Талiсман

Ґарднер нахилився обличчям просто до Джека.

— Алілуя, — прошепотів він.

Джек розвернувся всім тілом. Він навіть не підозрював, що здатен на таке. Хлопчик опустив Ґарднерову руку з ножем. Безпала рука відлетіла в інший бік. Джек стиснув зап’ясток суперника. Напружені сухожилля корчилися в його долоні. Тоді ніж упав, такий само безпорадний, як і позбавлений пальців шматок плоті, що бив Джека по ребрах. Джек вигнувся всім тілом, виводячи Ґарднера з рівноваги, а тоді відкинув його геть. Хлопчик виставив Талісман перед Ґарднером.

— Що ти робиш? — заверещав Річард.

Це було правильно, правильно, правильно. Джек рухався до Ґарднера. Той досі витріщався на нього, однак тепер зі значно меншою певністю. Хлопчик виставив Талісман перед себе. Ґарднер ощирився — ще одна надута кулька крові викотилася з порожньої очниці, — а тоді божевільно хитнувся до Талісмана. Потім пірнув за ножем. Джек кинувся вперед і доторкнувся м’якою нерівною поверхнею Талісмана до Ґарднерової шкіри. Так само, як до Руеля, так і до батька. Той відскочив назад. Ґарднер завив, як загублена поранена тварина. У тому місці, у якому Талісман доторкнувся до його тіла, шкіра почорніла, а тоді перетворилася на рідину, що повільно стікала з черепа. Джек відступив крок назад. Ґарднер упав навколішки. Уся шкіра на його голові стала вощаною і вже за півсекунди лише блискучий череп стирчав з коміра розірваної сорочки.

«Ну що ж, про тебе подбали, — подумав Джек. — Туди тобі й дорога».

— Добре, — сказав Джек. Раптом його наповнила навіжена впевненість. — А тепер дістаньмо його. Ну ж бо…

Він глянув на Річарда і побачив, що друг зараз от-от знепритомніє. Він стояв на піску і хитався, а його напівзаплющені очі затьмарились.

— А хоча, може, краще просто посидь тут, — сказав Джек.

Річард похитав головою.

— Ходімо, Джеку. Сібрук-Айленд. Увесь шлях… до кінцевої зупинки.

— Мені доведеться вбити його, — сказав Джек. — І я зроблю це, якщо зможу.

Річард похитав головою з похмурою, впертою наполегливістю.

— Не мій батько. Казав тобі. Батько помер. Якщо ти покинеш мене, я поповзу. Якщо доведеться, я поповзу просто крізь гидь, що лишилася від того типа.

Джек поглянув на скелі. Він не бачив Морґана, але нітрохи не сумнівався, що супротивник там. І якщо Спіді досі живий, Морґан саме зараз може вживати заходів, аби виправити це. Джек спробував посміхнутися, але не зміг.

— Подумай про мікроби, які можеш підхопити. — Він ще з мить повагався, а тоді знехотя дав Талісман Річарду. — Я понесу тебе, але ти понесеш це. Тільки не впусти кульку, Річарде. Якщо ти впустиш її…

Як там Спіді казав: «Якщо ти впустиш її, то все втрачено».

— Я не впущу.

Джек поклав Талісман Річардові в руки, і знову здалося, ніби тому стало трохи ліпше від цього дотику… але не набагато. Його обличчя було жахливо блідим. Омите ясним сяйвом Талісмана, воно нагадувало обличчя мертвої дитини, на яке потрапив спалах поліційного фотоапарата.

Це готель. Він отруює Річарда.

Але винен не готель; тобто не лише він. Це Морґан. Річарда отруює Морґан.

Джек розвернувся, збагнувши, що йому неприємно відводити погляд від Талісмана навіть на одну мить. Він нахилив спину і вигнув руки, мов стремена. Річард заліз верхи. Однією рукою він тримав Талісман, а другою обхопив Джекову шию. Джек підтримав Річарда за стегна.

Він легкий, як пір’їнка. Він страждає від свого раку. І хвороба ця триває все життя. Морґан Слоут випромінює зло, і Річард конає від наслідків цієї радіації.

Джек побіг до скель, за якими лежав Спіді. Хлопець відчував тепло і світло Талісмана над головою.

Ліворуч він обігнув скупчення скель, тримаючи Річарда на спині, досі сповнений навіженої впевненості… і усвідомлення цієї навіженості зійшло на Джека жорстко і несподівано. Огрядна нога у вовняних світло-коричневих штанах (під якими Джек невиразно побачив бездоганно чисту коричневу нейлонову шкарпетку) раптом вигулькнула з-за останньої скелі, немов шлагбаум.

