Галка

— Твої слова та богові у вуха, — підтримав командира Галка. — Я вже четвертий день не їв і не пив гарячого. Мотаємося, мов голодні вовки.

— Бігаємо, як солоні зайці, — уточнив, усміхнувшись, Іван. — У німців заєць не в пошані, в пошані — тільки хижі звірі: вовк, тигр, пантера, якими вони називають свої лігва-бункери, танки і лінії оборони. Ще фашисти схиляються перед міццю дуба. Орден «дубового листка». А кінчать вони тим, що ми заб'ємо їм осиковий кілок на їхню прокляту могилу! — стиснув кулаки старший лейтенант. — То ходімо до Псковитянки, поки наш янгол ефіру не закоцюб зовсім. Відмовився від кожуха у нашім тилу, піжон з Іжевського проспекту!

— Я і так мов ведмідь у ватяних штанях, та ще з двома ранцями від рації і солдатським речмішком, — виправдовувався Галка і накинув на голову башлик маскувального костюма.

Коли йшли полем, вітер, здавалося, намагався їх збити з ніг. Мороз, може, і не великий, та з вітрюганом, обпікав обличчя. Ще здалеку побачили у вікнах Герасимової хати вогник, який ледь блимав у сніговій каламуті.

— Що це їм не спиться? — здивувався Іван.

— Не останні ж вісті з Москви слухають… — з іронією мовив Галка.

Вони наблизилися ще на дві сотні кроків і раптом почули гуркіт мотора, що спершу зачахкав, а потім загудів. Спалахнули фари, розплескавши рукава променів об рябувату стіну: сніг сипався суцільною зливою, немов водоспад. Ще ближче, і вони побачили контури двох автомашин.

— Та у Герасима і Анастасії не хата, а «корчма на литовській границі!» — у розпачі вигукнув Кудрявий. — Ось і попили чайку! Погрілися…

— Я вже півтора місяця не був у теплій хаті, — з досадою промовив Галка. — Що це вони — ночувати тут зібралися?..

— А нащо їм їхати у таку заметіль? Ото вийшли прогріти мотори! — сказав Іван. — Почастуємо їх «лимончиком»? До чаю! — натякнув він на гранати. — Раз-два — і фейєрверк у дамках…

— А що буде з Псковитянкою, її хлопчиком, Герасимом і їхньою хатою?.. — заперечив Кудрявий. — Хата поки ще ціла тому, що стоїть при дорозі і біля неї зупиняються німці.

— Тоді йдемо до лісу, там пожуємо сухариків на сон грядущий!

Іван усе ще дивився на обриси хати, автомашин, що стояли біля неї, і на вогник у вікні. Та вогник блимав не для них. Про це засвідчувала і ряднинка, що висіла на мотузці, протягнутій від хати до хліва. Ряднина лопотіла на вітрові, немов знамено. То знак Герасима й Анастаса, що у них непрохані гості.

У лісі вони зупинилися біля штабеля дров і заходилися ногами розгрібати сніг. За штабелем — затишок і не так ліпить сніг. Кудрявий приніс оберемок поліняк і поклав на землю.

— Сідайте. Галка посередині. Їсти хочеш? — подав сухар. — Попрацюй щелепами. Нагрієшся…

— Хоч не хоч, а мусиш, — піддакнув Іван, підсовуючись до Галки і накриваючи усіх трьох плащ-палаткою.

— І буде, як у бога за пазухою, — зітхнув Кудрявий. — Але хто змерзне, одразу ж підіймайся і роби фіззарядку.

— Ну, скажу я вам по секрету, — вирішив відкритися Іван, гризучи сухар так азартно, що, здавалося, було чути і німцям у «корчмі на литовській границі».

— Що ж за таємниця? — запитав Галка тремтячим голосом.

— А те, що скажу і майору Савичу, і самому генералові: більше не полечу в тил. Я, можна сказати, чоловік інтелігентний, і хочеться поспати хоча б у землянці, а не під нашим наметом, не біля вогнища, не отак, як зараз. Сніг сиплеться тобі на голову, а ти сиди незрушно. Нащо мені така війна, коли можна по-людському воювати на фронті! Та й від Каті не буду ховатися. Не повірила ж, що на Чукотку махнув! Таки точно скаже: пройдисвіт і залицяльник, джигун, як думає про мене той білоруський «сябр» майор Савйч!..

— Нащо ти на Савича отак? — зауважив Галка.

— А чого ж у нього, коли дивиться на мене, губи розпливаються на все обличчя, мовляв, я знаю все. Теж мені Жанна Маре…

— Обманюєш, Ваню! Пригостить тебе Савич такою закусочкою, як оселедчик, і ти забудеш все, й погодишся знову десантуватися у пащу «Пантери»! — насмішкуватим голосом мовив Кудрявий.

