Страница 60 из 63
Адамберґ підвівся і покружляв своїми двома кімнатами. Дамас не розривав Історію. Він же ставить три крапки. Отже, Дамас не розмальовував вугіллям тіла. А отже, і не вбивав. Вугіллям вимазувалися сліди від задушення. Це був останній жест убивці, і Дамас би такого не зробив. Не розмальовував вугіллям, не душив, не роздягав, не відмикав дверей.
Адамберґ закляк біля телефона. Дамас здійснював лише те, у що він вірив. Він був володарем чуми, а отже розсилав оголошення, малював четвірки і випускав зачумлених бліх. Повідомлення віщували повернення справжньої чуми, звільняючи його від важкої ноші. Ці оголошення бентежили громадську думку, запевняючи його у поверненні всемогутності. Ці листи сіяли збентеження, розв'язуючи йому руки. Намальовані четвірки обмежували сферу впливу завданих ним збитків, заспокоюючи совість його уявного і надзвичайно ретельного вбивці. Для володаря не припустимий приблизний вибір. Четвірки слугували необхідним обмеженням, щоб випущені комахи покусали лише мішень і нікого більше. У жодному разі Дамас не мав наміру перебити всіх мешканців багатоповерхівки, якщо він хотів знищити лише одного. Це була б неприпустима незграбність для нащадка Журно.
Ось що робив Дамас. Він вірив у це все. Щоб відродитися, він поширював свою владу на тих, хто знищив його. Він підкинув під п'ять дверей безсилих бліх. Клементина «завершила роботу», підкинувши комах під двері трьох останніх мучителів. На цьому й завершуються неефективні злочини легковірного сіяча чуми. Але хтось убивав за Дамасовою спиною. Хтось утілився в його привида і справді вбивав замість нього. Хтось дуже практичний, хто ні хвилі не вірив у чуму і нічого про неї не знав. Хто вважав, що шкіра зачумлених чорніє. Хтось припускався величезної похибки. Хтось, хто штовхав Дамаса у пастку, яку він сам для себе вирив аж до неминучого кінця. Простий механізм. Дамас вірив, що вбиває, а насправді хтось робив це за нього. Докази тиснули на Дамаса. Все, від бліх і до деревного вугілля, мало привести його до довічного ув'язнення. Хто ж заперечуватиме, що Дамас — винен, спираючись лише на жалюгідні три крапки? Гілочка, що бореться проти бурхливого моря доказів. Жоден присяжний не зацікавиться цими трьома маленькими крапочками.
Декамбре збагнув. Його напружила несумісність маніакальної наукової точності сіяча і велетенська фінальна помилка. Він перечепився за деревне вугілля і дійшов єдиного правильного висновку: їх двоє. Сіяч і вбивця. Вочевидь, увечері у «Вікінзі» Декамбре надто багато базікав. І вбивця це зрозумів. Він оцінив наслідки своєї похибки. І це було лише питання годин, коли ерудит закінчить свої роздуми і поділиться ними з лягавими. Небезпека видавалася неминучою, тому старий мав змовкнути. Не було більше часу вдаватися до вишуканості. Лишався тільки один вихід — нещасний випадок: старий мав утопитися.
Юрфен. Тип, який так сильно ненавидів Дамаса, що бажав його падіння. Тип, що так близько підійшов до Марі-Бель, аби витягнути інформацію в наївної сестри. Маленький, хирлявий слухняний слабак, який без страху і докорів сумління зміг скинути старого у воду. Швидкий, жорстокий убивця. Але чому б тоді не вбити одразу Дамаса? Навіщо вбивати п'ятьох інших?
Адамберґ підійшов до вікна. Притуливши чоло до шибки, він роздивлявся темряву вулиць. А може, він просто замінить мобільний телефон, але збереже номер? Він понишпорив у мокрій куртці, витягнув телефон і розібрав його, щоби просушити його нутрощі. Хто ж його знає.
А що як убивця просто не міг убити Дамаса? Тому що тоді злочин миттєво скинуть на нього? Як убивство багатої жінки завжди скидають на її бідного чоловіка. Єдиний варіант — Юрфен був чоловіком Дамаса. Бідним чоловіком багатого Дамаса.
Статки Еллер-Девілля.
Адамберґ зателефонував у відділок з домашнього телефона.
— Що він розповідає? — запитав комісар.
