Галка

Сказавши це, Кротов весь затіпався від ляку. Звідки знати йому, що партизанам не повідомляли про цей десант? «Пропало все!» — подумав закам'янівши.

— Звичайно, якби знали, то ви б тут запалили вогнище… — сказав Петро.

Це була рятівна фраза, за яку вхопився Кротов. Це був отой ковток повітря, якого так не вистачало мічману Непрану на підводному човні. «Все! — ледве вигукнув Кротов. — Мабуть, отой нав'ючений ранцями хлопець і є радист із запасного стрілецького полку! Який же вузький клятий світ!»

Трійка стояла в нерішучості, і Кротов, хвилюючись, зняв шапку і покуйовдив чуприну:

— Ми партизани із загону Дуригіна!

Тепер настала пора думати «янголам небесним». Про Дуригіна як представника оперативної трійки в Новосельському районі вони чули від генерала Петра Петровича, який був одночасно і членом Ленінградського штабу партизанського руху. Тож виходило, що пілоти помилково їх десантували у партизанський загін, як кажуть, без пересадки.

Уперше Галка партизанів побачив віч-на-віч два роки тому у величному й врочистому залі театру імені Пушкіна. Того зимового дня артисти ленінградської оперети ставили «Сорочинський ярмарок» на честь партизанів, які провели в обложений і голодний Ленінград валку з хлібом — дарунок селян партизанської зони. Партизани були одягнені у кожухи, фуфайки, бушлати, на шапках червоні стрічки, як і в народних месників часів громадянської війни. Серед обозників — бородані, тридцятилітні й хлопці, котрі не встигли підрости до мобілізації перших днів війни. Рейд валки з партизанським хлібом проліг повз ворожі гарнізони і поліцейські стани, через окопи лінії фронту, а далі по кризі Ладозького озера в Ленінград. Вистава супроводжувалася оплесками, часом непідробно щирим сміхом партизанів. Кілька їх сиділо спиною, поблизу Галки, і той інколи обертався, чуючи перемовки і регіт. Один посланець партизанів, сміючись із щиросердного Черевика, хапався за вухо. Та й більшість глядачів активно реагувала на гру акторів. Мабуть, це були ті хвилини, коли всі забували, що Ленінград — фронтове місто, що в будь-яку хвилину може розпочатися обстріл з Пулковських (висот снарядами великого калібру, та й можуть у цей ясний зимовий день на місто налетіти ворожі бомбардувальники, і не кожного з глядачів жде сьогодні вечеря, а коли і є та вечеря, то лише з п'ятдесятьма грамами хліба.

З ротів глядачів клубочилася пара: у театрі не топилося. Однак артисти були вдягнені, як і їхні герої на Сорочинському ярмарку в спекотливий серпневий день. «Оце дають! — почув Галка котрогось з партизанів. — Їм би сто грамів перед виставою, щоб не закоцюбнути!..»

Тоді, два роки тому, Галка й на мислі не мав, що колись доведеться зустрітися з партизанами на місці їх дій, у тилу німецько-фашистських військ. І ось тепер ця друга зустріч з партизанами…

— От невидаль! Ви нам не вірите, чи що?.. — ще звернувся партизан з автоматом ППШ. — Двоє з ваших, ходім-те до товариша Дуригіна на переговори!

Галці здалося, що слівце «невидаль» сказане якось м'яко і знайомо. Помітив Галка і те, як високий, з автоматом ППШ знову став куйовдити свою зачіску від хвилювання.

— Так ото ваші йдуть сюди? — запитав раптом Короп. — Прийдуть, і потім переговоримо…

— А чому не зараз! — заперечив лейтенант Петро. — Я з ними мотнуся і приведу командира сюди, — звернувся до Кудрявого.

— Добре! — кивнув Кудрявий.

— Не йди! — раптом смикнув Галка за рукав Петра, відчувши якусь непевність і тривогу. — Невеликий пан той командир. Прийде сам.

Та заступник командира групи обсмикнув новенький френч і вперся обома лижними палицями у сніг. Порівнявшись з трьома партизанами й перемовившись, Петро одірвався від них на кілька кроків уперед. За ним підтюпцем бігли троє.

Кротов, Пеньковський і Рябушкін не озиралися, щоб не виказати себе перед парашутистами, котрі залишилися ждати їхнього повернення разом із «командиром Дуригіним».

