Страница 33 из 63
Їх викинули поспіхом. Адамберґ подумав, що потреба квапитися з фіналом мала дуже засмутити вбивцю. Вночі ніхто нічого не помітив. Попри два мільйони мешканців, о четвертій ранку посеред робочого тижня столиця може бути такою ж порожньою, як і гірське селище. Столиця чи не столиця, а на бульварі Суль люди сплять так само міцно, як і в Піренеях.
Витягнути з цих убивств можна тільки одне: усім чоловікам уже за тридцять. А це не надто точна інформація, як для спільного знаменника. Бо решта портрета зовсім не клеїлася. Жан Віяр ніколи не гарував у передмісті, як перша жертва. Він — витвір найкращих кварталів, став інженером-програмістом і одружився з адвокатом. Франсуа Клерк був скромнішого походження. Цей важкий широкоплечий чоловік працював у відділі доставки на великому винному заводі.
Не відходячи від стіни, Адамберґ зателефонував судовому лікарю, який якраз працював над тілом Віяра. Доки вони їхали до нього, комісар зазирнув у свій блокнот у пошуках прізвища лікаря. Ромен.
— Ромене, це Адамберґ. Вибачте, що турбую. Ви підтверджуєте задушення?
— Без сумніву. Вбивця використовує грубу мотузку — міцний пластиковий шнур. На потилиці помітний чіткий слід від удару. Можливо, вбивця скористався своєрідною рухомою петлею. Злочинцю потрібно лише потягнути праворуч, це навіть не вимагає багато сили. Мало того, він покращив свою техніку і тепер вбиває ефективніше: обидві жертви отримали значну дозу сльозогінного газу. Доки вони не встигли оклигати, вбивця накинув на них петлю. Це швидко і надійно.
— А на тілі в Лорійона не було укусів — укусів комах?
— Чорт забирай, я забув зазначити це у звіті. Тоді мені це не видалося важливим. У нього в паху були свіжі укуси блощиць. У Віяра вони також є — на внутрішньому боці правого стегна і на шиї, уже трохи давніші. Останнього я ще не встиг оглянути.
— А блохи можуть кусати мертвих?
— Ні, Адамберґу, в жодному разі. Вони залишають тіло при перших же ознаках заклякання.
— Дякую, Ромене. Перевірте на відсутність бацили, як у випадку Лорійона. Ніколи не можна бути певним.
Адамберґ поклав мобільний назад у кишеню і прикрив долонею очі. Отже, він помилився. Вбивця не підклав свій конверт з блохами в мить убивства. Між підкиданням бліх і вбивством минув певний час, бо ж комахи вже встигли вкусити. У випадку Віяра минув досить довгий час, адже лікар підтвердив, що набряки вже досить давні.
Він покружляв кімнатою, склавши руки за спиною. Тобто сіяч виконує дуже дивний церемоніал: спершу підкидає розкритий конверт під двері майбутніх жертв, а тоді ще раз повертається, зламує замок і, з вугіллям в кишені, душить свою здобич. Тобто він виконує все за два рази. Спершу — блохи, потім — убивство. Не кажучи вже про інфернальні четвірки і попередні оголошення. Адамберґ відчув, як у ньому наростає безсилля. Стежинки перепліталися, правильний шлях вислизав від нього, а цей ритуальний убивця ставав усе дивнішим і незрозумілішим. Піддавшись пориву, він набрав номер Камілли і вже за півгодини лежав у своєму ліжку — спершу голий під власним одягом, а потім і голий без одягу. Камілла вмостилася на ньому і заплющила очі. І вже за хвилину він забув, що двадцять сім співробітників його відділку патрулюють на вулицях та за моніторами.
За дві з половиною години він приїхав на майдан Едґара Кіне, примирившись із собою. Це легке тремтіння у стегнах огортало і майже захищало його.
— Я збирався вам телефонувати, — сказав Декамбре, виходячи до нього за поріг власного будинку. — Вчора не було нічого, але сьогодні з'явився один лист.
— Але ми не бачили, щоб хтось поклав його в урну, — сказав Адамберґ.
