Талiсман

Джек обернувся… і, обертаючись, він перенісся під яскраве сонце Територій. Там стояв Морґан з Орріса — у всій красі й огидності. Спершу він не збагнув, що Джек зрозумів трюк: він швиденько пошкутильгав до місця, яке було б за Джеком, коли він знову перенесеться на Американські Території. На його обличчі грала посмішка бридкого хлопчиська. Його плащ надимався на вітрі. Лівий чобіт волочився, і Джек побачив, що навколишній пісок весь затоптаний його слідами. Морґан бігав навколо нього, дратував Джека непристойною брехнею про матір, кидав каміння і переносився туди-сюди.

Джек щодуху заволав:

— Я ТЕБЕ БАЧУ!

Шокований Морґан роззирався навколо, стискаючи в руці срібну різку.

— БАЧУ ТЕБЕ! — знову заволав Джек. — Нам треба ще одне коло пробігти, Блоуте?

Морґан з Орріса спрямував на нього срібну різку. Вираз його обличчя вмить змінився з простосердного здивування на звичну для нього хитрість — хитрість чоловіка, що враз побачив у цій ситуації нові можливості. Його очі звузилися. Тієї миті, коли Морґан з Орріса примружив очі й замірився смертоносною різкою, Джек мало не перенісся назад на Американські Території. Цей вибір вбив би його. Але за секунду до того, як переляк чи обережність змусили б його стрибнути просто під вантажівку під час руху, інтуїція, яка підказала йому, що Морґан переноситься між світами, знову врятувала його — Джек вивчив прийоми свого суперника. Він встояв на місці, знову очікуючи на таємничий даунбіт. На частку секунди Джек Сойєр затримав дихання. Якби Морґан був хоч трішки не таким пихатим, то міг би вбити Джека Сойєра. А саме цього йому дуже хотілося.

Та натомість, як Джек і гадав, образ Морґана зник з Територій. Джек вдихнув. Тіло Спіді (тіло Паркуса, збагнув Джек) нерухомо лежало неподалік. Настав даунбіт. Джек видихнув і перенісся назад.

Нова скляна смуга розділяла пляж Пойнт-Венуті, мерехтінням відбиваючи промінь білого світла, що розходилося від Талісмана.

— Не влучив, так? — прошепотів Морґан Слоут із темряви.

Сніг обліплював Джека, вітер морозив його кінцівки, горло, чоло. На відстані машини перед нам висіло обличчя Слоута. Чоло зморщилося, а скривавлений рот роззявився. Крізь бурю він спрямовував ключ на Джека, і сніговий хребет формувався на коричневому рукаві його костюма. Джек бачив чорну цівку крові з лівої ніздрі непропорційно маленького носа. Слоутові очі, налиті кров’ю від болю, сяяли в темряві.

Річард Слоут збентежено розплющив очі. Кожна частина його тіла замерзла. Спершу він подумав без особливих емоцій, що помер. Він звідкись упав, мабуть, із тих небезпечних сходів на головній трибуні Школи Тайєра. Тепер він замерз і помер, і нічого більше з ним не трапиться. На мить він відчув запаморочливе полегшення.

Раптом голова пекельно заболіла, і хлопчик помітив, як із його холодної долоні стікає тепла кров. Ці відчуття свідчили: байдуже, що з ним зараз може трапитися, — Річард Луїлен Слоут ще не помер. Він — лише стражденне поранене створіння. Здавалося, ніби здерли скальп. Він гадки не мав, де зараз перебуває. Було холодно. Очі досить довго фокусувалися, і Річард роздивився, що лежить у снігу. Настала зима. Ще більше снігу падало на нього з неба. А тоді він почув батьків голос, і пам’ять повернулася до нього.

Річард притиснув руку до потилиці і, м’яко притримуючи підборіддя, повернувся туди, звідки лунав батьків голос. Джек Сойєр тримав Талісман — це наступна річ, яку помітив Річард. Талісман лишився неушкодженим. Він відчув, як до нього повертається частина того полегшення, яке він відчував, коли вирішив, що помер. Навіть без окулярів Річард бачив, що Джек мав непереможний, нескорений вигляд. Джек виглядав, як… як герой. Ось і все. Він виглядав, як брудний, неохайний, відчайдушний юний герой, котрому жодним чином не пасує ця роль, але все одно залишається беззаперечним героєм.