— Що старий напав, а він просто захищався. Він стає агресивним, дуже агресивним.
— Не відпускайте його. Це Ґардон на лінії?
— Лейтенант Мордан, комісаре.
— Це він і є, Мордане. Він задушив чотирьох чоловіків і жінку.
— Він стверджує інше.
— Це він скоїв. У нього є алібі?
— Він був у себе в Роморантені.
— Копніть глибше, Мордане, щодо Роморантена. Знайдіть зв'язок між Юрфеном і статками Еллер-Девілля. Хвилинку, Мордане, нагадайте мені його ім'я.
— Антуан.
— Еллер-Девілля старшого звали Антуан. Розбудіть Данґлара і відправте його в Роморантен якомога швидше. Він має з самого ранку розпочати слідство. Данґлар — експерт у родинній логіці, особливо в тому, що стосується руйнування сімей. Скажіть, нехай з'ясує, чи не є Антуан Юрфен сином Еллер-Девілля. Невизнаним сином.
— Чому ми це шукаємо?
— Бо так і є, Мордане.
На світанку Адамберґ роздивлявся свій сухий розібраний телефон. Він набрав службу технічної підтримки, доступної вдень і вночі для всіх охочих, і замовив новий телефон зі збереженням номера попереднього.
— Це неможливо, — відповіла йому втомлена жінка.
— Можливо. Мікросхема суха. Можна просто переставити її з одного апарата в інший.
— Це неможливо, пане. Це ж вам не домашня білизна. Це картка з жучком, який не можна...
— Я знаю про жучків усе, — обірвав він її. — Вони живучі. І я б хотів, щоб ви перенесли цього в інше середовище.
— А чому ви просто не хочете інший номер?
— Бо я чекаю на терміновий дзвінок за десять або п'ятнадцять років. Я з кримінальної поліції, — додав Адамберґ.
— Ну якщо так, — вражено відповіла жінка.
— Я чекаю на апарат за годину.
Він поклав слухавку, сподіваючись, що його жучок виявиться куди живучішим за бліх Дамаса.
37
Данґлар зателефонував якраз тоді, коли Адамберґ закінчував одягатися. Комісар відшукав штани і футболку, схожі на вчорашні. Адамберґ наразі схилявся до ідеї якогось загального одягу, щоб менше морочитися над питаннями вибору й сумісності. Та і взагалі не перейматися такими дурницями, як одяг. Однак у шафі він не знайшов жодної пари черевиків, окрім важких гірських берців, непридатних для носіння в Парижі, тож зупинився на шкіряних босоніжках, які саме зараз натягував на босі ноги.
— Я у Роморантені, — сказав Данґлар. — І дуже хочу спати.
— Ви зможете проспати чотири дні поспіль, коли закінчите обшукувати це місто. Ми наближаємося до критичної точки. Не губіть ниточку Антуана Юрфена.
— Я вже закінчив з Юрфеном. Тепер я посплю і повернуся в Париж.
— Пізніше, Данґларе. Випийте три горнятка кави і продовжуйте.
— Я вже все закінчив. Мені вистачило опитати матір, і вона нічого не приховує — навпаки. Антуан Юрфен — син Еллер-Девілля, невизнана дитина, що народилася через вісім років після Дамаса. Еллер-Девілль йому...
— Їхні умови життя, Данґларе? Бідні?
— Скажімо, посередні. Антуан працює у слюсаря і мешкає в маленькій кімнаті над крамничкою. Еллер-Девілль йому...
— Чудово. Стрибайте у потяг і розкажете мені всі подробиці, коли повернетеся. А ви просунулися щодо фізика-садиста?
— Учора опівночі я знайшов його в комп'ютері. Це Шательро. Металургійний комбінат Месле, величезний завод, розташований у промисловій зоні. Постачальник номер один для авіаліній, визнаний на світовому ринку.
— Велика риба, Данґларе. Месле — його власник?
— Так, Родольф Месле, інженер-фізик, викладач університету, директор лабораторії, начальник підприємства і ексклюзивний власник дев'яти патентів.
— Надлегка незламна сталь серед них?
— Неламка, — підправив Данґлар. — Він отримав цей патент сім років і сім місяців тому.
— Це він, Данґларе, замовник убивства і згвалтування.
— Звісно ж, він. А ще він місцевий царьок, недоторканна персона французької промисловості.