Талiсман

У прохолодному світлі вечора ранньої осені Джек перебіг через дорогу до паркінгу торговельного центру.

Якби не його розмова з Бадді Паркінсом, Джек швидше за все залишився б на сороковій автостраді й спробував би проїхати ще миль п’ятдесят — за наступні два-три дні він хотів дістатися до Іллінойсу, де вчився Річард Слоут. Думка про те, що він знову побачиться з Річардом, допомагала в дні важкої безперервної роботи на фермі Альберта Паламаунтіна: згадка про серйозне (в окулярах) обличчя Річарда Слоута, який сидить у своїй кімнаті в Школі Тайєра, Спрінгфілд, штат Іллінойс, насичувала його не гірше, ніж розкішні обіди місіс Паламаунтін. Джек усе ще хотів побачити Річарда (і то хутчіш), але запрошення Бадді Паркінса ошелешило його. Він просто не міг ловити нову машину і знову розповідати Історію (у будь-якому разі, нагадав Джек собі, вона, здається, почала втрачати переконливість). Торговельний центр давав йому чудову можливість повештатися там годинку чи дві, особливо якщо там є кінотеатр — зараз Джек подивився б навіть найдурніше та найсопливіше кіно.

Але перед походом у кінотеатр, якщо йому, звісно, пощастить його знайти, він збирався владнати ще дві справи, які вже з тиждень відкладав. Джек бачив, як Бадді Паркінс позирав на його роздерті «Найки». Вони не просто розпалися — підошва, колись м’яка та еластична, незбагненним чином стала твердою, як асфальт. І в дні, коли йому треба було долати великі відстані або працювати з ранку і до вечора, ноги жахливо пекли.

Друга справа — дзвінок мамі — обтяжувало почуття провини, страх та інші емоції, про які Джек забороняв собі думати. Він не знав, чи стримає сльози, коли почує мамин голос. Що, як вона говоритиме тихо — що, як її голос буде справді дуже хворим? Чи зможе він і далі йти на захід, якщо Лілі хрипло вмовлятиме його повернутися до Нью-Гемпшира? Тож він не зізнавався собі, що, можливо, таки подзвонить матері. Свідомість Джека створила дуже чіткий образ ряду телефонів-автоматів під пластиковими ковпаками, як у стаціонарних фенів. А тоді уявив, як він миттєво тікає від них геть — немовби Елрой чи ще якась почвара з Територій могла виповзти зі слухавки і схопити його за горло.

Три дівчинки, на рік або два старші за Джека, вистрибнули з заднього сидіння «субару-брет», що безтурботно повернув на паркувальне місце біля головного входу в торговельний центр. Якусь мить вони скидалися на моделей, що вигнулися в незручних позах насолоди і здивування. Потім знову стали звичайними дівчатами, без найменшої цікавості зиркнули в бік Джека і з виглядом експертів почали пригладжувати волосся. Довгоногі, впевнені в собі принцеси десятого класу у вузьких джинсах, вони затуляли долонею рот, коли сміялися, — мода, що припускала, ніби сміх сам по собі смішний. Джек уповільнив ходу до чалапання сновиди. Одна з принцес подивилася на нього і прошепотіла щось дівчинці з каштановим волоссям.

«Я тепер інший, — подумав Джек. — Я більше не такий, як вони». Усвідомлення цього наповнило його ще більшою самотністю.

Кремезний блондин у синій безрукавці виліз із водійського сидіння і зібрав дівчат навколо себе, просто вдаючи, що ігнорує їх. Юнак, що, ймовірно, був студентом і грав в університетській команді на позиції бекфілда, теж зиркнув на Джека, а тоді перевів оцінювальний погляд на фасад центру.

— Тіммі? — звернулася до нього найвища дівчина з каштановим волоссям.

— Так, так, — відгукнувся хлопець. — Я просто намагаюся визначити, від чого це тут несе гівном?

Він обдарував дівчат зверхньою посмішкою. Дівчина з каштановим волоссям зневажливо посміхнулася Джеку, а тоді подріботіла разом із друзями по асфальту. Всі вони, разом із гордовитим Тіммі, пройшли крізь скляні двері до магазину.

Джек почекав, поки фігури Тіммі та його почту, які він бачив крізь скло, не зменшаться до розмірів цуциків у довгій галереї, а тоді ступив на платформу, що відчиняла двері.

Холодне розріджене повітря повіяло на нього.

