Талiсман

Знадвору раптом долинули співи птахів, які святкували своє буття.

Джек усвідомлював усе трохи розгублено. Затамувавши подих, він нахилився вперед і спостерігав, як Талісман виливається на ліжко матері. Захмарена яскравість наповнилася силою. Рубці та іскри світла підживлювали її. Очі Джекової матері затремтіли.

— О, мамо, — прошепотів він. — О…

Сіро-золоте сяйво текло, паруючи, з отвору в Талісмані, воно піднімалося руками матері. Її хворобливе висохле обличчя трохи насупилося.

Джек вдихнув, але не помітив цього.

(Що?)

(Музика?)

Сіро-золота хмара із самого серця Талісмана видовжувалася над тілом матері, вкривала її напівпрозорою ледь матовою тонкою рухомою мембраною. Джек спостерігав, як ця рідка тканина ковзає по її обвислих грудях вниз до тонких ніг. З відкритого Талісмана разом з сіро-золотою хмарою витікав і чудовий аромат, солодкий п’янкий аромат квітів та землі, дріжджовий, наповнений добром запах. Запах народження, збагнув Джек, хоча він ніколи не був присутнім під час пологів. Джек утягнув повітря в легені і, дивуючись, подумав про те, що він сам, Джекі Сойєр, народжувався цієї хвилин, а тоді уявив, заледве відчуваючи пригнічення від побаченого, що отвір в Талісмані нагадував вагіну (він, звісно, ніколи раніше не бачив вагіни і мав лише абстрактні уявлення про її будову). Джек вдивлявся в отвір розпушеного Талісмана.

Тепер Джек сприйняв неймовірний гамір птахів за чорними вікнами, який змішувався з тихою музикою.

(Музикою? Що?)

Маленька кольорова кулька світла промайнула перед його очима і, блиснувши на мить у відкритому рубці, ковзнула в затуманену поверхню Талісмана, наче голуб, що пірнає в хмару випарів. Джек моргнув. Кулька нагадувала… Ось іще одна, і цього разу Джек устиг помітити лінії синього, коричневого та зеленого кольорів на крихітному глобусі, лінію узбережжя і крихітні гірські хребти. Він подумав, що в цьому крихітному світі стоїть завмерлий Джек Сойєр і дивиться на ще меншу кольорову плямку, а на тій плямці стоїть Джекі розміром з пилинку і дивиться на крихітний світ розміром з атом. Ще один світ пішов за першими двома і, кружляючи, зник у хмарах Талісмана.

Мати Джека ворухнула правою рукою і застогнала.

Джек почав ридати. Вона житиме. Тепер він це знав. Все спрацювало, як і казав Спіді. Талісман повертав життя в зморене, виснажене хворобою тіло матері. Він вбивав зло, що вбивало її. Джек нахилився вперед, на мить майже піддавшись бажанню поцілувати Талісман. Аромати жасмину, гібіскусу і свіжої землі проникли в його ніздрі. З кінчика його носа скотилася сльоза і заблищала, як коштовність у променях світла, що тягнулися від Талісмана. Джек бачив низки зірок, що пливли повз відкритий рубець; сяюче жовте сонце, що пливло в широкому чорному космосі. Здавалося, музика наповнювала Талісман, кімнату, весь світ навколо. Обличчя жінки, обличчя незнайомки, пропливло крізь розкритий рубець. Були ще обличчя дітей, обличчя інших жінок… Сльози котилися по Джековому обличчю, і він бачив, як в Талісмані пропливає обличчя його матері, впевнені саркастичні риси Королеви півсотні фільмів-одноденок. Коли Джек побачив, як його власне обличчя пропливає серед світів і життів, які прагнуть народитися в Талісмані, то подумав, що зараз вибухне від почуттів. Він розширявся. Дихав світлом. І нарешті, почувши звуки здивування, що кружляли навколо нього, помітив, що мати розплющила очі надовго — принаймні на дві благословенних секунди…

(живі, як птахи, як світи всередині Талісмана, до нього прийшли звуки тромбонів і сурм, крики саксофонів; голоси жаб, черепах і голубів, що співають «Люди, які знають мою магію, наповнили світ димом»; до нього прийшли голоси Во`вків, що грали Вовчу музику на Місяці. Хвиля била об ніс корабля, і риба вистрибувала на поверхню озера, щоб боком вдаритися об нього, і веселка здіймалася над землею, і хлопчик-мандрівник розбивав плювок, щоб вирішити, куди йому іти, і покарана дитина кривилася і роззявляла рот; прийшов гучний голос оркестру, який виспівував своїм масивним серцем; і кімнату наповнював примарний слід єдиного голосу, що зростав, зростав і зростав над всіма цими хвилями звуку. Ревіння застряглих вантажівок, свист заводських гудків. Десь тріснула шина, а десь гахнула хлопавка. Кохана прошепотіла «знову», і дитина запищала. І голос зростав, зростав, зростав і якусь мить Джек не розумів, що нічого не бачить, але потім зір повернувся).