«Лайно! — заволав Джеків мозок. — Він чекав на тебе! Ти цілковитий дурень!»

Річард скрикнув. Джек спробував зупинитися, але не зміг. Морґан просто підставив йому ногу — як шкільний хуліган на ігровому майданчику. Після Смоукі Апдайка, Озмонда, Ґарднера, Елроя, ще якогось гібрида-алігатора і танка Шермана насправді його повалив товстий гіпертонік Морґан Слоут, що сховався за скелею в засідці. Він вичікував на надто впевненого в собі хлопчика на ім’я Джек Сойєр, що прискаче просто до нього.

— Аааа! — закричав Річард, коли Джек заточився вперед.

Краєм ока він побачив їхню спільну нахилену вліво тінь — здавалося, що вона має багато рук, як індійське божество. Він відчув, як фізична вага Талісмана змістилася… а тоді переважила.

— ОБЕРЕЖНО З НИМ, РІЧАРДЕ! — заволав Джек.

Річард полетів через Джекову голову. Його широко розплющені очі наповнював відчай. Сухожилля на його шиї напнулися, ніби рояльні струни. Падаючи, хлопчик підняв Талісман вгору. Його вуста викривив відчайдушний вищир. Обличчя вдарилося об землю, ніби ніс несправної ракети. Але пісок у місцині, біля якої заховався Спіді, був рінню з дрібних камінців і мушель. І Річард гепнувся на уламок, який викинув на поверхню землетрус. Його дупа, зодягнена в брудні бавовняні слакси, похитувалася туди-сюди. За інших обставин — тобто не під час жахливого падіння — ця поза могла б видатися комічною, вартою потрапити на плівку «Кодахром»: «Раціональний Річард дуркує на пляжі, як останній псих». Але тепер було зовсім не до сміху. Річард повільно розвів руки… і Талісман скотився на три фути пологим схилом пляжу, а тоді зупинився, відбиваючи небо і хмари, але не на поверхні, а м’яким внутрішнім сяйвом.

— Річарде! — знову заволав Джек.

Морґан був десь позаду нього, але Джек миттєво про нього забув. Уся його впевненість зникла. Вона покинула хлопчика тієї миті, коли та нога, вбрана в світло-коричневі вовняні штани, вигулькнула перед ним, наче шлагбаум. Його надурили, наче малюка на ігровому майданчику в дитячому садочку, а Річард… Річард був…

— Річ…

Річард перекотився, і Джек побачив, що втомлене і нещасне обличчя друга заюшили патьоки крові. Шматок скальпа трикутної форми звисав над його оком. Він скидався на порване вітрило. Джек бачив, як волосся приклеїлося до Річардової щоки, ніби трава піщаного кольору… і чудово роздивився яскраву блискучу плямку на черепі Річарда Слоута, звідки і звисало те волосся зі шкірою.

— Він розбився? — запитав Річард. Його голос зривався на крик. — Джеку, він розбився, коли я впав?

— Усе гаразд, Річі. Він…

Налиті кров’ю очі Річарда витріщалися на щось позаду Джека.

— Джеку! Джеку, обере…

Щось, на дотик схоже на шкіряну цеглину, котрийсь із мокасинів «Ґуччі» Морґана Слоута вдарив Джека між ногами, просто по яйцях. Удар виявився жахливим, і Джек зігнувся, переживаючи найсильніший біль у своєму житті — фізичне страждання за межами його уявлень про біль. Хлопчик навіть закричати не міг.

— Усе гаразд, — сказав Морґан. — Але ти маєш не надто добрий вигляд, друже Джекі. Ну

зовсім

ні.

Тепер чоловік повільно насувався на Джека — насолоджувався кожним кроком. Із цим чоловіком Джека ніколи офіційно не знайомили. Саме він був тим блідим обличчям, що на кілька секунд промайнуло у вікні великого чорного диліжанса, обличчям з темними очима, що якось відчули Джекову присутність. Він був тим невиразним, змінним образом, який вривався в реальність поля, де вони з Вовком обговорювали такі дивовижі, як братики-по-окоту і місяць великого гону. Він був тінню в Андерсових очах.

«Але до цієї миті я ніколи не бачив Морґана з Орріса», — подумав Джек. Він сам досі був Джеком — Джеком у парі вилинялих брудних бавовняних штанів, які можна побачити на азіаті чорноробі, і туфлях зі шкіряними лямками, але не Джейсоном-Джеком. Увесь його пах перетворився на застиглий крик болю.