Талiсман

— Щасти тобі, хлопче.

Джек кивнув і відчинив дверцята.

— Сподіваюся, довго ти в Оутлі не пробудеш.

Хлопчик запитально глянув на нього.

— Ну, ти ж знаєш, що це за місце, так?

— Не дуже. Знаю зовсім трохи.

— О, це ще та діра. Вони там їдять те, що переїдуть на дорозі. Горилавілль. Спершу їси пиво, а тоді випиваєш кухоль. Щось таке.

— Дякую за попередження, — сказав Джек і виліз із машини.

Комівояжер помахав рукою, і «ферлейн» помчав далі. За мить авто стало чорною цяткою, що гналась до низького помаранчевого сонця.

Приблизно милю дорога тяглася через нудні та пласкі сільські краєвиди — далеко попереду Джек запримітив маленькі двоповерхові щитові будиночки, що скупчилися на краю полів. Поля були коричневими та порожніми, а будинки зовсім не скидалися на фермерські. Безладно розкидані, вони дивилися на спустошені поля в сірій непорушності, яку коли-не-коли переривало жалібне скавуління машин на далекій I-90. Не мукали корови, не іржали коні — не було ані тварин, ані фермерської техніки. Біля одного з будинків тулилося з півдюжини розбитих та іржавих машин. У цих будинках могли жити тільки люди, які настільки не любили собі подібних, що навіть Оутлі здавався їм перенаселеним. Порожні поля були для них урвищем, що відмежовує їхні облуплені замки.

Зрештою Джек вийшов на роздоріжжя, що виглядало точнісінько, як у мультиках: дві вузькі безлюдні дороги перетинають одна одну в цілковитій порожнечі, щоб розійтися потім в нікуди. У Джека вже почали виникати сумніви щодо правильності обраного шляху, тому він поправив на спині наплічник і попрямував до високої іржавої труби з прибитими до неї не менш іржавими прямокутниками, на яких було написано назви вулиць. Може, зійшовши з траси, треба було повернути ліворуч, а не праворуч? Згідно зі знаком, дорога, що йшла паралельно до траси, називалася ДОҐТАУН-РОУД. Доґтаун[76]? Джек поглянув на неї і побачив лише чорну смужку асфальту, яка тягнулася крізь безкінечні абсолютно пласкі поля, порослі бур’яном. Згідно з тим же дороговказом, смужка асфальту під його ногами називалася МІЛЛ-РОУД. Приблизно за милю вона пірнала в тунель, вхід до якого майже зник за кронами похилених дерев та дивним килимом із плюща, що скидався на лобкове волосся. Крізь плющ виднівся білий знак, який, певно, ним же й підтримувався. Слова були надто дрібними, щоб їх можна було прочитати. Джек засунув руку в кишеню та дістав монету, яку йому дав капітан Фаррен.

Шлунок нагадав про себе. Треба було швидше пообідати, тож хлопчик мав рухатися і знайти місце, у якому можна було б заробити на їжу. Вирішив не сходити з Мілл-роуд, принаймні поки не пройде тунель і не погляне, що за ним. Джек почимчикував уперед, а пітьма, що зяяла між переплетеними кронами дерев, згущувалася з кожним його кроком.

Холодний, вогкий, насичений цегляним пилом і зораною землею тунель, здавалося, втягнув хлопчика в себе, а тоді почав стискатися навколо нього. Джек на мить злякався, гадаючи, що тунель веде його під землю — не було ніякого світла в кінці, — але тоді збагнув, що асфальт іде рівно. «УВІМКНІТЬ ФАРИ», — попереджав знак перед в’їздом. Джек врізався в цегляну стіну та відчув, як на руки йому посипалися кам’яні крихти.

— Фари, — пробурмотів він сам до себе, шкодуючи, що в нього їх немає. Імовірно, тунель десь повертав, зрозумів хлопчик. Обережно, повільно та уважно, як сліпий з простягнутими вперед руками, ішов він уздовж стіни. Джек намацував собі шлях попереду. Коли так поводився Койот із мультиків про Дорожнього Бігуна[77], його зазвичай розмазувало по капоту вантажівки.

Щось швидко зашкрябало по асфальту, і Джек завмер.

«Щур», — подумав він. Може, кролик, що скорочує шлях між полями. Але якщо вірити звукам, тварина була значно більшою.

Звук пролунав знову, десь далеко в пітьмі, і Джек ступив наосліп іще один крок. Він почув, як попереду хтось вдихнув (один раз). Спинився, гадаючи, чи була то тварина? Джек притискав пучки пальців до вологої цегляної стіни, очікуючи на видих. На тварину це вже не було схоже — ані пацюк, ані кролик так глибоко не вдихали. Джек просунувся ще на кілька дюймів уперед, не бажаючи визнавати, що його лякає те, що може ховатися в тунелі.

Джек знову застиг, вчуваючи, як із мороку перед ним лунає щось схоже на тихе різке хихотіння. Мить по тому на хлопця війнув знайомий, але незрозумілий запах — грубий, мускусний, міцний.

