Талiсман

Коли дорослі говорять щось таке, то мають на увазі зовсім не те, про що кажуть.

— Коли ти повернешся, я буду приязнішою, — сказала вона. — Обіцяю.

А насправді вона казала: «Я хочу закричати, я не можу більше, геть звідси, геть!»

— Тобі щось принести?

Вона похитала головою, напружено всміхаючись до нього, і хлопчику довелося вийти з кімнати, хоча йому і поготів не хотілося снідати. Джек пройшов коридором до ліфтів. І знову лишалося тільки одне місце, куди він міг піти, і цього разу він збагнув це ще до того, як дійшов до темного вестибюля й суворого портьє з попелястим волоссям.

Спіді Паркера не було в маленькій червоній халупі, що правила йому за офіс; не було його й на довгому пірсі, у залі ігрових автоматів, де двоє дідуганів грали в скібол так, ніби це була війна, у якій вони, як обидва знали, програють; не було його й у запилюженій порожнечі під «американськими гірками». Джек Сойєр безцільно роззирнувся на осонні, роздивляючись безлюдні алеї та атракціони парку. Він жахнувся ще більше. А раптом зі Спіді щось трапилося? Це неможливо, але що, як дядько Морґан дізнався про Спіді (дізнався, власне, що?) і… Джек подумки побачив фургон «Дике Дитя», що вилітає з-за рогу, перемикаючи передачі, аби набрати швидкість.

Він змусив себе поворухнутися, заледве розуміючи, куди йому зараз іти. Крізь призму панічного затьмарення свідомості він бачив, як дядько Морґан біг повз криві дзеркала, перетворений їхньою силою на низку жахливих і потворних фігур. На його лисому лобі виросли роги, між м’ясистими плечима з’явився горб, а широкі пальці обернулися на лопати. Джек різко розвернувся і збагнув, що рухається до чудернацької споруди майже круглої форми, оббитої білими дошками. Раптом він почув, як звідти долинали ритмічні звуки: тук, тук, тук.

Хлопчик побіг на той звук — чи то були удари гайкового ключа об трубу, чи то стук молота по ковадлу, але там хтось працював. Серед дощок Джек помітив клямку та прочинив тендітні жалюзійні двері. Він ступив у посічену променями світла темряву, й звук став гучнішим. Морок навколо нього змінював форми, викривлював виміри. Джек простягнув уперед руки та доторкнувся до брезенту. Він відсунувся вбік, і хлопчик побачив перед собою яскраве жовте світло.

— Джеку-Мандрівнику, — пролунав голос Спіді.

Джек повернувся на голос і побачив, що сторож сидить на землі біля напіврозібраної каруселі. У руці він тримав гайковий ключ, а біля нього лежав білий коник із пухнастою гривою і довгим срібним штирем, що пронизував його від голови до живота. Спіді акуратно поклав гайковий ключ на землю.

— Тепер ти готовий до розмови, синку? — запитав він.

Розділ четвертий

Джек переходить

— Так, тепер я готовий, — відповів Джек абсолютно спокійним голосом, а тоді зайшовся слізьми.

— Кажи, Джеку-Мандрівнику. — Спіді опустив ключ і підійшов до хлопчика. — Кажи, синку, і заспокойся, заспокойся вже…

Але Джек не міг заспокоїтися. Раптом усього навколо стало надто багато, надто. І лишалося або плакати, або зануритися у велику хвилю темряви — хвилю, яку не могла осяяти жодна золота іскра. Сльози пекли, але Джек відчував, що його вб’є жах, якщо він не виплачеться.

— Поплач, Джеку-Мандрівнику. — Спіді пригорнув хлопчика.

Джек притулився гарячим запухлим обличчям до тонкої сорочки негра, вдихаючи його запах — трохи «Олд Спайс», трохи кориці, трохи книжок, яких дуже довго не брали з бібліотеки. Гарні запахи, затишні. Він обхопив руками Спіді; долоні намацали кістки на спині прибиральника. Вони були дуже близько до поверхні — їх укривав лише тоненький шар шкіри.

— Поплач, як тобі од того стане ліпше, — промовив чоловік. — Часом воно помагає. Спіді знає, як далеко ти був, Джеку-Мандрівнику, наскільки далеко ти підеш і як сильно ти втомився. Тож плач, коли тобі стане од того ліпше.

Джек заледве розбирав почуті слова — тільки їхнє звучання: миролюбне, заспокійливе.

