Галка

— На ту пору вже буде зовсім холодно і можна в рукавицях! — додав Василь.

— Галка постукає у вікно крайнього дому і скаже, що в передача від їхньої Олі. Вони не повірять. Можливо, гнатимуть тебе під три чорти. Однак ти повинен знайти з ними спільну мову. Я розповім про деякі найпам'ятніші моменти з життя Олі вдома, а на довершення, коли тебе впустять у сіни, покажеш її фотокарточку. Які мама чи батько залишаться, байдужими, побачивши зображення доньки, та ще й нагородженої орденом! Оля передає вітання, і скоро вони зустрінуть її у визволеному місті. Потім попросиш, щоб вони прихистили тебе з радіостанцією десь у льоху або на горищі хліва, — розпланував по деталі Іван Сергійович.

— Іване Сергійовичу, а наші війська розпочнуть наступ на Ленінградському фронті? — запитав Оскар.

— Група і посилається, щоб забезпечити підготовку і наступ військ Ленінградського фронту. Наші на півдні вже форсували Дніпро, а тут — облога! Будь-що її треба розірвати, розгромити німецьку групу армій «Північ» і повести наступ на Лугу, на Псков, Нарву і далі в Естонію й Латвію.

— А де ж моє місце? — запитав лейтенант Василь.

— На залізничній станції. Там є наш знайомий. Він допоможе тобі законспіруватися з рацією. Рух поїздів повинен бути у тебе, мов на долоні. Та у нас ще буде час домовитися до найдрібніших деталей. Але вже зараз ви повинні переселятися туди уявно, продумувати випадки, що можуть там виникнути, вжитися у свої нові біографії так, щоб у ці легенди ви повірили й самі! Менше думайте про страх, про можливість провалу, здолайте в собі боязкість! Ви воюватимете на своїй землі, за діло справедливе. Настроюйте себе на борців, а не на плаксіїв! Певна річ, буде тяжко. Якби було легко, то ми б не запрошували до себе добровольців, а посилали б людей з будь-якої військової частини, аби тямили вони в радіосправі, у розвідці…

— Ясно! — сказав лейтенант Василь.

— Раз ми вже сюди прийшли, то які можуть бути інші думки, Іване Сергійовичу? Але є борці, а ми звичайні собі. Та ще й жодного разу не стрибали з літака! — висловив я побоювання.

— У Ленінграді тісно, щоб здійснювати тренувальні стрибки. Як процес, стрибок не вартий боязні! Складніше те, куди ти приземлишся. Свої люди там вас зустрічати не будуть… — сказав Іван Сергійович. — Вип'ємо за ваших матерів, за дружину Оскара, за твою дівчину, Галко. Вір, що вона десь є і тобі залишається відданою! За твою наречену, Василю! Певен, вони і в цю хвилину думають про вас. Хай гріють ваші серця їхні думи, і вам тоді стане легше у вашій роботі, що так потрібна всьому нашому фронтові, нашому командуванню, нашій перемозі!

Цей суворий чоловік зі шрамом на. щоці сьогодні, як ніколи, розкрився. В розмові Іван Сергійович намагався підкреслити значимість майбутньої роботи, мовби переконував кожного, що всі ми оті солдати, від яких залежить життя тисяч і тисяч людей на фронті в час майбутніх великомасштабних військових операцій.

Як все-таки стосунки цього старшого офіцера, можливо полковника, були не схожими на відносини офіцерів з підлеглими у запасному полку! І не тому, що Іван Сергійович говорив як рівний з рівним зі мною, з удаваним старшим лейтенантом. Він розбуджував нашу уяву, вселяв гордість за своє «я», тобто за своє місце на війні, бо від того місця залежали і тисячі життів наших воїнів, і успіх військових баталій. А це ж надто багато! Мабуть, тому командування і не квапилося з нашою підготовкою, бо вже ж три місяці, як я в розвідвідділі штабу фронту. Та хіба таких, як я і Василь у них одиниці? І важливо командуванню, щоб всі там діяли напевне, з толком, з повною віддачею і великою відповідальністю. Тому таке й довір'я і така шана бувалого розвідника-ветерана, з поміченою десь у сутичці з ворогом щокою» до нас, салаг, як сказав би мічман Непран.

