Галка

По тротуару я побрів услід за шофером. Незабаром звернули в подвір'я великого, сірого, мов суцільна стіна, бо всі вікна затулено темним папером, чотириповерхового будинку. В одному з під'їздів зупинилися перед дверима на площадці другого поверху. Шофер натиснув кнопку електродзвінка. Двері відчинилися, і водій сказав:

— Тут ваша нова домівка, товаришу старший лейтенант! Хай щастить!..

Він пішов до автомашини, а мене хтось пропустив у квартиру.

По великій кімнаті ходив сюди-туди, опустивши голову, русявий майор — Андрій Савич.

— Вечір добрий! — привітався, і в цих двох словах відчулася м'яка білоруська вимова.

Савич підійшов до етажерки, на верхній полиці якої стояла старовинна орнаментована скринька, схожа на патефон. За пластинку служили тоненькі металеві диски. Савич завів ручкою пружину, опустив коліщатко на диск, і зателенькала мелодія «Вечерний звон». На етажерці у три ряді стояли книги у старовинних обкладинках, тиснених золотом. Мабуть, тут до війни жила якась інтелігентні сім'я. Про це стверджували і картини у широких золотих рамах.

«Вечерний звон, вечерний звон, как много дум наводит он…» — кілька разів повторювала, подзвонюючи, старовинна шарманка-патефон.

— Твоє, Галко, ліжко в тій кімнаті, де у командира. А ще п'ятьох — в іншій, — сказав майор Савич.

— Велика квартира, немов у графа Арбеніна з лермонтовського «Маскарада». Пригадуєте, скільки граф відчиняв дверей, поки позбувся остаточного глузду? — спитав я.

— Не графська, але нормальна квартира для семи. Всі вони старші за тебе на чотири й більше літ. Лише командир на два роки. Тримайся його. Не маю нічого проти жодного в них. Тільки хочу, щоб ти не брав із них ось такого прикладу, — показав майор на циферблат годинника. — Уже давно минула комендантська година, а їх нема. Не забудь, Галко, поводитися перед ними всіма, як справжній офіцер! — підморгнув Савич по-змовницькому.

Я посміхнувся:

— Постараюся, товаришу майор! У десятому класі я навіть гетьмана Хмельницького грав з Корнійчукової п'єси. Один акт ставили на районній олімпіаді. А старшого лейтенанта сорок третього року двадцятого віку зіграю. Головне б мені показати себе у радіозв’язку, товаришу майор, там, у тилу! Це непокоїть мене…

— У чомусь невпевнений?..

— Щось я не можу змиритися з тим, що багато нашого брата загинуло під час роботи чи трохи перегодом, коли німці засікали пеленгаторами рації!..

Майор не відповів, гортаючи книгу.

— Яка вродлива ця Оксана на літографії Маковського! Ніби на доньку мою схожа. Та й років їй стільки ж — шістнадцять!

На порозі з'явився невисокий стрункий капітан. Він зняв шапку, поправив світлі кучері і, винувато всміхнувшись, подолав розгубленість:

— Здрам жлам, товаришу майор! І ти, братику-кролик, здрастуй! — звернувся до мене. — Це наш новий радист, товаришу майор? Добрий вечір!..

— Так уже й добрий… — скептично мовив майор. — А чому нема чергового?

— А-а! — ніби згадав про щось Кудрявий і став декламувати:

Обличчя Андрія Савича просвітліло.

— Єсеніна кличеш собі на допомогу? Я б сказав тобі, Кудрявий, якби не наш новий радист… Сам, мабуть, до кінотеатру ходив, що так довго? — поцікавився майор Савич. — Дивився фільм «Сестра его дворецкого», а потім проводжав дівчину.

— Зою? А де інші янголи небесні?

— Десь ще у хмарах браття-кролики! — відповів загад-ново Кудрявий. — Сьогодні ж наші війська звільнили Київ! Святкує цю подію і Ленінград. У кожного є друзі, а в усіх надія, що скоро і наш фронт прорве блокаду! То й черговий не втримався, пішов на «кю-ер-ікс».

— Що за шифр?

— По радіожаргону це — «зустріч», — відповів Галка. — Домовлена зустріч між двома радистами.

