Галка

Минали години. На хуторах гавкали собаки. Тут взагалі не зайти у таке місце, звідки б не було чути собак. Оте гавкання тривожно відлунювалося у серці десантників і в Галки особливо. В разі чого… Він пристрелить себе. Сил не вистачить утікати, швидко бігти. Іншого виходу не бачить.

Здавалося б, уже можна звикнути до собачого гавкання. Однак — ні. Собаки нагадують про небезпеку, про карателів, заставляють парашутистів щоразу зупинятися й вслуховуватися у ліс. Вони знали, що і на Тайду фашистські солдати й «лісові коти» полювали з собаками.

Знову рушили. А в Галки ще свої турботи: треба волею своєю заставити себе не думати про хворобу, духом змусити її відступити. Інакше він може загинути ганебною смертю, а не в бою. То варто тоді було уціліти на фронті в сорок першому, під трьома півтонними бомбами у сорок другому?

«Варто! — доводив сам собі Галка. — Варто, бо я вже передав лише тут, у «котлі», з двадцять радіограм. Варто!» І думка ця була йому ліками, заганяла кашель у груди, знімала з тіла гарячі градуси. Він кликав собі на допомогу сильних волею людей, які не здавалися, трималися, боролися до останньої можливості, як учора билася їхня мила мейтинес Тайда.

— Спочинемо? — звернувся Кудрявий до хворого.

— Як усі… — дипломатично відповів Галка.

— Така відповідь мені подобається, братику-кролику.

Галка боявся у такому стані відпочивати взагалі. Можна сісти чи й лягти під сосною, як уже вмостилися хлопці на простелених плащ-палатках, позадиравши вгору ноги, щоб стекла трохи з них кров. Юхан перевзувався і викручував онучі.

Скільки вже разів кожен із нас відчував поблизу себе тверде тіло сосни у лісах під Новоселлям і Псковом, під Алуксне, коли просиділи вони весь день на лісорозробках у сотні метрів від фашистів, біля Апе, Цесіса і тут, у Курземе? Сосна, ялина були для них і подушка, і спинка від стільця, крісло і надійні охоронниці від вражих куль. Скільки тих куль прийняли сосни, боронячи партизанів, парашутистів?

Галка відчував, що його знову лихоманить. «Як протриматися ще день, поки дійдемо до того шосе, по якому їздять клятий Шернер і його солдати!» Короп уже розвів багаття. Август приніс у казанках води: недалеко протікав ручай. Корон діловито різав хліб, що пахнув тмином, дістав банку консервованої яловичини і розкрив її ножем.

— Сала не хочеш, то їж хоч це… — подав Галці скибку хліба, намазаної консервованим м'ясом.

— Не хочеться, — тихо сказав Галка, поглянувши на Латиша, який стояв, опустивши голову, наче закам'янів.

«Про Тайду все думає», — зітхнув і повторив:

— Я не хочу їсти…

— Подивіться на нього, біса-анцихриста! — вигукнув Орел. — Не будеш їсти, пристрелимо. Нам потрібен боєць, а не ось це упале дерево! — показав на зламані вітрами молоді сосни. — Вірно ж? — шукав підтримки у десантників.

— Візьми себе в руки! — підвищив голос командир. — Ну нема ніяких ліків! Нема для тебе постелі! Нема тепла! То що ж? Вмирати зібрався?.. Нам тут лазарет одкривати фашисти не дадуть!

— Чого витріщився, як на ворога? — спитав Галка.

— А ти зараз і є ворог! — втрутився Короп. — Як внутрішня контрреволюція. Будь мужиком! їж через силу. Випий кілька ковтків шнапсу і з'їж хліб з м'ясом. Ось і чайок уже готовий!

— Не хочеться їсти! Мені то холодно, то жарко…

— А не малярія? — жахнувся Короп.

— Звідки я можу знати, — сказав Галка, взявши хліб.

— Ага, злякався, щоб я не пристукнув тебе як дезертира! — засміявся Орел.

Обідати скінчили, і Кудрявий, підвівшись, сказав:

— Вперед, браття-кролики!

11

Минали дні. Спливали і два тижні. Німецько-фашистські війська в районі Прієкуле, як і планував командуючий Шернер, 24 жовтня сорокахвилинною артпідготовкою розпочали контрнаступ, щоб пробитися до Мемеля. Та одразу ж були зустрінуті готовими до бою дивізіями 1-го Прибалтійського фронту. Шестиденні наступальні дії восьми фашистських дивізій, які намагалися прорватися до Мемеля, обійшлися ціною у п'ятнадцять тисяч вбитих і поранених, великою втратою техніки, танків, літаків. Війська генерала армії Баграмяна не пустили курляндських вояк у Східну Пруссію, зустрівши їх у повній бойовій готовності.

