Страница 42 из 184
— Он як, це не дуже багато, — сказав Джек. Він говорив повільно, але думав так швидко, як тільки міг.
«Пивниця Оутлі» була домовиною: тут навіть не було жодного завалящого старого алкаша, який би жлуктив пиво біля бару та дивився «Головний госпіталь» по «ящику». Вочевидь, в Оутлі п’ють у власній машині, яка й править їм за клуб. Півтора долара — це тяжко зароблена плата, коли доводиться надривати дупу заради них; ну, а в такому місці заробляти бакс на годину буде легко.
— Ага, — погодився Апдайк, повертаючись до калькулятора, — не дуже.
І в цьому голосі Джекові чулося: погоджуйся або йди геть, перемовин не буде.
— Може, й нормально, — сказав Джек.
— Що ж, це добре, — відказав Апдайк. — Давай одразу на чистоту. Від кого ти тікаєш і хто розшукує тебе? — Карі очі знову зосередилися на хлопчику і він мало не просвердлив у ньому дірку. — Якщо хтось у тебе на хвості, я не хочу, щоб він втручався в моє життя.
Це питання не надто похитнуло Джекову самовпевненість. Він не був найгеніальнішою дитиною в світі, та все ж мав достатньо кмітливості, аби збагнути, що не далеко дійде без другої легенди для майбутніх роботодавців. Це й була Історія № 2 — «Лихий Вітчим».
— Я з маленького містечка у Вермонті, — сказав він. — З Фендервілля. Мої мама та тато розлучилися два роки тому. Тато намагався взяти мене під опіку, але суддя віддав мене мамі. Вони зазвичай чинять так.
— Фігово вони чинять. — Апдайк повернувся до своїх рахунків і так низько схилився над калькулятором, що мало не торкався носом кнопок. І все одно Джек вважав, що чоловік слухає.
— Так-от, тато поїхав у Чикаго та влаштувався там на заводі на роботу, — вів далі Джек. — Він пише мені щотижня, але більше не приїжджає з минулого року, коли Обрі побив його. Обрі — це…
— Твій вітчим, — сказав Апдайк, і на якусь мить Джекові очі звузилися і до нього повернулася початкова недовіра. У голосі Апдайка не було співчуття. Більше того, здавалося, що Апдайк мало не насміхався з нього, ніби він знав, що вся ця історія — насправді лише одна велика бабусина казочка.
— Ага, — підтвердив Джек. — Мама вийшла за нього півтора року тому. Він постійно гамселить мене.
— Сумно, Джеку. Дуже сумно. — Тепер Апдайк підвів очі, в яких світилися сарказм і недовіра. — Тож тепер ти йдеш до Міста Сонця[92], де ви з татком житимете довго й щасливо.
— Ну так, я сподіваюся на це, — сказав Джек і враз відчув прилив натхнення. — Я точно знаю, що мій справжній тато ніколи б не підвісив мене за шию в комірчині. — Він відтягнув горло футболки, показуючи слід на шиї. Він уже тьмянів. А коли Джек працював у «Золотій ложці», шрам ще був яскравим, огидного червоно-фіолетового кольору — наче логотип. От тільки в «Золотій ложці» хлопчик не мав нагоди продемонструвати цю позначку. Звісно, то був слід, залишений коренем, який ледь не вичавив із нього життя в тому, іншому, світі.
Винагородою для нього було те, як очі Смоукі Апдайка вражено чи навіть шоковано розширилися. Він нахилився вперед, розкидавши кілька жовтих і рожевих папірців.
— Святий Ісусе, малий, — сказав він. — Це наробив твій вітчим?
— От тоді я й вирішив тікати.
— А він не збирається заявитися сюди в пошуках свого авто, мотоцикла, гаманця чи грьобаної заначки наркоти?
Джек похитав головою.
Смоукі ще з хвильку подивився на Джека, а тоді натиснув на калькуляторі кнопку «Вимкнути».
— Ходімо до комірчини, малий, — сказав він.
— Чому?
— Я хочу побачити, чи ти справді можеш поставити на вісь одне з тих барилець. Якщо ти можеш притягти барило, коли воно буде мені потрібно, отримаєш роботу.
На радість Смоукі Апдайка, Джек показав, що здатен поставити на обідок одне з великих барил, прокотити його до візка та поставити на платформу. Хлопчик навіть удав, що це досить просто, — він випустить барило й отримає в ніс лише наступного дня.
— Ну що ж, не так уже й погано, — сказав Апдайк. — Ти ще не доріс до цієї роботи та, можливо, заробиш собі срану грижу, але то вже твої проблеми.
Він сказав Джекові, що той може братися до роботи опівдні та працювати до першої ночі (чи, звісно, доки тобі стане сил). Апдайк казав, що зарплату Джек отримуватиме щовечора після закриття. Готівкою.
Коли вони повернулися до зали, там була Лорі, вбрана у темно-сині баскетбольні шорти — такі короткі, що з-під них виглядали краї її віскозних трусиків — і блузку без рукавів, вочевидь куплену в «Маммот Марті»[93] в Батавії. Її тонке біляве волосся було зачесане назад і фіксувалося пластмасовими шпильками. Вона палила «Пел Мел», і вологий край сигарети був щедро змащений губною помадою. Велике срібне розп’яття висіло в неї між грудьми.
— Це Джек, — сказав Смоукі. — Можеш прибрати з вікна оголошення «Потрібен помічник».
— Тікай, малий, — сказала Лорі. — Ти ще маєш час.
