Страница 6 из 63
— А чому ти заговорив про мереживо? — підозріло запитав Жос.
— Бо Декамбре його продає. А сам він старий і худющий.
— А ти знаєш, де він бере свої серветки?
— Так, у гуртовика з Руана. Він не дурень, цей Декамбре. Він мені надав безкоштовну консультацію.
— Ти сам пішов до нього?
— А що? «Поради з життєвих питань», чи не так написано на табличці? Нема нічого ганебного в обговоренні життєвих питань, Жосе.
— А ще там написано «Сорок франків за півгодини. Кожні п'ятнадцять хвилин тарифікуються з перших секунд». Це надто дорого як для нісенітниць, Дамасе. Та що цей старий знає про життєві питання? Він же навіть ніколи не плавав.
— Це не нісенітниці, Жосе. Хочеш доказ? «Це не для своєї крамниці ти виставляєш своє тіло, Дамасе, а для себе самого, — ось що він казав. — Одягай каптур і повір пораді давнього друга. Ти все одно лишатимешся гарним, але будеш менше схожим на дурня». Що ти на це скажеш, Жосе?
— Варто визнати, що це мудро, — погодився Жос. — То чому ж ти не одягнешся?
— Тому що я роблю те, що мені подобається. От тільки Лізбет боїться, що я застуджуся, та й Марі-Бель також. За п'ять днів я таки наважуся й одягнуся.
— Це добре, — відповів Жос. — Бо з заходу насувається негода.
— А Декамбре?
— Що — Декамбре?
— Він тобі в печінках сидить, так?
— Хвилиночку, Дамасе. Це Декамбре мене на дух не виносить.
— Шкода, — сказав Дамас, прибираючи кухлики. — Бо в нього, здається, звільнилася одна кімната. Ти б міг винайняти її. За два кроки від роботи, в теплі. Прання і їжа щовечора.
— Чорт забирай, — сказав Жос.
— Правильно кажеш. Але ти не можеш орендувати цю хату. Бо він тобі в печінках сидить.
— Ні, — підтвердив Жос. — Не можу найняти її.
— Це по-дурному.
— Дуже по-дурному.
— А ще там Лізбет. А це — неймовірна перевага.
— Величезна перевага.
— Саме так. Але ти не можеш найняти ту кімнату. Бо він тобі в печінках сидить.
— Хвилиночку, Дамасе, це він мене на дух не виносить.
— Та це однаково щодо кімнати. Ти не можеш найняти її.
— Не можу.
— Як же це невдало часом буває. Ти впевнений, що не можеш?
Жос стиснув щелепи.
— Впевнений, Дамасе. І нема чого більше про це говорити.
Жос вийшов з крамнички, аби піти в кафе навпроти — «Вікінг». Не те щоб нормандці й бретонці надто любили одне одного, раз по раз перетинаючись на кораблях у спільних морях, але Жос знав, що він же також міг народитися по той бік Північного моря. Шеф, Бертен, високий чоловік з русяво-білявим волоссям, високими вилицями та ясними очима, пропонував найкращий у світі кальвадос. Трунок той неначе створений для того, щоб, добре струшуючи нутрощі, дарувати вічну молодість, а не відправляти вас прямісінько на той світ. Казали, що яблука господар привозив з власних угідь, де бики жили до ста років і помирали ще цілком бадьорими. Ось такі-от яблучка.
— Щось не клеїться сьогодні зранку? — стурбовано запитав Бертен, подаючи кальвадос.
— Дрібниці. Просто часом невдало все буває, — відповів Жос. — Як ти гадаєш, Декамбре мене на дух не виносить?
— Ні, — відповів Бертен з властивою йому нормандською обережністю. — Я б сказав, він вважає тебе грубим мужлаєм.
— У чому різниця?
— Скажімо, з часом це можна виправити.
— Час! Ви, нормани, тільки про нього й говорите. Одне слово раз на п'ять років, та й то як пощастить. Якби весь світ був таким, як ви, то цивілізація розвивалася б дуже повільно.
— А може, так було б і на краще.
— Час! Але скільки цього часу потрібно, Бертене? Ось у чому питання.
— Не дуже багато. Років з десять.
— Отже, все пропало.
— А що, це терміново? Ти б хотів порадитися з ним?
— Ще чого! Хочу винайняти кімнату.
— Тобі варто було б прискоритися, бо кандидат уже є. Декамбре комизиться, бо той тип запав на Лізбет.