Очі Лілі були широко розплющеними. Вони вдивлялися в Джекове обличчя, ніби запитуючи його: «Де це я?» Той самий вираз, що і в очах щойно народженого немовляти, яке разом з ляскотом отримало квиток у цей світ. Тоді жінка судомно вдихнула…

…і світи, галактики, всесвіти піднялася рікою і витекли з Талісмана. Вони здіймалися єдиним потоком веселки кольорів. Втікали їй у рот, ніс… оселялися на її висохлій шкірі, поблискуючи, наче краплі роси, танули, просочуючись всередину. На якусь мить його мати вся виявилася вбраною у сяйво…

…на якусь мить його мати стала Талісманом.

Усі хвороби зійшли з її обличчя. Це трапилося не за якийсь відрізок часу, поступово, як це показують в кіно. Усе трапилося одночасно. Однієї миті. Вона хворіла… а тоді одужала. Троянди здоров’я розцвіли на її щоках. Тоненьке, рідке волосся раптом стало гладенькими і густими пасмами кольору темного меду.

Джек дивився на неї, а вона вдивлялася в його обличчя.

— Ох.. ох… БОЖЕ, — прошепотіла Лілі.

Веселкове сяйво тануло — але здоров’я залишалося.

— Мамо? — Джек нахилився поближче до неї.

Щось зім’ялося під його пальцями, як целофан. Ламка шкаралупа від Талісмана. Він відклав її вбік на нічний столик. Для цього посунув кілька пляшечок із ліками. Деякі впали і розбилися об підлогу, але це не мало значення. Його матері ліки більше не знадобляться. Джек поклав шкаралупу з ніжним тріпотінням. Він підозрював — ні, знав — що і вона скоро зникне.

Матір посміхнулась.

Чарівна, задоволена, трохи здивована посмішка: «Привіт, світе, а ось і знову я! Як вам таке?»

— Джеку, ти повернувся додому, — зрештою сказала вона і потерла очі, ніби хотіла переконатися, що це не міраж.

— Звісно, — відповів він. Спробував посміхнутися. Вийшла непогана посмішка, попри сльози, що текли обличчям. — Звісно, можеш не сумніватися.

— Я почуваюся… набагато краще, Джекі.

— Так? — Він посміхнувся і витер мокрі очі долонями. — Це добре, мамо.

Її очі сяяли.

— Обійми мене, Джекі.

У кімнаті на четвертому поверсі порожнього готелю на крихітному морському узбережжі Нью-Гемпшира тринадцятирічний хлопчик на ім’я Джек Сойєр нахилився вперед, заплющив очі та з посмішкою на устах міцно обійняв матір. Він розумів, що до нього повернулося звичайне життя — зі школою та друзями, іграми та музикою; життя, в якому ходять до школи, а ввечері залазять під простирадла — звичайне життя тринадцятирічного хлопчика (якщо, звісно, життя таких істот, з усіма його барвами та протестами, можна вважати звичайним). Це також Талісман зробив для нього. Згадавши про нього, Джек обернувся, але Талісман уже зник.

Епілог

У величезній білій спальні, заповненій стурбованими жінками, Лаура Делосіан, королева Територій, розплющила очі.

Заключне слово[284]

Так закінчується наша правдива історія. А що це життєпис хлопчика, то слід завершити його саме тут, бо продовження стане життєписом дорослого чоловіка. Коли пишеш роман про дорослих, то знаєш напевне, де потрібно спинитися, — на весіллі; та коли пишеш про дітей, доводиться уривати оповідь там, де це здається слушним.

Більшість персонажів цієї книжки живуть і сьогодні, вони заможні й щасливі люди. Може, колись згодом ми вирішимо повернутися до історії наших юних героїв і подивитись, які з них вийшли чоловіки та жінки; а тому навряд чи доцільно торкатись цієї пори їхнього життя тепер.

284

Заключне слово запозичене з роману М. Твена «Пригоди Тома Сойєра».