Кротов відлічував кроки. Йому хотілося справді нездійсненного: щоб якнайшвидше одірватися від трійки парашутистів і ніколи не дійти до партизанів, котрі цепом ідуть на луки. Від парашутистів вони віддалилися кроків на двісті. До партизанів було ще з півкілометра. «Ну й потрапили!» — кусав він до крові губи, позираючи на Пеньковського і Рябушкіиа. «Так! — думав Кротов про своїх поплічників. — Ще пройдемо кільканадцять кроків, до отих, чагарів — і вони обидва втечуть звідси. Страху їм не позичати! А що ж буде тоді зі мною? Їхній лейтенант Петро збагне, що ми не ті, за кого себе удаємо. А… Треба діяти…»

Кротов підняв автомат і, цілячись у спину парашутистові, натиснув на гачок.

Пролунала коротка автоматна черга, і лейтенант Петро впав обличчям у сніг. Пеньковський і Рябушкін побігли що було сили, щоб сховатися за клуню.

«От тобі й партизани! От тобі й друга зустріч з ними на їхній же землі!..» — з жахом подумав Галка. Він уже вихопив пістолет на довгому ремінці й цілився у чорні, ніби безголові, постаті. Постріли лунали один за одним, ляскаючи і тьохкаючи. Ось із його ТТ вискочив останній патрон. Випалив усю обойму, усі дев'ять. Та хіба поцілиш на такій відстані з пістолета?

Стріляли, ставши на коліна, Кудрявий і Короп. Орел побіг уперед. Галка кинувся за ним. В цю мить залунали ще постріли з гвинтівок і автоматів. То з протилежного боку дали знати про себе ті, що йшли від хутора.

З Орлом Галка біг до лейтенанта Петра. Встигнути б, доки підійде цеп. Встигнути б!.. Більше вже ні про що не думали Орел і Галка. Та їх наздогнав розпачливий голос Кудрявого:

— Назад! Вас уб'ють! Назад…

Галка й Орел зупинилися, важко дихаючи і дивлячись бездумними очима в той бік, звідки бігли озброєні люди. Вже чути їхні крики.

— Назад! — гукав Кудрявий. — До лісу!..

Кудрявий не договорив. І так ясно: їм тут чотирьом не втриматися довго проти отих, що йшли від хутора, та ще цих трьох, які зникли за клунею.

— Це власовці, туди їх розтуди!.. — вилаявся Короп.

«Отак Каїн підняв Авеля на вила!..» — у відчаї думав Галка, позираючи на місяць, якому так байдуже до подій тут, на псковській землі.

— Мабуть, убили, — порушив мовчанку Орел. — Одягнений же Петя не в кожух!

— Не в кожух… — аби що сказати, повторив Короп. — Петро ж був у новесенькому німецькому кітелі.

— Партизани не могли прийняти Петра за німця навіть у німецькій уніформі: вони ж бачили наш десант, — розсудив Кудрявий. — Напевне, це власовці або поліцаї.

— А де Сокіл, Іван? — запитав мов сам у себе Короп. — Вскочили ми в халепу.

Десантники заглиблювалися у ліс, важко переставляючи ноги по глибокому, часом до пояса, снігу. Гілляччя било по обличчях. Іноді зупинялися, щоб послухати, що діється там, за стіною дерев. Ні пострілів. Ні голосів. Ті, що прийшли цепом, мабуть, уже взяли вбитого чи тяжко пораненого Петра, одягненого в німецьку уніформу.

«Нащо він її одяг!» — картав себе Галка, ніби сам був винен у цьому. Йому інколи вже здавалося, що стріляв у Петра не власовець, а партизан, перелякавшись німецької уніформи, хоч Ця думка одразу відступила на задній план.

«Що знали про Петра? Дуже мало. Ані прізвища, ані звідки родом, хто його батьки й чи є у нього дівчина?.. Лише побачили, який Петро щирий і відданий хлопець… Мужнім показав себе і в ці перші хвилини перебування на ворожій території».

За час війни Галці немало доводилося бачити вбитих, змерлих з голоду, прострелених. Кожна з тих смертей по-своєму страшна, хоч і є оті смерті на війні неминучими. Г ось нова смерть — люди, котрі назвалися своїми, вистрілили в спину десантникові, а потім утекли. Падлюки! Така смерть протизаконна навіть на війні.

«А може, варто було не послухатися Кудрявого, а таки добігти, доповзти до Петра?»-зітхнув Галка. Він зупинився, щоб почекати командира, який ішов за ним слід у слід.

— Стомився?

— Треба було з Орлом добігти до Петра, — ствердив Галка ще раз думку, що обпікала його серце, його мозок.

— Ви б не встигли! Там би вас і прикінчили. Яка ж тоді буде робота для Центру ще й без вас обох? — сумним голосом відповів командир.