Талiсман

Джек сидів спиною до візника. Його взуті в сандалі ноги вільно гойдалися, майже торкаючись добре второваного багна на Західній Дорозі. Цього ранку тут було багато возів, усі вони, як припускав Джек, прямували на ярмарок. Час від часу Генрі голосно вітався зі знайомими.

Джек досі міркував, якими ті гарбузи кольору яблука можуть бути на смак — і де йому взагалі взяти щось поїсти, — коли маленькі ручки схопили його і так сильно смикнули, що на очах виступили сльози.

Хлопчик обернувся і побачив трирічного малого, що стояв босим позад нього — усмішка від вуха до вуха і жмутки Джекового волосся в руках.

— Джейсоне! — скрикнула мати, однак вельми поблажливо (Бачили, як він вирвав волосся? Мій малюк, ну хіба не богатир!) — Джейсоне, так не можна!

Джейсон безсоромно всміхався. Ця велика, дурна, сонячна усмішка була такою ж солодкою, як і запах сіна, у якому спав Джек минулої ночі. Він не міг не всміхнутися у відповідь… а оскільки його усмішка була позбавлена будь-якої вигоди, Джек збагнув, що завоював дружбу дружини Генрі.

— Сясь, — бовкнув Джейсон, хитаючись уперед-назад зі спокоєм бувалого моряка. Він досі всміхався Джеку.

— Га?

— Ага.

— Джейсоне, я тебе не розумію.

— Сясь-га.

— Я не…

Тоді Джейсон, доволі великий як на свої три роки, гигочучи, плюхнувся Джекові на коліна.

«Сясь-на, звісно, я зрозумів», — подумав Джек, відчуваючи, як тупий біль у яйцях розтікається низом живота.

— Джейсоне, поганцю! — покликала мати тим самим поблажливим, «який він гарнюній», тоном… і Джейсон, що чітко знав, хто головний у курнику, знову вищирився — тупувато, мило, чарівно.

Джек збагнув, що Джейсон мокрий. Дуже, надзвичайно, невимовно мокрий.

Ласкаво просимо назад на Території, Джекчику.

Він сидів із дитиною на руках, відчував, як тепла волога повільно просочується крізь одяг. І Джек засміявся, повернувши обличчя до синього-синього неба.

Через кілка хвилин дружина Генрі пролізла туди, де сидів Джек із дитиною, і забрала в нього Джейсона.

— Ах, ти ж, мокре поганча, — буркнула вона, незмінно поблажливо.

«Правда ж, мій Джейсон добряче обмочився!» — подумав Джек і засміявся. Джейсон і собі загиготів, а тоді до них приєдналася і місіс Генрі.

Перевдягаючи малого, вона поставила Джекові кілька запитань — він їх часто чув у власному світі. Але тут він мав бути обережнішим. Він чужинець, і скрізь могли чаїтися приховані пастки. Він чув, як батько казав Морґану: «…Справжній Чужинець, якщо ти розумієш, про що я».

Джек відчував, що чоловік слухав їх дуже уважно. Він відповідав на поставлені запитання уважною варіацією Історії — не тієї, яку він розповідав, коли наймався на роботу, а тієї, яку слухали допитливі водії, коли підбирали його на дорозі.

Хлопчик сказав, що родом із Селища Різномайстрів — мати Джейсона щось десь чула про це місце, але не більше того. Він що, дійсно зайшов так далеко, питала вона? Джек відповів, що так. А куди він прямує? Він сказав їй (та мовчазному Генрі з нашорошеними вухами), що верстає дорогу до села Каліфорнія. Про нього жінка взагалі не чула, навіть у історійках випадкових мандрівних торговців воно не згадувалося. Джек насправді не здивувався, але його порадувало, що ніхто з них не скрикнув: «Каліфорнія? Та хто взагалі коли-небудь чув про село Каліфорнія? Хлопче, кому ти забиваєш памороки?» На Територіях було вдосталь невідомих місць (як просторів, так і сіл), про які люди, що жили на своїй маленькій землі, ніколи й не чули. Ніяких телефонних стовпів. Ніякої електрики. Ніяких фільмів. Ніякого кабельного телебачення, щоб розказати, які чудові речі є в Малібу чи Сарасоті. Ніякої місцевої версії «Ма Белл»[118], яка рекламувала б, що тепер дзвінки після п’ятої вечора до Зовнішніх Форпостів коштують лише $5,83, плюс податки. (На Святвечір перед Божим Забиттям тариф може підвищуватись.) «Вони живуть серед таємниць, — подумав він. — Коли ти живеш серед таємниць, то не ставиш запитань про село тільки тому, що ніколи не чув про нього. Каліфорнія звучить не більш дико, ніж місце з назвою Селище Різномайстрів».

