Страница 48 из 63
— Труа. Оригінальний текст датується 1517 роком.
— Яке ще Труа?
— Чума в місті Труа, комісаре. Він хоче, щоб ви прогулялися.
Адамберґ одразу ж зателефонував Масені.
— Для вас хороші новини, Масено. Ви можете видихнути. Сіяч покидає вас.
— Що відбувається, колего?
— Він вирушає в Труа, місто Труа.
— Бідолаха.
— Сіяч?
— Комісар.
— Я вже йтиму, Масено, оголошують мій літак.
— Ми ще побачимося, колего, обов'язково побачимося. Адамберґ зателефонував Данґлару, щоб повідомити ту саму новину і попросити терміново зв'язатися з містом, яке опинилося під загрозою.
— Данґларе, сіяч носить на пальці діамант.
— Жінка?
— Можливо, але я не знаю.
На час польоту Адамберґ вимкнув мобільний і ввімкнув його, лише коли ступив на землю в Орлі. Він перевірив повідомлення — нічого — і сховав його в кишеню, зціпивши губи.
31
Доки місто Труа готувалося до оборони, Адамберґ, вийшовши з літака, одразу рушив у відділок, а звідти — на майдан. Декамбре вийшов йому назустріч, тримаючи в руках грубий конверт.
— Ваш спеціаліст розшифрував учорашню «химеру»? — поцікавився він.
— Труа, епідемія 1517 року.
Декамбре провів рукою по щоці, ніби намагався поголитися.
— А сіячу сподобалося подорожувати, — сказав він. — Якщо він збирається відвідати всі місця, які зачепила чума, то за тридцять років ми об'їздимо всю Європу, за винятком кількох місцин в Угорщині і Фландрії. Він усе ускладнює.
— Навпаки, спрощує. Він групує людей.
Декамбре кинув на нього запитальний погляд.
— Я не думаю, що він вештається країною заради задоволення, — пояснив Адамберґ. — Його група роз'їхалася, ось він її і збирає.
— Його група?
— А якщо вони роз'їхалися, то та подія сталася досить давно. Банда, група, спільники. Сіяч вишукує їх один за одним і насилає на них бич Божий. Його вибір не випадковий, я певен Щодо цього. Він знає, куди цілиться, і вибір той зроблений уже дуже давно. Гадаю, вони вже всі зрозуміли, що опинилися в небезпеці.
— Ні, комісаре, вони б звернулися за вашою допомогою.
— Ні, Декамбре. Це все через злочин. Це ж буде справжнім зізнанням. Тип з Марселя зрозумів це і встановив два замки на двері.
— Але ж який злочин, чорт забирай?
— І звідки я маю знати? Лайно якесь. І хтось вимагає реваншу. Хто посіє лайно, пожне бліх.
— Якби це було так, то ви б уже давно знайшли точку перетину.
— Їх цілих дві. Всі ці чоловіки та жінки належать до одного покоління. І всі вони мешкали в Парижі. Ось чому я кажу: угруповання, банда.
Він простягнув руку, і Декамбре подав йому конверта кольору слонової кістки. Адамберґ витягнув звідти ранкове повідомлення.
Ця епідемія враз припинилася в серпні 1630 року, і всі (...) раділи з того дуже. На жаль, перерва ця була дуже короткою. Вона виявилася моторошним передвісником жахливого рецидиву, що тривав з жовтня 1630 до кінця 1632 року (...)
— Що там з багатоповерхівками? — запитав Декамбре, доки Адамберґ набирав номер Вандузлера. — В газетах пишуть, що в Парижі їх вісімнадцять тисяч, а в Марселі — чотири.
— Це було вчора. Сьогодні, як мінімум, двадцять дві тисячі.
— От лихо.
— Вандузлере? Це Адамберґ. Я вам продиктую ранкового листа, ви готові?
Декамбре підозріло й трішки ображено дивився, як комісар зачитує по телефону ранкову «химеру».
— Він пошукає і зателефонує мені, — сказав Адамберґ, поклавши слухавку.
— У цього типа хист, правда?
— Правда, — з усмішкою підтвердив Адамберґ.
— Якщо йому вдасться знайти місто з одного тільки цього уривка — браво. Він стане не просто генієм, а ясновидцем. Або ж злочинцем. Вам лишиться тільки нацькувати на нього псів.