— Закрий їбало.
— Змусь мене.
Апдайк вдарив її по заду, але не грайливо і з любов’ю, а досить сильно, щоб вона стукнулася об м’яку оббивку барної стійки. Джек кліпнув і згадав звук Озмондового батога.
— Великий чоловік, — сказала Лорі. В її очах заблищали сльози, і все ж таки жінка виглядала задоволеною, ніби так все й мало бути.
Джекова тривога стала чіткішою, гострішою… готовою от-от перетворитися на страх.
— Не варто зважати на нас, мальку, — сказала Лорі й рушила повз нього до оголошення на вікні. — Все буде гаразд.
— Його звати Джек, а не мальок, — сказав Смоукі. Він повернувся назад до кабінки, де «проводив співбесіду» з Джеком, і взявся збирати рахунки. — Мальок — це, блядь, дитина риби. Тебе хіба не вчили в школі? Ну, приготуй цьому мальку кілька бургерів. Йому опівдні виходити на роботу.
Вона прибрала з вікна вивіску «ПОТРІБЕН ПОМІЧНИК» і поклала її за музичним автоматом з таким виглядом, ніби робила це вже багато разів. Проходячи повз Джека, вона підморгнула йому.
Задзеленчав телефон.
Усі троє повернулися до нього, захоплені зненацька різким звуком. На якусь мить апарат видавався Джекові чорним слимаком, що причепився до стіни. То була дуже дивна мить, ніби вирвана з часу та простору. Він устиг роздивитися блідість шкіри Лорі: єдиною барвою на її щоках були червонуваті плямки — спогад про підліткові прищі. Устиг вивчити жорстокі, потаємні риси обличчя Смоукі Апдайка та помітити вени, набряклі на довгих чоловікових руках. Побачив жовтувату табличку над телефоном із написом: «ПРОХАННЯ ОБМЕЖУВАТИ СВОЇ ДЗВІНКИ ТРЬОМА ХВИЛИНАМИ».
Телефон усе дзвонив і дзвонив, розриваючи тишу.
Раптом перелякавшись, Джек подумав: «Це за мною. Довга відстань… довга, ДОВГА відстань».
— Візьми слухавку, Лорі, — сказав Апдайк. — Ти що, загальмована?
Лорі пішла до телефону.
— «Пивниця Оутлі», — сказала вона слабким, кволим голосом. Тоді прислухалася. — Алло? Алло?.. Блядь.
Вона з грюкотом кинула слухавку.
— Там нікого. Діти. Часом вони цікавляться, чи нема в нас «Принца Альберта» в бляшанці[94]. Які бургери ти любиш, мальок?
— Джек! — заволав Апдайк.
— Джек, гаразд, гаразд, Джек. Які бургери ти любиш, Джеку?
Джек сказав, і Лорі приготувала їх — середньо просмажені, саме такі, як треба, гарячі з китайською гірчицею та бермудською цибулею. Він проковтнув їжу та запив усе склянкою молока. Його тривога розвіялася разом із голодом. Дітлахи, як сказала вона. Та все ж його погляд час від часу повертався до телефону — хлопчику було цікаво.
Коли пробило четверту, двері відчинилися — ніби та абсолютна порожнеча бару слугувала лише привабливою декорацією, що мала на меті заманити Джека всередину, подібно до невинної на вигляд сарраценії зі смачним запахом — і з дюжину чоловіків у робочому одязі повільно зайшли сюди. Лорі увімкнула музичний автомат, пінбол та «Космічних завойовників». Дехто з чоловіків гучно привітався зі Смоукі, що посміхався своїм єхидним осміхом, виставляючи напоказ великий набір замовлених поштою зубів. Більшість замовили пиво. Двоє чи троє — «Чорного росіянина». Один із них, член клубу «Хорошої погоди» (Джек був майже певен щодо цього), — кидав четвертаки в музичний автомат, викликаючи голоси Мікі Джиллі[95], Едді Реббіта[96], Вейлона Дженнінґза[97] та інших. Смоукі наказав йому взяти з комірчини відро зі шваброю та помити танцмайданчик перед сценою, що самотньо стояла, очікуючи на вечір п’ятниці та «Хлопців з долини Дженні». А коли підлога висохне, Смоукі хотів, щоб Джек наніс на неї «Пледж»[98].
92
Місто Сонця — один із нікнеймів Чикаго.
93
«Маммот Марті» — мережа магазинів товарів зі зниженими цінами.
94
Один із популярних жартів для телефонного хуліганства. Жартівник телефонує до крамниці й запитує, чи є «Принц Альберт» у бляшанці. Коли продавець, котрий не підозрює ні про що, відповідає «так» (тому що тютюн зазвичай фасували в бляшані банки, хоча були й інші варіанти), жартівник казав на те: «Тоді чому б вам не випустити його?» або «Краще випустіть його, поки він не задихнувся».
95
Мікі Лерой Джиллі (нар. 1936) — американський кантрі-музикант, співак, композитор і піаніст. За версією журналу «People», є одним із найпопулярніших музикантів у США, бо має в активі 17 хітів № 1, а також зірку на Голлівудській алеї слави.
96
Едді Реббіт (1941—1998) — американський гітарист, співак і композитор музики кантрі.
97
Вейлон Дженнінґз (1937—2002) — американський співак, один із найпопулярніших музикантів кантрі. Він сформував гурт «The Texas Longhorns».
98
«Пледж» — очищувальний засіб.