Талiсман

Якби в нього запитали: «Як ти почуваєшся, Джеку?», — хлопчик відповів би: «Досить добре, дякую. Бадьоро». «Бадьоро». Саме це слово спало йому на думку, коли він мандрував крізь порожні луки; а слово «захват» асоціювалося в нього з однойменним поп-хітом рок-гурту «Блонді»[126]. І Джек дуже здивувався б, якби йому сказали, що він кілька разів пустив сльозу, милуючись величними брижами, що гнались одна за одною аж до небокраю. Він хмелів від краєвиду, що відкривався дуже небагатьом його ровесникам в Америці: безкраї обшири безлюдних земель простягалися під небесною блакиттю у надзвичайній довжині, ширині і, так би мовити, навіть у глибині. То було небо, склепіння якого не забруднив жоден інверсійний слід реактивних літаків; брудні стьожки диму не вистилали його нижні шари.

Джек переживав неймовірне поєднання різнобарвних відчуттів — бачив, чув і відчував те, що було зовсім новим для нього, тоді як інші сенсорні враження, до яких він уже звик, зникли. Багато в чому Джек був винятково кмітливим хлопцем — вихований у Лос-Анджелесі в родині, у якій батько працював агентом, а мати — кіноактрисою, він зовсім не був наївним, що ні трохи не дивно — але все ж лишався просто дитиною, кмітливою чи ні, і це була, поза сумнівом, перевага… принаймні в такій ситуації. Від самотньої подорожі через трав’янисті простори у дорослого виникло б сенсорне перевантаження або навіть невблаганне божевілля та галюцинації. Дорослий намацав би пляшку Спіді — і пальці його трусилися б так, що йому ніяк не вдавалося б схопити її — уже за годину на захід від ярмарку, а може, й раніше. Тож коли він починав плакати від абсолютного екстазу, то справді не знав про свої сльози (хіба що на мить затуманювався погляд, але Джек списував це на піт) і думав тільки про одне: «Боже, як мені добре… Мені б мало бути страшно без жодної живої душі навколо, але страху нема».

Ось так Джек крокував сам собою Західною Дорогою, сприймаючи свій захват просто як приємне, радісне відчуття, дароване подорожжю, а тінь за ним поступово видовжувалася. Хлопчику не спадало на думку, що левова частка його радості пояснювалася тим фактом, що менш ніж за дванадцять годин до того він був в’язнем у «Пивниці Апдайка в Оутлі» (налиті кров’ю мозолі, залишені останнім барилом, що приземлилося на пальці, були ще свіжими); що менш ніж за дванадцять годин до того він утік — ледве втік! — від убивчої потвори, що, на Джекову думку, була козлом-перевертнем; уперше в житті він ішов широкою, відкритою дорогою, на якій не було зовсім нікого, окрім нього; не траплялися ні реклама «Кока-Коли», ні білборд «Будвайзера» із всесвітньо відомими клейдесдалями[127]; не було всюдисущих дротів, що простягалися вздовж дороги або перетиналися над нею, як це бувало все життя з кожною дорогою, якою Джек Сойєр подорожував. Не було навіть далекого ревіння літаків — ані гуркоту «747»-х, що заходили на посадку в Міжнародному аеропорту Лос-Анджелеса, ані «F-111»-х, що стартували з Портсмутської воєнно-морської бази, а тоді на шляху до Атлантики батожили небо над «Альгамброю», наче Озмондів нагай. Тишу на дорозі порушували тільки Джекові кроки та чисте свистіння його власного дихання.

«Боже, як мені добре!» — подумав Джек, неуважно витираючи очі. Шлях для нього був «бадьорим».

І ось тепер перед ним постала ця вежа. Джек дивився на неї та дивувався.

«Господи, я нізащо у світі не піднявся б на ту штуку», — подумав він. Він обгриз яблуко до серцевини і, не замислюючись, що робить — ба, навіть не відриваючи погляду від вежі, — хлопчик вирив пальцями діру у твердій, пружній землі й закопав там недогризок.

Здавалося, вежу зроблено з обшивної дошки, і, на думку Джека, її висота сягала щонайменше п’ятисот футів[128]. То була велика порожниста будівля квадратної форми, по периметру якої здіймалися вгору дощані «ікси». На вершині розташовувалася платформа, і, примружившись, Джек розгледів гурт чоловіків, що проходжали нею.

Коли Джек сидів край дороги, охопивши руками коліна і притиснувши їх до грудей, м’який подув вітру штовхнув його в спину. Знову побігли до вежі трав’янисті брижі. Джек уявив, наскільки сильно хитається та тендітна споруда, і йому звело живіт від страху.

«НІКОЛИ б не піднявся туди, — подумав він. — Навіть за мільйон баксів».

І тоді трапилося те, чого Джек боявся від самого початку, щойно побачив на вежі людей: один чоловік упав.

Джек скочив на ноги. У нього був збентежений, вражений вираз обличчя людини, присутньої під час невдалого виконання небезпечного трюку: акробат неправильно падає — і лежить розпластаним місивом; повітряна гімнастка не впіймала снаряд — і з глухим стукотом відскакує від сітки; людська піраміда несподівано падає — і тіла звалюються в купу.