— Це вже давно зроблено, Декамбре. Цей хлопець поза підозрою. У нього не тільки бездоганне алібі — він тоді прасував, а я ще й наказав стежити за ним щовечора. Він спить у себе, а зранку виходить на прибирання.
— Прибирання? — розгублено перепитав Декамбре.
— Він прибиральник.
— І спеціаліст з чуми?
— Ну ви ж плетете мереживо.
— Цього разу він не дізнається, — сказав Декамбре після напруженої тиші.
— Дізнається.
Старий пригладив сиве волосся, поправив матроську краватку і повернувся в тінь свого кабінету, де в нього не було жодних суперників.
Удар гонга нормандця прокотився майданом під дрібним дощем, і всі рушили до «Вікінга», розганяючи по дорозі голубів.
— Вибачте, Бертене, — сказав Адамберґ. — Я возив ваш плащ аж у Марсель.
— Куртка висохла. Моя дружина попрасувала її для вас.
Бертен витягнув з-під барної стійки охайний чистий пакунок, який віддав у руки комісара. Куртка з моменту придбання ще ніколи не була настільки гарною.
— Слухай, Бертене, ти тепер що — підлещуєшся до лягавих? Вони тебе дурять, а тобі цього мало?
Високий нормандець повернув голову до балакуна, що бридко осміхався. Той якраз чіпляв паперову серветку між товстою шиєю та сорочкою, готовий до трапези.
Син Тора вийшов з-за своєї стійки і рушив прямо до його столу, перевертаючи стільці на своєму шляху. Схопив чоловіка за сорочку і щосили потягнув назад. Оскільки тип невдоволено вив, Бертен дав йому два ляпаси, витягнув до дверей і викинув на майдан.
— Не смій повертатися! У «Вікінгу» нема місця для таких покидьків, як ти.
— Ти не маєш права, Бертене! — волав тип, важко підводячись. — У тебе громадський заклад! Ти не маєш права обирати клієнтів!
— Я обираю поліціянтів, і я обираю людей, — відповів Бертен, захряснувши двері.
Потім пригладив рукою світле волосся, щоб зачесати його назад, і, сповнений особистої гідності, повернувся за стійку.
Адамберґ пішов праворуч, під ніс дракара.
— Ви обідатимете? — запитав Бертен.
— Обідатиму і залишуся тут аж до випуску оголошень.
Бертен кивнув. Він зовсім не любив лягавих, але цей стіл лишався за Адамберґом ad vitam aeternam[33].
— Я не знаю, що ви шукаєте на цьому майдані, — сказав нормандець, витираючи ганчіркою стіл. — Якби не було Жоса, ми б тут знудилися.
— Саме так, — сказав Адамберґ. — Я чекаю на випуск оголошень.
— Добре, — сказав Бертен. — У вас попереду п'ять годин, але в кожного свої методи.
Адамберґ поклав мобільний біля тарілки і непевно глянув на нього. Камілло, заради бога, зателефонуй. Він узяв його до рук, повернув в один, а потім в інший бік. Тоді легенько клацнув. Телефон закрутився, наче дзиґа. Байдуже, чи знайдеться сіяч. Зателефонуй. Бо на все решта байдуже.
По обіді зателефонував Марк Вандузлер.
— Нелегко, — сказав він тоном людини, яка цілий день шукала голку в сіні. Адамберґ чекав на відповідь.
— Шательро, — продовжив Вандузлер. — Пізніший переказ подій.
Адамберґ передав повідомлення Данґлару.
— Шательро, — занотував Данґлар. — Окружні комісари Левле та Бурло. Я їх попереджу.
— Четвірки в Труа?
— Поки нема. Журналістам наразі не вдалося розшифрувати повідомлення, як це було з Марселем. Маю залишити вас, комісаре. Пухнастик зараз наробить збитків новій штукатурці.
Адамберґ поклав слухавку. Йому знадобилося трішки часу, аби збагнути, що Данґлар говорив про кота. І вже вп'яте за день він поглянув своєму мобільному у вічі, обличчя до обличчя.
— Зателефонуй, — прошепотів він. — Ворушися. Це було непорозуміння, будуть і інші. Не переймайся через них, навіщо вони тобі? Це мої непорозуміння і мої історії. Лиши їх мені. Зателефонуй.
— Ця штука розпізнає голоси? — запитав Бертен, коли приносив гарячу страву. — Воно саме відповідає?
— Ні, — сказав Адамберґ, — не відповідає.
33
На віки-вічні (лат.).