Кудрявий посміхнувся. Моя відповідь йому сподобалася. А мені імпонувала його мова. Якби не «браття-кролики», фрази б його були чіткими, без зайвини. Мабуть, з ним легко писати радіограми. Це теж матиме значення, бо зайві слова — то додаткові хвилини роботи на передачу.

Кудрявий поклав руку на моє плече і сказав:

— Називай на «ти». Нас семеро братів-кроликів, одна у нас доля. Одне завдання. У багатьох випадках кожен сам собі командир і боєць. Нікотрий за іншого з нас робити не стане…

— А часом не знаєш адреси, де зараз твої люди? — про наболіле запитав майор у Кудрявого.

— Ми не криємося. Кожен знає, куди хто пішов…

Кудрявий ще щось хотів сказати, але до кімнати ввалилося троє лейтенантів, збуджено перемовляючись. Побачивши майора, всі увібрали голови в плечі і, позираючи один на одного, привіталися.

— Що, з'явилися щедрувальники в ніч перед різдвом! — Зауважив Андрій Савич, тримаючи розгорнену книгу.

Лейтенанти стояли ні в сих ні в тих, бо свого майора не чекали побачити опівночі.

— Знайомтеся з радистом. Галка, — показав рукою в мене майор Савич і нетерпляче звернувся до лейтенантів: — Коли діждуся останнього?

— Останніх буде двоє, — вийшов наперед трохи сутулий і огрядний лейтенант, років під тридцять. — Короп! — назвав себе, і його настовбурчені брови ворухнулися.

Короп був урівноважений, як і личить колишньому лісникові та й жонатому чоловікові, у якого є навіть донька. Про це сказав Кудрявий, знайомлячи Коропа зі мною.

Інші два були — Сокіл і Орел. У Сокола з Псковщини анічогісінько соколиного на конопатому обличчі. Біляве волосся прилизане набік, а ясні очі добрі й віддані.

Орел — хлопець з гордо піднятою головою і звихреною світло-русою чуприною. Жодної зморшки. Ніс трішечки кирпатий, очі лукаві, трохи примружені, голубі. У хлопців з такими очима завжди закохуються дівчата. Під гімнастеркою випиналися м’язи. Орел по матері естонець, по батькові росіянин.

Знайомство з псковичем Соколом і естонцем Орлом, сусідами по недавньому державному кордону, наштовхнуло мене на думку, що ця група готується до вильоту або ж в Естонію, або ж на Псковщину.

Не забарився появитися і шостий, чорнявий і рум'янощокий лейтенант.

— Петро! — назвав він себе по імені, подаючи мені руку, і додав: — Лейтенант. Заступник командира групи. Андрію Савичу! З того боку, на Невському, стоїть ваша машина…

— Ти, Петре, впевнений, що то моя? — здивувався майор.

— А хто іще може їздити у таку пізню пору, як не люди з нашого відділу? — відповів лейтенант.

— Звичайно, хто ще може ходити до таких пір, як не хлопці з нашого відділу? — сказав майор критичним голосом. — Розберетеся самі, хто мав чергувати цього вечора. Бувайте, браття-кролики і браття-архангели!..

— Ну і потрапив я у «братство»! — не стримався я.

Майор потиснув мені руку, кивнув Кудрявому і зачинив за собою двері.

Хлопці мовчали, дивлячись собі під ноги.

— Краще б він вилаяв нас або посадив мене на три доби, — нарешті заговорив заступник командира групи.

— Скучив за «пирогом з таком»? — насмішливо поспитав Короп.

— Ти мав чергувати? — запитав я у Петра.

— Ні. Однак я не терплю майорового мовчазного розпікання, — відповів Петро.

— Розтане наш майор, як лід на Чудському озері під весняним сонцем! — розсудив Орел.

— Однак все-таки соромно! — озвався Петро.

Незабаром світло погасло у всіх кімнатах.

— Жаль було покидати хлопців тої групи? — нарешті запитав Кудрявий про недавнє минуле.

— Тепер ви моя група. Майор казав, що ти, командире, закінчив учительський інститут.

— Так. Воюю із сорок першого, командував ротою. На Невській Дубрівці так різонуло по ребрах, що півроку відлежувався. А з офіцерського резерву пішов у розвідку до цього майора-білоруса, — неголосно розповідав Кудрявий. — Яке враження справив майор на тебе?