— А чому ти вважаєш, що мені варто прискоритися? Старий вважає мене мужлаєм.
— Ти маєш зрозуміти, Жосе, він ніколи не плавав. До речі, а хіба ти насправді не мужлай?
— Ніколи не стверджував протилежного.
— Ось бачиш. Декамбре — знавець. Скажи мені, Жосе, чи зрозумів ти своє дев'ятнадцяте оголошення?
— Ні.
— Як на мене, воно химерне. Химерне, як і інші оголошення останніми днями.
— Дуже химерне. Мені недуже подобаються ці оголошення.
— А чому тоді ти їх читаєш?
— За них платять, і то добре платять. А Ле Ґерни, може, й мужлаї, але не розбійники.
4
— Ось мені цікаво, — каже комісар Адамберґ, — чи не перетворююсь я на служаку через те, що служу в поліції?
— Ви вже це казали, — зазначив Данґлар, який організовував простір для свого сейфа.
Данґлар мав намір розпочати все спочатку, як він сам казав. Адамберґ, котрий жодного наміру не мав, розклав усі свої папки на стільці біля столу.
— Що ви про це думаєте?
— Що через двадцять п'ять років служби це було б не так вже й погано.
Адамберґ запхав руки глибоко в кишені й притулився до недавно пофарбованої стіни, краєм ока оглядаючи нові володіння, в яких опинився менше місяця тому. Нові місця, нові призначення — кримінальний розшук при поліційній префектурі Парижа, розслідування вбивств, авангард Тринадцятого округу. Буде покладено край пограбуванням, крадіжкам, насиллю, свавіллю озброєних і неозброєних типів, розлючених і не розлючених, а ще купі паперів та всьому вищеозначеному. «Все вищеозначене» — останнім часом він уже двічі чув цей вислів. А все через те, що він служить у поліції.
Звісно, купи паперів і всього вищеозначеного переслідували його, як і всюди. Але тут, як і всюди, він знайде тих, хто любить усі ці папірці. Ще в юності, тільки-но покинувши Піренеї, він відкрив для себе, що такі люди існують, і відчував до них велику повагу, трохи співчуття й величезну вдячність. Йому ж самому більше подобалося ходити, мріяти і працювати, і він знав, що багато колег відчувають до нього зовсім мало поваги й дуже багато співчуття. «Папери, — сказав якось йому один балакучий кадр, — підготовка документів і протокол лежать в основі будь-якої ідеї. Нема паперів — нема ідеї. Слова живлять думку, як добриво живить горох. А вчинок без документів — це ще одна горошина, що зникає безвісти».
Певно, відколи він служить у поліції, згинули вже цілі вантажівки гороху. От тільки після прогулянок він часто відчував, як у голові народжуються цікаві думки. Думки, що радше скидалися на оберемок водоростей, ніж на горошинки. Але ж рослина зостається рослиною, а ідея — ідеєю, і коли ви її озвучуєте, ніхто ж не запитуватиме, чи знайшли ви її на доглянутому полі, чи на болоті. І не було жодного сумніву, що його заступник Данґлар, який любив папір у будь-якому вигляді, від найповажніших форм і до найскромніших — у купах, у рулонах, у книжках, в аркушах, від інкунабули й до паперових рушників, — належав до тих, хто постачає горох найвищої якості. Данґлар був людиною зосередженою: щоб думати, йому не потрібно ходити. Заступник — нервовий чоловік з брезклим тілом і талантом писати й пити одночасно. З його інертності, пива, погризеного олівця й дріб'язкової ледачої цікавості народжувалися думки, зовсім не схожі на комісарові.
Через це вони часто сперечалися: Данґлар завжди тримався за добре виважені думки й підозріло ставився до будь-якого інтуїтивного чуття. Адамберґ же не прагнув відрізнити одне від іншого і взагалі ні за що не тримався. Коли комісара перевели в кримінальний розшук, він доклав усіх зусиль, щоб забрати з собою точний і прискіпливий розум лейтенанта Данґлара, підвищеного до капітана.
На новому місці міркування Данґлара й прогулянки Адамберґа поширюватимуться не лише на розбиту вітрину чи вкрадену сумку. Тепер вони матимуть один-єдиний інтерес: криваві злочини. І жодної розбитої маленької вітринки, яка відверне вас від жахіть жадібного до вбивств людства. Жоднісінької сумочки з ключами, записником і любовним листом, що дозволила б вам тихо зітхнути через дрібне правопорушення і провести молоду жінку до дверей, подаючи їй чисту носову хустинку.