— Не завадило б і оселедчика до картопельки гаряченької! — прицмокнув губами Іван. — Колись та покуштуємо.

— А я всю блокаду марив пшоняною кашею, — признався Галка, цокаючи зубами. — Думаю, закінчиться війна» я куплю цілий клунок пшона: захотів поїсти, насипав у казанок і вари собі кашу. А запах такий, що ніздрі так і рухаються, мов радіолокатори чи пеленги. Поїв собі й знову за роботу.

— Бачу, що ти вже запрацювався, — пожартував Іван. — Візьми ось кінець шарфа. Прикрий обличчя. Колись моїй Каті похвалишся, що її шарф рятував твоє обличчя від морозу. Нам би в Пітер дістатися, всі разом пішли б у гості до Каті.

Галка затулив губи шарфом, що пахнув тютюном і димом. А коли Іван уперше приніс — пах квітами. Вивітрився запах духів.

«Та не вивітряться з нашої душі почуття кохання навіть на цій тяжкій війні! — подумав Галка. — Іван таки любить Катю. А мені ось тепер усе ввижається яблуня, що шелестіла зжовклим листям в останню ніч перед від'їздом на Балтику. Зінине обличчя, очі, у яких віддзеркалювалися волоті вогники ясного місяця. Дивно. Дуже часто кожен із нас думає про час, коли його найвища мрія таки здійсниться. Та коли то буде? Адже наші війська дійшли тільки до Пскова».

3

Кудрявий і Короп гомоніли в мешканцями землянки. На залізній грубці закипав чай на брусниці. Парашутисти віддали дітям свої останні чотири банки консервованого молока, поділилися цукром. У землянці ніби запахло літом. Передчасно посивіла жінка — у неї двоє п'ятирічних діток — пекла млинці. Млинці тут же з гарячої сковороди хапала малеча, дмухаючи на пальці, вмокала у миску з густим, як мед, консервованим молоком і з вдячністю дивилася великими оченятами на дядів, котрі дали їм смачний білий мед.

Іван, Орел І Галка розігріли душу чаєм, покуштувала млинців і картопляників, спечених біженцем-дідусем. У них е сухарі до чаю.

— Беріть! Беріть сухарі! — запрошував і Кудрявий, висипавши в речового мішка весь свій пайок. Вечеря була на славу.

Люди увесь час допитувалися, коли ж прийдуть наші… У кутку на нарах якась жінка заспівала: «На позицию девушка провожала бойца-а-а». Галка здригнувся. Звідки ця мелодія тут, у ворожому тилу? «Невже?.. — посміхнувся. — Я ж тільки один раз проспівав її партизанам. Як усе-таки здорово бути поетом і композитором, якого співає народ, опинившись навіть у такому скрутному становищі».

Поблимував вогник каганця, поблискували краплі води на брусованих стінах, на стелі, віддзеркалюючи золото вогника.

Галка підійшов до столу, над яким схилився Сокіл, наносячи оборонні укріплення на плані.

— Іди ще випий чайку. А я перенесу всі позначки на свою і на командирову карту…

— А це ти вірно… — погодився Сокіл. — Надто велика ціна роботи багатьох людей, щоб така карта була в одному примірнику.

— Іди почаюй, Юро! — ще нагадав Галка.

Сокіл стояв, кидаючи свою тінь на нари. Його обличчя, покраплене ластовинням, у світлі каганця було задумливим і ніби піднесеним. Юрій думав про щось важливе, дороге серцю, дивлячись у малесеньке віконце, розбита шибка якого у куточку заткнута ганчіркою. Він таки намалює колись ще й схему, яка знадобиться командирам батальйонів, котрі братимуть участь у наступник боях. Це — Юркова голуба мрія. Лейтенант Сокіл таки дотримає слово перед Євстигнєєвим. Хоча й скаже генералові: «Що я?.. Ми нічого не могли б зробити без цих ось людей! Вони по крупиночці збирали день у день упродовж кількох тижнів відомості про укріплення противника. З хати по нитці — сироті сорочка!..»

Тепер біля карти сів Галка. Карти — його стихія. Уже в четвертому класі він знав фізичну карту СРСР і світу ліпше од старшокласників. Годинами лежачи на підлозі над розстеленими картами, уявно здійснював подорожі. Вже тоді він розумів, що карта — не глобус, що найпівнічніша точка Азії на карті здається набагато південнішою, ніж такі ж точки по краях карти. І це тому, що карта — розстелений на підлозі великий глобус, що визначати, який пункт ближче до полюса, треба не на око, а тільки по паралелях, по градусній сітці. Мудрого тут нема нічого, але дійти самому до цього в одинадцять років непогано для майбутнього розвідника.