Не мовчали і війська 2-го Прибалтійського фронту під Салдусом. Тукумсом. Точилися бої під Скрундою, на півдні «котла». Розвідникам Кудрявого було нелегко збагнути, де ж головний напрямок у радянських військ?! Не знало про це і командування фашистів, бо знову пожвавився рух на шосе, яке з'єднувало Кулдигу зі східною і південною ділянками фронту. Німці перевозили свої полки то на захід, то на схід, то на південь. Передислоковувати у них було що. Десять дивізій стояли віддалік від передової лінії фронту як резерв. Відстані тут невеликі — за дві години із штабу армій «Курланд» можна дістатися до найвіддаленішої ділянки фронту. А за чотири-п'ять годин можна пересікти весь півострів від Тукумса до Лієпаї. Наявність сітки шосейних доріг дозволяла німцям здійснювати такі маневри. І всюди — на передовій і в глибині оборони — солдати копали траншеї, ходи сполучення, будували дзоти. Тим часом до курляндських портів рух автомашин їз солдатами майже припинився.

Про все це Кудрявий повідомляв у Центр.

Тихий листопадовий ранок. Шернер у доброму настрої, незважаючи на те, що в операції «Прорив» утратив півтора десятка тисяч солдатів і офіцерів, а шістсот потрапило в полон. Німецькі війська не дорахувалися вісімдесяти літаків, чотирьохсот гармат, півтораста танків. Однак і росіяни не пройшли! Фюрер за це присвоїв Шернерові найвище звання — фельдмаршала.

Шернер — на висоті, у Шернера нема підстав для розчарування. В Німеччині готують спеціальний журнал «Курляндський боєць», тираж якого буде присланий солдатам групи «Курланд». Про мужність Шернера і його війська пишуть газети, ставлячи їх у приклад іншим солдатам Німеччини.

— Мій фельдмаршал! Машини готові! — доповів черговий офіцер, ставлячи у вазу червоні й жовті троянди. — Це від Едуарда. На честь присвоєння вам звання фельдмаршала!

— Данке! — кивнув головою самовдоволений Шернер. — Машина готова?

— Яволь! Сьогодні з охороною поїде гауптштурмфю-pep СС Вундерліх.

— А-а, це той, що ганяється за лазутчиками генералів Баграмяна і Єременка? — усміхнувся Шернер.

— Його команди вбили російську парашутистку. Латишка вона, — уточнив черговий офіцер. — З Вундерліхом їде два есесівських солдати, озброєних фаустпатронами.

— Він таки нав'язав мені фауст-снаряди, — усміхнувся Шернер, одягаючи білі рукавички.

Фельдмаршал вийшов з вілли. На ґанку зустрів садівника Едуарда, котрий зняв бриля і нахилив голову. Шернер махнув рукою.

— За троянди спасибі, — сказав.

— Лудзу, лудзу[3]… — зрадів подяці садівник.

Шернер молодцюватими кроками, як і личить молодому фельдмаршалу, збіг з ґанку і гукнув до шофера:

— Нах Салдус!

Командуючого дружно привітали офіцери і солдати, які мають його супроводжувати на південно-східну ділянку фронту. Найдовше тримав руку семафором гауптштурмфюpcp Вундерліх. У нього всміхалося не лише обличчя, аг навіть ямочка на підборідді, віддано дивилися очі.

— Як лазутчики? — запитав ніби ненароком командуючий. — Засікли пеленги?

— Нам удалося вбити фанатичку з тої групи, — відповів Вундерліх, виструнчившись.

— Я це знаю.

— Робимо все, щоб розгромити групу!

— Погано робите. Щось, здається мені, Єременко і Баграмян багато знають про війська «Курланд». Це стверджують і бої в районі Прієкуле. Раптовістю для руських не став наш наступ. Французи кажуть: «В усьому шукай причину в жінці». На війні ж — виграв чи програв баталію — шукай причину в розвідці.

— OPA, на жаль, не одна рація. З'явилися ще, мій фельдмаршале! А на шосе стали частіше потрапляти в аварії наші автомашини, зникають поодинокі мотоциклісти, — несміливо доповідав Вундерліх.

3

Лудзу — будь ласка (лат.).