А тоді Річард побачив, що Джек знову став просто Джеком. Неймовірні якості, завдяки яким він скидався на кінозірку, що вирішила пошвендяти під виглядом неохайно вбраного дванадцятирічного хлопчака, зникли. І це робило його героїзм ще значнішим в очах Річарда.

Батько хижо всміхався. От тільки це не був його батько. Батька знищено давним-давно — його проковтнула заздрість до Філа Сойєра, жадоба амбіцій.

— Ми можемо довіку ходити так по колу, — сказав Джек. — Я ніколи не віддам тобі Талісман, а ти ніколи не зможеш знищити його своїм громовідводом. Здавайся.

Кінець ключа в батьковій руці повільно опустився вниз і повернувся просто до нього. Пожадливе обличчя також.

— Спершу я розірву на шматки Річарда, — сказав батько. — Ти справді хочеш побачити, як твій друзяка Річард перетворюється на бекон? Ммм? Правда? І звісно ж, я не вагатимуся, чи зробити те саме з тією заразою, що лежить біля нього.

Джек і Слоут обмінялися короткими поглядами. Річард знав, що батько не жартує. Він уб’є його, якщо Джек не віддасть Талісман. А тоді він уб’є темношкірого стариганя Спіді.

— Не роби цього, — зміг прошепотіти він. — Не поступайся, Джеку. Скажи, нехай забирається до біса.

Джек схвилював Річарда, просто підморгнувши йому.

— Просто кинь Талісман, — почув він батьків голос.

Річард із жахом дивився, як Джек опустив руки і відпустив Талісман.

— Джеку, ні!

Джек не дивився на Річарда. «Річ не належить тобі, якщо ти не можеш відмовитися від неї, — гупало в його голові. — Річ не належить тобі, якщо ти не можеш відмовитися від неї, що ж вона принесе людині, нічого не принесе, принесе тільки пшик, і ти не вивчиш цього в школі, ти вчиш це на дорозі, вчиш від Ферда Дженклова, від Вовка, від Річарда, що кидається головою на скелі, наче “Титан ІІ”[277], що погано злетів».

Ти вивчаєш це або помираєш десь у світі, де немає ясного світла.

— Досить убивств, — сказав він у засніженій темряві пообіднього каліфорнійського пляжу. Він почувався дуже виснаженим — позаду чотириденний крос жахіттями. І тепер, наприкінці, він відпускає кулю, наче новачок-квотербек, якому ще багато треба навчитися. Він втратив усе. І тут він почув голос Андерса, Андерса, який стояв навколішки перед Джеком/Джейсоном у своєму кілті з похиленою головою. Андерс казав: «Усе б’де до’ре, до’ре і навіки до’ре».

Талісман виблискував на пляжі, і сніг танув краплями, кожна з яких оберталася на веселку. Джек з абсолютною певністю відчув, що саме так і треба зробити — відмовитися від жаданої речі.

— Не треба більше кровопролиття. Підійди і знищ його, якщо зможеш, — сказав він. — Мені шкода тебе.

Це остаточно добило Морґана Слоута. Якби в ньому лишилися хоч крихти раціонального мислення, то він би витягнув камінь з-під надприродного снігу і розбив би Талісман… адже його можна було розбити — він такий крихкий.

Натомість Морґан спрямував на нього ключ.

Коли він це зробив, то його мозок виповнився дорогими і ненависними спогадами про Джеррі Бледсоу і дружину Джеррі Бледсоу. Джеррі Бледсоу, якого він убив, і Ніту Бледсоу, яка мала б бути Лілі Кавано… Лілі, яка дала йому такого сильного ляпаса, що його ніс почав кривавити, коли одного разу, напившись, він спробував доторкнутися до неї.

Здійнялося полум’я — синьо-зелений спалах з кумедної цівки олов’яного ключа. Воно вдарило у Талісман і обгорнуло його, перетворивши на палаюче сонце. Тієї миті там був кожен колір… тієї миті там був кожен світ. А тоді все зникло. Талісман проковтнув полум’я Морґанового ключа. Повністю поглинув його.

Повернулася темрява. Джек не втримався на ногах і з гуркотом сів на немічні ноги Спіді. Спіді щось пробурмотів і смикнувся. На дві секунди все завмерло… а тоді полум’я повінню ринуло з Талісмана. Джек широко розплющив очі, попри гарячкову змучену думку,

277

«Титан ІІ» — міжконтинентальна балістична ракета, розроблена в США наприкінці 1950-х років.