Джек озирнувся через плече. Вхід до тунелю, тепер ледь помітний через вигин стіни, був далеко та за розмірами здавався не більшим за кролячу нірку.

— Хто тут? — погукав хлопчик. — Агов! Є тут хто? Хто-небудь?

Йому здалося, що десь далі, в тунелі, хтось зашепотів.

Він не на Територіях, нагадав собі Джек, — у найгіршому разі він нашугає якогось пса-ідіота, що забрів у прохолоду покуняти. Таким чином він урятує собаці життя, розбудивши його, перш ніж сердешного переїде машина.

— Агов, песику! — закричав Джек. — Песику!

Він миттю був винагороджений дріботінням лап через тунель. Але вони… наближалися чи віддалялися? Наслухаючи м’яке «стук, стук, стук», хлопчик не міг сказати напевне, тварина тікає чи, навпаки, накидається. Тоді вирішив, що звук може лунати в нього з-за спини, озирнувся і помітив, що пройшов надто далеко, щоб досі бачити вхід у тунель.

— Де ти, песику? — промовив малий.

Щось зашкрябало десь за фут або два позад нього. Джек стрибнув уперед і сильно забився плечем об вигин стіни.

У пітьмі він запримітив силует — можливо, то був пес. Джек ступив крок і спинився настільки дезорієнтований, що йому здалося, ніби він знову повернувся на Території. Тунель повнився мускусним, ядуче тваринним запахом, і що б там до нього не рухалося — це був не пес.

Подув холодного повітря приніс йому запахи смальцю та алкоголю. Хлопчик відчував, що силует наближається.

Лише на мить Джек побачив зависле в повітрі обличчя. Воно світилося, ніби підсвічене власним дещо тьмяним, внутрішнім світлом — видовжене розгніване лице, що тільки здавалося юним, хоча насправді не було таким. Істота смерділа потом, смальцем і випивкою. Джек втиснувся в стіну і стиснув кулаки навіть тоді, коли постать уже розчинилася в пітьмі.

Нажаханому Джеку раптом здалося, ніби він чує швидкі та м’які кроки, що виходять із тунелю. Він поглянув назад із пітьми, у якій перебував. Морок і тиша. Зараз тунель був порожнім. Джек засунув руки під пахви і стукнувся об цегляну стіну, удар дістався наплічнику. Через мить він знову попрямував уперед.

Джек вийшов із тунелю і вирішив поглянути на вихід. З нього не долинало жодних звуків, і жодна дивна істота не підкралася там. Хлопчик пройшов три кроки вперед, зазирнув усередину. І його серце мало не зупинилося, бо два величезних помаранчевих ока наближалися до нього. Половину відстані між ними та Джеком вони подолали за лічені секунди. Джек не ворушився — ноги по литки занурились у асфальт. В інстинктивному бажанні затулитися від небезпеки він виставив руки долонями вперед. Очі наближались до нього, але загудів клаксон. За мить до того, як з тунелю вилетіла машина, за кермом якої сидів червонопикий чоловік і розмахував кулаком, Джек устиг відскочити з дороги.

— ЛАЙНОГОЛОООО… — долинуло з перекошеного рота.

Досі ошелешений Джек крутнувся на місці та побачив, як машина несеться вниз по схилу до селища, — імовірно, Оутлі.

Розташований серед безкраїх та понурих на вигляд полів, Оутлі заледве відходив від двох основних вулиць. Перша, продовження Мілл-роуд, спускалася повз величезну обшарпану будівлю, що стовбичила посеред широченного паркінгу, — фабрика, вирішив Джек, — поєднуючись із рядами старих автомобілів (обтріпані прапорці), фаст-фудних забігайлівок («Великі Цицьки Америки»), боулінг із гігантською неоновою вивіскою (БОУЛ-О-РАМА!), гастрономи та заправки. Далі Мілл-роуд перетворювалася на п’ять чи шість ділових кварталів, смугу старих двоповерхових будинків, біля яких машини паркували капотом на тротуар. Найімовірніше, що на іншій вулиці розташувалися найважливіші в Оутлі споруди — великі панельні будинки з ґанками та широкими газонами. Там, де ці вулиці перетиналися, у світлі пізнього надвечір’я блимав червоним кольором світлофор. Інший світлофор, десь за вісім кварталів звідти, замиготів зеленим світлом перед високою і тьмяною будівлею, що нагадувала лікарню для душевнохворих, тож, очевидно, це була старша школа. Від цих двох вулиць неорганізовано відгалужувались маленькі будиночки, що змішувалися з незрозумілими спорудами за високими парканами з дроту.

76

Доґтаун — собаче містечко (англ.).

77

Хитрий Койот і Дорожній Бігун — два персонажі однойменної серії короткометражних мультсеріалів «Looney Tunes» і «Merrie Melodies». З 1949 по 2012 рік було створено 48 короткометражок і один 26-хвилинний мультфільм.