«А що сказав би старший сержант Мамонько з цього приводу? — раптом пригадалося. — Де тепер Мамонько? У якому із штабів шифрує і розшифровує радіограми? Чомусь не запросили його підполковники… А чи пішов би він? Відмову мічмана можна зрозуміти. Той від голови до ніг, до останньої кісточки — морська душа. Ну, а розсудливий, ображений за щось на свого недавнього начштабу, якому обіцяв не забути, Мамонько?»

Від усіх цих думок, від випитого у мене, мабуть, червоніли завжди бліді щоки і жевріли вогники в очах, бо Іван Сергійович поклав мені руку на плече й тихо сказав:

— Приземляйся з яблуні на землю, товаришу старший лейтенант!

— А-а… Звичайно, пора спуститися з яблуні… — мовив я, зітхнувши.

— Не чую пісні! — мовив веселим тоном Іван Сергійович, немов командир роти солдатам, що крокували пліч-о-пліч з ним.

— А хіба можна? — поспитав Оскар.

— А чому ж ні?

— Починай. — Галко, свій «Огонек», — сказав Василь.

І пісня Ісаковського і Вальки Нікітенка залунала.

Цього дня з нами проводив заняття якийсь офіцер. Він розповідав про економіку району, куди збирається летіти група, про обстановку, тамтешні порядки, про систему перепусток, давав характеристики окремим діячам, називаючи їхні прізвища, яких треба побоюватися як запеклих фашистських лакуз.

Подібну інформацію нам давали упродовж усього тижня. Радіоспеціалісти вже не тривожили нас, вважаючи, що ми з Василем готові до самостійної роботи. Невдовзі привезли одежу. Мені дали костюм. Піджак з довгими і покатими плечима. Сидів він на мені, мов на опудалі. Косоворотці я був радий, бо любив носити такі сорочки дома. Галстук не одягав навіть у десятому класі, бо здавалося, що застебнута на всі ґудзики сорочка, та ще вузол краватки, не дають дихати. Тож я і звик ходити розхристаним. У флоті ця звичка не мала практичного значення: шия завжди відкрита. А ось у запасному стрілецькому полку ротний не раз «давав прикурити» за розстебнутий комір гімнастерки.

Костюм шитий таки на Івана Сергійовича, а не на мене. Рукава задовгі, плечі спадисті. Отакий батьківський костюм, хоча й перешитий, носив я у восьмому класі, коли вже тата не було: помер від скороплинних сухот. Грошей на пристойну одежу не було, і я доношував батькове, сяк-так підігнане тіткою Марією, татовою сестрою.

Тітка шила одежу упродовж сорока літ. відколи її ноги переїхало колесом «з воза. Однак майстринею так і не стала. Тітка весь час боялася, щоб не пошити штани, піджак чи сукню надто завуженими, куцими і про всяк випадок шила із запасом, на виріст — і малим, і старим. Всі ходили у просторій одежі, всі тітку підхвалювали, аби не образити безталанного кравця. Ніякий багаторічний досвід не зміг з тітки зробити справжнього майстра. 1 все від боязні, що пошите буде вузьке, мулятиме і що з малого більшого не зробиш.

Приміряючи костюм, я згадав свою тітку, талант якої був у тому, що вміла вона захоплююче оповідати різні історії, що траплялися у селі. Її слухали жінки, котрі завжди збиралися у нашу хату, пороззявлявши роти. Коли тітка переповідала принесене кимось, то її великі карі очі світилися та й уся вона, сива і натхненна, була в ці хвилини ніби провидницею, що знала все.

Підготували мені німецький паспорт з печатками і з відбитком великого пальця. Був я сфотографований шістнадцятирічного хлопця. Мені не важко було скоротити вік на п'ять років, якби не той якірець, емблема рідного Балтійського флоту.

Вечорами ми обговорювали ситуації, що могли трапитися у тилу фашистів, сперечалися, шукали надійніші рішення. У більшості дискусій я і Василь були однодумцями. А це означало, що повинні дбати не лише про радіозв'язок, а й про агентуру, бо нам доведеться виходити на зв'язок з людьми, без них же буде обмаль інформації про ворога.

Ми зовсім не применшували роль командира. Оскар був старшим від нас, знав добре мову ворожої армії. Та в час обговорення гострих ситуацій іноді висловлював сумнів: «А якщо у нас це не вийде?» Василь же. поспішав відповісти: «Треба зробити все, щоб вийшло».

Можливо, обережність резидента якраз і знадобиться у ситуаціях, у які потрапимо по той бік фронту. «Сім разів відміряй, а раз відріж». Однак оті «сім разів» не виключать рішучості, коли треба добути розвідувальні відомості.