От тобі й на, от лайно, от…

Враз Джекові очі розширилися. На мить його нижня щелепа відвисла ще нижче і тепер майже торкалася ключиці — а тоді повернулася назад, і рот хлопчика розтягнувся у враженій, недовірливій посмішці. Чоловік не впав з вежі, його навіть не здуло звідти. Обабіч платформи були язикоподібні виступи, схожі на трампліни для стрибків у воду, і чоловік просто дійшов до краю одного з виступів і стрибнув. На півдорозі до землі щось почало розгортатися — парашут, подумав Джек, — але йому нізащо не стане часу розкритися повністю.

От тільки це був не парашут. Крила.

Падіння сповільнилося, а тоді й зовсім зупинилося, коли крилатий чоловік був за п’ятдесят футів від трав’яних просторів. Потім напрямок його руху кардинально змінився. Тепер чоловік летів угору й далі — крила здіймалися так високо, що мало не торкалися одне одного (наче чубчики на головах того папуги, що виступав у стилі Генні Янґмена[129]), а тоді з силою опускалися, ніби руки плавця на фінішній прямій.

«Овва! — подумав Джек, виявляючи своє абсолютне захоплення і здивування найбанальнішим з усіх відомих вигуків. Він перекривав абсолютно все — утілював собою найвищу точку захвату. — Овва, тільки поглянь, овва!»

Тепер з трампліна на верхівці вежі стрибав другий чоловік; третій; четвертий. Менш ніж за п’ять хвилин у повітрі побувало з п’ятдесят людей, що діяли за складною, але впорядкованою схемою: стрибнути з вежі, описати вісімку, знову до вежі — і вниз з іншого боку, ще одна вісімка, назад до вежі, приземлитися на платформу, повторити все спочатку.

Вони кружляли, танцювали й перетиналися в повітрі. Джек захоплено засміявся. Їхній виступ був трохи схожим на водяний балет у старомодних фільмах Естер Вільямс[130]. Плавчині — найчастіше, звісно ж, сама Естер Вільямс — завжди виконували все так, ніби плавати, як вони, — легко, ніби ти сам можеш пірнати і кружляти, ніби ви з друзями завиграшки можете пірнути з різних боків у синхронному танці, створюючи своєрідний людський фонтан.

Ось у цьому й полягала різниця. Політ чоловіків біля вежі зовсім не виглядав легким; було видно, що вони витрачають надзвичайно багато енергії, щоб утриматися в повітрі, і враз Джек із абсолютною певністю збагнув, що це ще й боляче, як під час гімнастичних вправ на уроках фізкультури — підйомів ніг чи качання пресу. «Без болю успіху нема!» — волав тренер, якщо хтось наважувався поскаржитися.

Тепер йому спав на думку інший спогад: якось мама взяла його із собою до подруги Мірни, яка була справжньою балериною. У цей час Мірна тренувалася на верхньому поверсі танцювальної студії на бульварі Вілшир. Вона входила до балетної трупи, і Джек часто бачив, як вона виступала з іншими танцюристами — матір часто примушувала Джека ходити з нею в театр, і найчастіше там було нудно, як у церкві чи під час перегляду «Ранкового Семестру»[131]. Але Джек ніколи не бачив, як Мірна тренується… ніколи не бачив її так близько. Його вразив і навіть трохи налякав контраст між балетним виступом на сцені, де всі, здавалося, без зусиль ковзають та літають на кінчиках пуантів, і тренуванням з відстані п’яти футів[132], коли яскраве сонячне світло лилося в залу через вікна на всю стіну і не було музики — тільки хореограф ритмічно плескав у долоні й суворо лаяв за огріхи. Жодної похвали, тільки критика. Піт стікав їхніми обличчями, сочився крізь леотарди[133]. Зала, якою б просторою і великою вона не була, тхнула потом. Вологі м’язи тремтіли й вібрували на межі виснаження. Жорсткі сухожилля натягувалися, як ізольований дріт. Пульсуючі вени виступали на лобі та шиї. Крім плескання і злих, образливих вигуків хореографа, у залі вчувалися лише шурх-шурх пуантів об підлогу і важке, хапливе дихання танцюристів. Раптом Джек збагнув, що ці танцюристи не просто заробляли собі на життя: вони самі себе вбивали. Найчіткіше йому запам’яталися вирази їхніх облич — зосереджене виснаження, біль… та крізь цей біль, принаймні за його межею, прозирала радість. Радість відчувалася безпомильно, і Джека це налякало своєю незрозумілістю. Як людина, байдуже, він чи вона, могла радіти, завдаючи собі постійного, невпинного, пекельного болю?

126

«Блонді» («Blondie») — американський рок-гурт, створений у Нью-Йорку 1977 року. Ідеться про пісню «Rapture».

127

Клейдесдаль — одна з найпопулярніших у світі важковагових порід коней. Ця порода офіційно занесена до списку коней, яких можна використовувати для вивозу королівської родини та гвардійців.

128

500 футів ≈ 152,4 метра.

129

Генрі «Генні» Янґмен (1906—1998) — американський комік британського походження. Відомий однорядковими жартами.

130

Естер Вільямс (1921—2013) — актриса, плавчиня. Зірка «водного мюзиклу» 1940—1950-х років. Дістала прізвисько «Русалонька Голлівуда».

131

«Ранковий Семестр» — американське телешоу, що транслювалося з 1957 по 1982 рік. Ця програма, що створювалася за участю Нью-Йоркського університету, пропагувала дистанційне навчання, є прообразом сучасних онлайн-курсів.

132

5 футів ≈ 1,5 метра.

133

Леотард — закритий купальник для танців.