Талiсман

Джек стояв і дивився на нього. Його плечі згорбилися, очі пекли, а губи тремтіли.

— Розправ плечі! — несподівано люто гаркнув капітан Фаррен. — Кого ти збираєшся рятувати? Куди ти йдеш? Та, судячи з усього, ти й десяти футів не подолаєш! Ти надто малий, щоб бути чоловіком, але міг би хоча б прикинутися, правда? Ти виглядаєш, як побитий пес!

Зачеплений за живе, Джек виструнчився і висушив сльози. Його погляд упав на останки візникового сина, і в голові промайнуло: «Принаймні я не там, поки що. Він має рацію. Жалість до себе — це розкіш, яку я не можу собі дозволити». Це правда. І все-таки він трохи сердився на капітана зі шрамом через те, що той допік його і так легко натиснув на потрібні важелі.

— Краще, — сухо сказав капітан. — Не набагато, але краще.

— Дякую, — саркастично відповів Джек.

— Тобі нема куди відступати, хлопче. Озмонд женеться за тобою. Морґан також скоро кинеться навздогін. І, можливо… Там, звідки ти прийшов, також будуть проблеми. Але візьми ось це. Якщо Паркус відрядив тебе до мене, то хотів би, щоб я віддав це тобі. Тож бери і йди.

Капітан простягнув на долоні монету. Джек завагався, а тоді взяв її. Вона була завбільшки з п’ятдесятицентовик Кеннеді, але значно важчою — наче золото, подумав хлопчик, хоча насправді вона мала забарвлення матового срібла. Коли він поглянув на профіль Лаури Делосіан, його знову вразила — хоч і на мить, але надзвичайно — її схожість із матір’ю. Ні, не просто схожість: попри певні фізичні відмінності на кшталт тоншого носа чи круглішого підборіддя, це і була його мама. Джек знав це. Він перевернув монетку й побачив тварину з головою і крилами орла та тілом лева. Здавалося, вона дивиться на Джека. Від цього стало трохи лячно, тому він поклав монету всередину камзола, до пляшечки з магічним соком Спіді.

— Навіщо це? — запитав він у Фаррена.

— Ти дізнаєшся, коли настане час, — відповів капітан. — Або, можливо, не дізнаєшся. У будь-якому разі, я виконав свій обов’язок перед тобою. Скажи про це Паркусу, коли побачиш його.

Джек відчув, як абсолютна ірреальність знову поглинає його.

— Іди, синку, — сказав Фаррен. Його голос стих, хоч і не став м’якшим. — Виконуй свою роботу… або те, що зможеш.

Зрештою, саме це відчуття ірреальності — усепоглинаюче переконання, що він — тільки гра чиєїсь уяви — змусило його рушити. Ліва нога, права нога, ліва вперед, права вперед. Відкинув убік уламок просякнутого елем дерева. Переступив через розтрощені рештки колеса. Обійшов з того боку вагона, зовсім не здивований виглядом засохлої крові та дзижчанням мух. Що таке кров чи дзижчання мух уві сні?

Він дійшов до краю замуленого, засипаного уламками дерева й діжок відрізку дороги, а тоді озирнувся… але капітан Фаррен відвернувся. Може, він видивлявся своїх людей, а може, просто став так, аби не дивитися на Джека. Зрештою, визнав Джек, скидалося на те ж саме. Спина лишалася спиною. Нема на що дивитися.

Він запхав руку під камзол, навпомацки знайшов монетку, яку капітан Фаррен дав йому, і міцно стиснув її. Так йому трішки покращало. Він стиснув її, як дитина, якій дали четвертак, щоб купити ласощів у цукерні, а тоді рушив далі.

Певно, не минуло й двох годин, і Джек почув той звук, який Капітан Фаррен описував як «грім, що котиться землею», — хоча, можливо, минули й усі чотири години. Коли сонце сховалося за західною межею лісу (а трапилося це незадовго по тому, як Джек зайшов у бір), стало складно орієнтуватися в часі.

Раз по раз із заходу їхали екіпажі, ймовірно, у напрямку павільйону королеви. Коли Джек чув наближення кожного з них (а їх було добре й далеко чути; лункість цих звуків нагадала Джекові слова Спіді про те, що коли одна людина витягує із землі редьку, то інша за півмилі чує запах), то одразу думав про Морґана, і щоразу ховався спершу в глиб яру, потім у інший його бік, а тоді вже в гущавину. Йому не подобалося перебувати в темряві цього лісу — навіть на узліссі, звідки він досі міг роздивитися дорогу, визираючи з-за стовбурів дерев. Джек не почувався в безпеці, та думка про те, що дядько Морґан (хлопчик досі вірив, що саме дядько Морґан був Озмондовим господарем, хоч капітан Фаррен і заперечував це) спіймає його на дорозі, подобалася йому ще менше.

Тож щоразу, коли Джек чув наближення фургона чи екіпажа, він ховався, а коли транспорт їхав далі, знову повертався на дорогу. Одного разу, коли він проходив через болотяний і зарослий будяками яр, праворуч щось пробігло — чи то ковзнуло по його нозі, і Джек закричав.

Дорожній рух був іще тією морокою і не надто покращував Джеків стан, хоча було й щось позитивне в періодичному русі фургонів, це вказувало принаймні, що він на шляху не сам.

Йому до чорта хотілося забратися з усіх цих Територій.

Магічний сік Спіді — найбридкіші ліки, які йому доводилося приймати за життя, але він би з радістю ковтнув тієї гидоти, хай навіть від неї зведе шлунок, якби хтось — наприклад, Спіді з’явився перед ним і запевнив, що коли він знову розплющить очі, то одразу побачить золотаві арки «Мак-Дональдса» — мама називала їх «Великі Американські Цицьки». Щораз більше він відчував гнітючу загрозу, немовби ліс чаїть небезпеку, ніби щось у ньому знає про його присутність, може, навіть сам ліс знає це. Бо ж дерева підкрадалися ближче до дороги, хіба ні? Так. Раніше вони зупинялися біля ярів, а тепер захопили їх повністю. Спершу здавалося, що в лісі ростуть лише сосни та ялини, а зараз переховуються й інші породи дерев, чорні стовбури яких перепліталися між собою, наче зогнилі струни. Деякі з них нагадували дивні гібриди ялини та папороті й мали гидотне сіре коріння, що чіплялося за землю, ніби липкі пальці. «Наш хлопчик? — здавалося, ніби в голові шепотіли ці бридкі пагони. — НАШ хлопчик?»

Це все у твоїй голові, Джекі. Ти просто мариш.

От тільки направду Джек не дуже вірив у це.

Дерева справді змінювалися. Повітря сповнювалося напруги, і відчуття, що за ним стежать, здавалося абсолютно реальним. Джек почав був думати, що його свідомість повертається до нав’язливих жахних думок через ліс, немовби самі дерева насилали на нього моторошні марева.

Пляшка Спіді з магічним соком була вже напівпорожньою. А її ж мало вистачити на весь шлях і щоб повернутися до Сполучених Штатів. Але якщо він відпиватиме потроху, коли лякатиметься будь-чого, то напою не вистачить і до кордону з Новою Англією.

Подумки він підраховував величезну відстань, яку пройшов у своєму світі, коли вперше повернувся з Територій. Сто п’ятдесят футів тут дорівнювали півмилі там. Якщо він просуватиметься таким чином і надалі, за умови, що співвідношення пройденого шляху не змінюється (а Джек визнавав можливість і такого), — він міг подолати десять миль тут — і опинитися аж ген за Нью-Гемпширом там. Немовби на ньому були семимильні чоботи.

От тільки дерева… сіре, липке коріння…

Коли почне справді сутеніти — коли небо із синього перетвориться на пурпурове, — перенесусь назад. Перенесуся, та й по всьому. Не буду я блукати цими лісами, коли впаде темрява. І якщо в мене десь в Індіані закінчиться магічний сік, то старий добрий Спіді може надіслати мені ще одну пляшку «ЮПСом»[74] абощо.

Досі міркуючи над тим, наскільки ж краще йому стало, варто було скласти план (хай навіть цей план пошириться лише на найближчі дві години), Джек раптом збагнув, що чує наближення чергового екіпажа, запряженого багатьма кіньми.

Схиливши голову на бік, він зупинився посеред дороги. Його очі широко розплющилися, і перед ними із запаморочливою швидкістю пронеслося два видіння: спершу велика машина, у якій сидять двоє чоловіків (то був не «мерседес»), а потім — фургон «Дике Дитя», що мчить униз вулицею, усе далі від тіла дядька Томмі, і з розбитого пластмасового радіатора крапає кров. А за кермом фургона Джек побачив руки… але то не були руки. То були дивні колінчасті копита.

74

«ЮПС» («UPS») — американська компанія, що спеціалізується на експрес-доставці та логістиці. Одна з провідних поштових компаній у світі (представлена також в Україні).