Тож вони і не ставили додаткових запитань. Джек розповів, що його батько помер минулого року, а мама сильно захворіла. (Він міркував, чи не згадати, що якось уночі прийшли збирачі королівських податків і забрали їхнього віслюка, посміхнувся, і вирішив, що цю частину оповіді варто опустити.) Мама дала йому грошей, скільки змогла (однак слово, яке вилетіло з його уст цією дивною мовою, було насправді не «гроші», а щось на кшталт «паличок»), і відправила до села Каліфорнія, пожити в тітки Гелен.

— Важкі тепер часи, — сказала місіс Генрі, міцніше притискаючи до себе перевдягненого Генрі.

— Різномайстря ж неподалік від літнього палацу? Так, хлопче? — Генрі вперше заговорив відтоді, як запросив Джека до фургона.

— Так, — відповів Джек. — Доволі близько. Я мав на увазі…

— Ти не казав, від чого помер твій батько.

Тепер фермер повернув голову. Погляд був пильним і звинувачувальним, колишня приязність зникла; вона в його очах згасла, наче вогник свічки, який задмухнув вітер. Так, тут були таємні пастки.

— Він хворів? — перепитала місіс Генрі. — Стільки тепер хвороб… Віспа, чума. Важкі часи.

Якоїсь божевільної миті Джек думав, що скаже: «Ні, він не хворів, місіс Генрі. Мій татко отримав потужний вольтів заряд. Розумієте, якось у суботу він пішов виконати якусь роботу і залишив місіс Джеррі і всіх маленьких Джеррі — серед них був і я — вдома. Ми тоді жили в дірі під плінтусом, і ніхто не жив деінде, розумієте. І знаєте що? Він засунув викрутку в плетиво дротів, і місіс Фінні, вона працювала в домі Річарда Слоута, чула, як дядько Морґан розмовляв по телефону, і він сказав, що електрика вийшла, вийшла абсолютно вся і підсмажила його. Так підсмажила, що окуляри потекли по всьому його носі. От тільки ви про окуляри нічого не знаєте, бо їх тут у вас немає. Немає окулярів… Немає електрики… немає “Міднайт Блю”… немає літаків… Місіс Генрі, не закінчуйте, як місіс Джеррі. Не…»

— Байдуже, хворів він чи ні, — сказав фермер з бакенбардами. — Він втручався в політику?

Джек поглянув на нього. Його рот ворушився, але з вуст не злітало ні звуку. Він не знав, що сказати. Надто багато пасток.

Генрі кивнув, наче отримав відповідь.

— Хлопче, злазь. Ярмарок якраз за наступним поворотом. Гадаю, ти зможеш туди дійти, так?

— Так, — відповів Джек. — Гадаю, зможу.

Місіс Генрі дивилася спантеличено… але тепер вона тримала Джейсона подалі від Джека, немовби той був заразним.

Фермер, що досі дивився на Джека через плече, злегка похмуро всміхнувся.

— Вибачай. Ти, здається, гарний хлопець, але ми люди прості; усе, що відбувається далеко біля моря, — то справи великих лордів. Може, королева помре, а може, ні… але, звісно ж, одного дня це станеться. Рано чи пізно Господь забиває всі свої цвяхи. А коли прості люди лізуть у справи великих, вони отримують з лишком.

— Мій батько…

— Я не хочу нічого знати про твого батька, — різко гаркнув Генрі. Його дружина відповзла від Джека, усе ще тримаючи Джейсона біля грудей. — Гарним він був чоловіком чи поганим — я не знаю і не хочу знати. Я знаю тільки, що він мертвий; не думаю, що ти збрехав про це. А ще знаю, що його син спить просто неба і, очевидно, на втіках. І говорить син так, наче не з цих місць. Так що злазь. Сам бачиш, у мене є свій син.

Джек зістрибнув з фургона, засмутившись через страх на обличчі юної жінки — страх, який викликав він. Фермер мав рацію — маленьким людям нема чого лізти у справи великих. Якщо вони тільки мають голову на плечах.

Розділ тринадцятий

Люди в небі

118

«Ма Белл» — застарілий термін, який використовували для опису всієї національної телефонної мережі.