— Моя мати справді хвора, — урешті сказав Джек Спіді в груди. — Гадаю, вона приїхала сюди, щоби бути подалі від давнього батькового ділового партнера, містера Морґана Слоута. — Хлопчик добряче шморгнув носом, відпустив Спіді, відступив від нього та витер запухлі очі долонями.

Джек навіть здивувався, що не відчуває жодного збентеження — раніше сльози викликали в нього огиду й сором… це було майже як обмочити штани. Може, то через постійну суворість матері? Джек припускав, що частково, мабуть, так і є; тонкосльозою Лілі Кавано не була.

— Але ж це не єдина причина, через яку вона приїхала сюди?

— Ні, — сказав Джек, стишивши голос. — Гадаю, вона приїхала сюди… помирати. — На останньому слові його голос невідь чому пішов вгору і завищав, наче незмащений шарнір.

— Можливо. — Спіді не відвертав від Джека очей. — І, можливо, ти тут, щоб її врятувати. Її… та іншу жінку, таку саму, як вона.

— Хто вона? — вимовив Джек терпкими губами.

Він знав хто. Не знав її імені, але знав хто вона.

— Королева, — відповів Спіді. — Її звуть Лаура Делосіан. Вона королева Територій.

— Допоможи мені, — пробурмотів Спіді. — Подерж стареньку Срібну Леді під хвостом. Ти поведешся трохи завільно щодо Леді, але певен, вона не заперечуватиме, якщо ти допоможеш мені її на місце поставити.

— Ти її так називаєш? Срібна Леді?

— Агась. — Спіді ощирився дюжиною зубів, верхніми та нижніми. — Усі коні на каруселі мають імена. Хіба ж ти не знав цього? Давай хапайся, Джеку-Мандрівнику.

Джек підсунув руки під дерев’яний хвіст білої кобили і стиснув пальці. З кректанням Спіді обхопив великими коричневими руками передні ноги Леді. Разом вони перенесли дерев’яну лошицю до обертальної платформи каруселі. Штир стирчав унизу, виблискуючи мастилом «Квакер Стейт».

— Трохи лівіше… — прохрипів Спіді. — Ага… тепер опусти її, Джеку-Мандрівнику! Опусти її долу. Чудово.

Вони встромили штирі та відступили. Джек хекав, а Спіді щирився, хрипко відсапуючись. Негр витер долонею піт із брів і осміхнувся хлопчику.

— Боже правий, ну хіба ми не круті?

— Ну раз ви так кажете, — усміхнувся Джек.

— Кажу! О так! — Спіді потягнувся до задньої кишені та витяг звідти темно-зелену пляшку. Він відкрутив закривку, ковтнув — на мить Джек відчув дивну впевненість: він може бачити крізь Спіді. Чоловік ставав прозорим, ефемерним, наче один із привидів у серіалі «Топпер»[34], що крутили на одній з інді-станцій у Лос-Анджелесі. Спіді зникав. «Зникав, — міркував Джек. — Чи переходив у інше місце?» Але це була ще одна ідіотська думка; вона не мала жодного сенсу.

Тоді Спіді знову став таким же чітким, як і раніше. Очі просто зіграли з Джеком злий жарт, миттєва…

Ні! Неправда. На якусь мить його майже не стало тут!

…галюцинація.

Спіді уважно подивився на нього. Явно вирішив простягнути пляшку Джеку, тоді ледь помітно захитав головою, закрутив закривку, й баклажка ковзнула в задню кишеню. Він повернувся до огляду Срібної Леді, яка знову стала на своє місце на каруселі. Тепер залишалося тільки надійно закріпити її болтами. Чоловік усміхався.

— Ми круті, найкрутіші, Джеку-Мандрівнику.

— Спіді…

— Усі вони мають імена, — промовив Спіді, повільно обходячи навколо обертальної платформи каруселі; його кроки гучно відлунювали у величезній будівлі. Зверху, в затінку перехрещених балок, тихо перемовлялися сільські ластівки. Джек ішов за негром. — Срібна Леді… Північ… а ось цей чалий — Скаут… а ось цю кобилку звуть Прудконога Еллі.

Негр відкинув голову та заспівав, дивуючи ластівок, що кружляли навколо:

34

«Топпер» («Topper») — американський фантастичний ситком (1953—1955), який базувався на фільмі 1937 року «Топпер», за двома романами Торна Сміта. У центрі сюжету — консервативний і нудний віце-президент банку Космо Топпер, який оселився разом із родиною в будинку з привидами.