Вода стікала з фонтана двоповерхової висоти в басейн, навколо якого стояли лавки. Відкриті вітрини на обох рівнях виходили до фонтана. Спокійна фонова музика та особливе бронзове світло лилися з охрової стелі; запах попкорну, який огорнув Джека, щойно скляні двері зі свистінням зачинилися за ним, ішов від старовинного, пофарбованого в яскраво-червоний колір возика, що стояв біля крамниці «Валденбукс» ліворуч від фонтана на першому рівні. Джек миттю збагнув, що кінотеатру в «Бакай-Мол» немає. Тіммі з довгоногими принцесами пливли ескалатором угору з протилежного боку центру до, як подумав Джек, фастфудного ресторану «Капітанський столик». Джек засунув руку в кишеню штанів і торкнувся згортка з грошима. Гітарний медіатор Спідді та монета капітана Фаррена лежали на дні кишені серед жмені десятицентовиків та четвертаків.

На першому поверсі, затиснутий між кондитерською «Містер Чіпс» та винним магазином, що пропонував «НОВІ НИЗЬКІ ЦІНИ» на бурбон «Гайрам Вокер» та «Інґлнук Шаблі», магазин Файва привернув увагу Джека довгим столом з кросівками. Продавець, що сидів за касою, нахилився вперед і стежив за Джеком, імовірно, підозрюючи, що хлопчик спробує щось поцупити. Джек не впізнавав виставлені на столі бренди. Не було ані «Найків», ані «Пум» — лише «Спідстери», «Булси» та «Зуми». Шнурівки на кожній парі — зв’язані докупи. Тільки кеди і жодних кросівок. Хоча і такі згодяться, вирішив Джек.

Він купив найдешевшу із запропонованих магазином пару свого розміру: блакитна парусина з червоними зиґзаґами з боків. На них не було жодної наліпки з брендом. Ці кеди майже нічим не відрізнялися від іншого виставленого на столі взуття. Біля каси хлопчик відрахував шість пошарпаних однодоларових купюр і сказав продавцю, що пакет йому не потрібен.

Джек сів на одну із лавок біля високого фонтана і стягнув зношені «Найки», навіть не розв’язуючи шнурівок. Коли він ковзнув у нові кеди, його ноги щиро зітхнули з полегшенням. Джек підвівся з лавки і кинув старе взуття у високу чорну урну з білим написом «НЕ БУДЬ НЕЧУПАРОЮ». Нижче меншими літерами смітник інформував: «Земля — наш єдиний дім».

Джек побрів довгою аркадою першого поверху, шукаючи телефони. Біля возика попрощався з п’ятдесятьма центами і отримав квартову склянку зі свіжим попкорном, що виблискував олією. Продавець середніх років — чоловік із моржовими вусами в котелку і нарукавниках сказав, що телефони-автомати за рогом, саме біля «Тридцяти одного смаку» на другому поверсі. Чоловік махнув рукою в напрямку найближчого ескалатора.

Жменями закидаючи попкорн до рота, Джек піднявся нагору слідом за жінкою років двадцяти та старенькою з такими широкими стегнами, що вони майже перекривали ескалатор. Обидві носили брючні костюми.

Якби Джек перенісся в «Бакай-Мол» — чи навіть за милю чи дві звідси, — то стіни затряслися б і стеля провалилася, скидаючи цеглу, балки, ретранслятори фонової музики та світильники на голови всіх, кому не пощастило опинитися всередині. Принцеси-десятикласниці, нахабний Тіммі і більшість інших відвідувачів поїхали б із черепними травмами, відірваними кінцівками та розчавленими грудними клітками… На якусь мить, перш ніж зійти з ескалатора, Джек побачив гігантські шматки штукатурки та металеві балки, що падали вниз, почув жахливий тріск мезоніну… лунали й крики — нечутні, але все одно вкарбовані в повітря.

Ангола. «Рейнбьорд Таверс».

Джек відчув, як зачухалися і вкрилися потом долоні. Витер їх об джинси.

«Тридцять один смак» — виблискувала холодним білим сяйвом вивіска зліва, і коли Джек повернув у її напрямку, то побачив на іншому боці проходу вигнутий коридор. На стінах та підлозі лежала блискуча коричнева плитка. Пройшовши поворот, хлопчик сховався від очей усіх, хто перебував на рівні мезоніну. Джек побачив три телефони, які й справді були під прозорими пластиковими ковпаками. Двері навпроти вели до чоловічих та жіночих туалетів.

Ставши під центральний ковпак, Джек набрав 0, міжміський код і номер готелю «Сади Альгамбри».

— Спосіб оплати? — спитав оператор, і Джек відповів: