Талiсман

Тепер Джек знав, що тоді трапилося: Морґан Слоут підводиться, легко посміхається, каже щось на кшталт «Секунду, Філе, я відійду»; батько навряд чи роззирався навкруги, бо Гейстек Калгун от-от був готовий кинути «з підвивертом» чи «задушливим захопленням» свого безталанного суперника; Морґан відходить від яскравого телеекрана у вітальні в попелястий морок дитячої, де спав маленький Джекі Сойєр у повзунках з Вінні-Пухом, маленький Джекі Сойєр, якому тепло й затишно в сухому підгузнику. Він бачив, як дядько Морґан потай кидає погляд на яскравий квадрат дверей до вітальні, його лисий лоб брижиться і морщиться, губи надимаються, як холодний рот озерного окуня. Він бачив, як дядько Морґан узяв диванну подушку з найближчого крісла, бачив, як він м’яко, але щільно прикрив нею голову сплячого немовляти та притримував її однією рукою, доки друга ковзнула дитині під спину. А коли всі рухи завмерли, він бачив, як дядько Морґан поклав подушку назад на крісло, куди зазвичай сідала Лілі, щоб погодувати малого, а тоді пішов у вбиральню, щоб відлити.

Якби матір негайно не заскочила подивитися, як він…

Холодний піт запорошив усе тіло.

Все було саме так? Можливо. І серце підказувало, що саме так усе і було. Надто вже бездоганним видавався збіг, і комар носа не підточить.

У віці шести тижнів син Лаури Делосіан, королеви Територій, помер у колисці.

У віці шести тижнів син Філа та Лілі Сойєрів мало не помер у колисці… і Морґан Слоут був там.

Мама завжди завершувала цю історію жартом: як Філ Сойєр мало не розтрощив їхнього «крайслера»[61] дорогою до лікарні, коли Джекі знову почав дихати.

І справді, весело. Аякже.

— А тепер ходімо, — мовив капітан.

— Гаразд, — відповів Джек. Хлопчик досі відчував млость, і його хитало. — Гаразд, ход…

— Тссс! — Капітан шпарко озирнувся на звук голосів, що наближалися.

Праворуч від них була стіна не з дерева, а з грубої парусини. Їй бракувало чотирьох дюймів до підлоги, і в просвітку Джек бачив, як крокують ноги в чоботях. П’ять пар. Солдатські чоботи. Один голос виокремлювався із загального гомону:

— …не знав, що в нього є син.

— Ну що ж, — відповів інший. — Байстрюки самі плодять байстрюків — ти ж і сам добре це знаєш, Саймоне.

У відповідь на це пролунав вибух грубого, порожнього сміху — Джек чув такий сміх у школі від старших хлопчаків, котрі забивали косяки з марихуаною за майстернею та називали молодших таємничими, але чомусь страшними іменами: гомик, чудо-юдо та покруч. Кожне з цих по-своєму бридотних звертань супроводжували диким, карбованим сміхом на кшталт цього.

— Стуліть пельку! Стуліть пельку негайно! — долучився третій голос. — Якщо він почує, то ще тридцять сонць не встигнуть зайти, як ти опинишся за Зовнішнім Форпостом.

Бурмотіння.

Ще один приглушений вибух сміху.

Знову зубоскальство, цього разу нерозбірливе. І знову сміх, коли вони пішли далі.

Джек глянув на капітана, який витріщався на коротку парусинову стіну. Його зуби вищирилися, а губи притислися до ясен. Не було сенсу запитувати, про кого це вони базікали. А якщо вони базікали, то хтось міг і підслухати… хтось злий. Той, хто може зацікавитись, хто ж насправді цей байстрюк, що так несподівано звідкілясь вигулькнув. Навіть такий малий, як він, знав це.

— Ти достатньо почув? — запитав капітан. — Нам потрібно йти. — Здавалося, йому знову хочеться трусонути Джека… але він не наважувався.

Твої інструкції, накази чи щось там іще — це… ага, йти на захід, правильно?

«Він змінився, — подумав Джек. — Змінився двічі».

Уперше, коли Джек показав йому акулячий зуб, що був найфіліграннішим гітарним медіатором у світі, де замість кінних карет дорогами мчать автофургони. А тоді змінився знову, коли Джек підтвердив, що рухається на захід. Від погрози він перейшов до готовності допомогти і до… чого?

Я не можу сказати… Не можу сказати тобі, що робити.

До чогось на кшталт благоговійного трепету… або релігійного жаху.

«Він хоче, щоб ми пішли звідси, адже боїться, що нас упіймають, — подумав Джек. — Та є тут щось іще, чи не так? Він боїться мене. Боїться…»

— Ходімо, — наполягав капітан. — Заради Джейсона, ходімо.

— Заради кого? — тупо перепитав Джек, але капітан уже штовхав його вперед. Він різко потягнув Джека ліворуч і чи то повів, чи то поволік його коридором, одна стіна якого була з дерева, а інша — з грубої парусини, що тхнула пліснявою.

— Це не той шлях, яким ми прийшли, — прошепотів Джек.

— Не хочу йти повз тих хлопців, що бачили, як ми зайшли, — прошепотів у відповідь капітан. — То люди Морґана. Бачив того, високого? Такий худющий, що аж світиться?

— Так. — Джек пригадав вимушену посмішку, а ще очі, які не посміхалися. Інші здавалися м’якшими. А худий чоловік виглядав суворим. Він скидався на божевільного. І ще дещо: він видавався трохи знайомим.

— Озмонд, — сказав капітан і потягнув Джека цього разу праворуч. Запах смаженого м’яса все дужчав, і повітря тепер наповнювалось ним. Ніколи в житті ще Джекові так сильно не хотілося скуштувати такого запашного м’яса. Страх проймав Джека, його свідомість і почуття напружилися до краю, і сам він був на межі божевілля… але його рот дико повнився слиною.

— Озмонд — це права рука Морґана, — пробурмотів Капітан. — Він завжди надто багато бачить, і мені б не хотілося, аби він двічі споглядав тебе, хлопче.

— Що ви маєте на увазі?

— Тссс! — Він іще сильніше стиснув Джекову руку, яка й так боліла. Вони наближалися до великої завіси з тканини, що висіла у дверному прорізі. Джеку вона нагадувала шторку в душі, от тільки ця була з джутової мішковини, і візерунок її був настільки широким і грубим, що вона радше скидалася на сітку, а кільця, з яких вона звисала, були кістяні, а не хромовані. — А тепер реви. — Капітан гаряче видихнув Джекові у вухо.

Він відсунув штору та витягнув Джека на велику кухню, що повнилася розкішними ароматами (усе ж найсмачніше пахло м’ясо) та гарячою парою. Джек кинув збентежений погляд на жаровні, на великий кам’яний димар, на обличчя жінок, запнутих у хвилясті білі хустини, які нагадали Джекові плати черниць. Деякі з них вишикувалися вздовж довгих металевих ночов на козлах; червоні обличчя жінок укривалися намистинками поту, коли ті мили горщики й кухонне начиння. Інші стояли біля довгого столу, що тягнувся по всій ширині кухні, і щось нарізали скибками та кубиками, чистили й вирізали. Одна несла дротяні ґрати, на яких лежали ще не спечені пироги. Усі вони витріщилися на Джека та капітана, коли ті проштовхувалися крізь кухню.

— Ніколи більше! — Капітан волав на Джека й трусив його, наче тер’єр щура… І водночас швидко тягнув через кімнату до двостулкових дверей у дальньому кінці. — Ніколи більше, чуєш мене? Іще раз тікатимеш від роботи, я розсічу тобі шкіру на спині й облущу, наче печену картоплю!

І на межі слуху капітан прошипів:

— Вони всі запам’ятають і всі будуть говорити про це, тож плач, грець би тебе взяв!

І тепер, коли капітан із зарубцьованим обличчям тягнув його крізь наповнену паром кухню за карк і болючу руку, Джек навмисно викликав у свідомості жаский образ матері, що лежала в похоронній залі. Він бачив її в пишних складках білої органді[62] — вона лежала в труні у весільній сукні, яку одягала у фільмі «Буча на автоперегонах» студії РКО[63] 1953 року. Її обличчя все чіткіше й чіткіше проступало в Джековій свідомості, наче бездоганна вощана статуя, а ще Джек запримітив крихітні золоті сережки у формі хрестиків, які сам дарував їй два роки тому на Різдво. А тоді обличчя перемінилося. Підборіддя стало круглішим, ніс — прямішим і аристократичнішим. Волосся на тон посвітлішало та якось аж потовщало. Тепер у тій труні він бачив Лауру Делосіан — та сама труна втратила свої нечіткі обриси в похоронній залі: скидалося на те, що її витесали в грубій розпуці зі старої колоди — наче труна вікінгів, якщо в них узагалі щось таке було. Було легше уявити, що цю домовину поставлять на ноші з просякнутих олією колод і підпалять смолоскипом, аніж що її опустять в мовчазну землю. То була Лаура Делосіан, королева Територій, та в цьому мареві, що набуло ясного видіння, королева була вбрана в мамину весільну сукню з «Бучі на автоперегонах» та її золоті сережки-хрестики, які дядько Томмі допоміг йому вибрати в «Шарпсі» у Беверлі-Гіллз. І раптом сльози полилися з його очей гарячою, палючою повінню — не фальшиві сльози, а справжні, і не лише за своєю матір’ю, а за обома цими втраченими жінками. Вони вмирали у різних всесвітах, та їх єднала невидима струна, яка могла зотліти, але розірватися — ніколи, принаймні, доки вони обидві не пішли у засвіти.

61

«Крайслер» — американський автомобільний виробник, штаб-квартиру якого розташовано в передмісті Детройта. Корпорація «Крайслер» з’явилася 1925 року.

62

Органді — надзвичайно жорстка прозора тканина з дрібновізерунчатим плетивом. Використовується для оздоблення суконь, жабо.

63

РКО («PKO Pictures») — одна з п’яти студій класичного Голлівуда, заснована 1928 року. Спеціалізувалася на недорогих фільмах категорії «В», зокрема фільмах жахів. Але найвизначніший внесок студії — «Громадянин Кейн» Орсона Веллса і ранні фільми-нуар.