— Цього разу «химера» прийшла поштою. Він змінив технологію і більше не ризикує приходити сам. Тепер він їх надсилає.
— На яку адресу?
— Сюди, Жосу Ле Ґерну.
— Він знає ім'я Глашатая?
— Багато хто його знає.
Адамберґ рушив за Декамбре й у його кабінеті розкрив великий конверт.
«Враз пройшла чутка, яка швидко підтвердилася, що чума вибухнула в місті одразу на двох вулицях. Казали, що двох (...) знайшли з усіма ознаками лиха».
— Ле Ґерн виголосив це?
— Так, опівдні. Ви ж самі казали продовжувати.
— Тепер, коли цей тип перейшов до дії, тексти стали куди чіткішими. Який ефект це справляє на аудиторію?
— Неспокій, запитання і жваві обговорення у «Вікінгу». По-моєму, приходив один журналіст. Він ставив запитання Жосу та іншим. Не знаю, звідки він узявся.
— Усе через плітки, Декамбре. Цього неможливо уникнути. У зв'язку з «химерами» останніх днів, оголошенням у вівторок увечері і ранковою смертю все обов'язково мало закрутитися. Так мало трапитися. Можливо, преса отримала заяву від самого сіяча, який вирішив здійняти бурю.
— Це дуже ймовірно.
— Надіслано вчора, — сказав Адамберґ, перевертаючи конверт. — З Першого округу.
— Оголошено дві смерті, — сказав Декамбре.
— Це вже трапилося, — відповів Адамберґ, дивлячись на старого. — Почуєте сьогодні ввечері по телевізору. Двох голих, вимазаних вугіллям чоловіків викинули на тротуар, наче мішки зі сміттям.
— Одразу двох, — глухо промовив Декамбре. Його рот стиснувся, утворюючи на білій шкірі море зморшок.
— Як ви гадаєте, Декамбре, а тіла зачумлених справді чорні?
Грамотій насупив брови.
— Я не спеціаліст у цьому питанні, комісаре, особливо що стосується історії медицини. Саме тому мені знадобилося так багато часу, аби розібратися з «химерами». Але можу вас запевнити, що тогочасні лікарі ніколи не згадують про цей колір. Виразки, плями, бубни, набряки — так, але не чорний колір. Він закарбувався в колективній свідомості значно пізніше, через семантичну подібність.
— Гаразд.
— Однак чомусь ця помилка прижилася, і чуму називають Чорною смертю. І ці слова, вочевидь, дуже важливі для вбивці, адже саме вони сіють жах. Він хоче вразити, полонити свідомість сильними образами, байдуже, справжні вони чи ні. І Чорна смерть автоматично вражає.
Адамберґ улаштувався у «Вікінгу», що був досить спокійним, як на пообіддя, і замовив у високого Бертена каву. Крізь вікно він міг бачити весь майдан, як на долоні. За п'ятнадцять хвилин йому зателефонував Данґлар.
— Я у «Вікінгу», — сказав Адамберґ.
— Будьте обережні з тим кальвадосом, — попередив Данґлар. — Він дуже особливий. Ніби за помахом чарівної палички він прибирає всі ідеї з вашої голови.
— У мене більше нема ідей, Данґларе. Я розгублений. Гадаю, він подолав мене, збив з пантелику. Боюся, він мене переміг.
— Кальвадос?
— Сіяч чуми. «CLT». До речі, Данґларе, забудьте про ці ініціали.
— Ви про мого Сезара Лорана Тавеньйо?
— Дайте йому спокій, — сказав Адамберґ, розгортаючи свій блокнот на сторінці, заповненій Вандузлером. — Це отрута із трьох прислівників.
Адамберґ почекав на реакцію заступника, але той промовчав. Це було забагато навіть для Данґлара. Його ясний мозок заплутався.
— Cito, Longe, Tarde, — прочитав Адамберґ. — Забирайся до дідька і не повертайся вічність.
— Лайно, — за мить прокоментував Данґлар. — Cito, Longe fugeas et Tarde redeas. Я мав про це подумати.
— Ми всі вже втратили здатність думати, і ви також. Він на нас тисне.
— Хто вам про це сказав?
— Марк Вандузлер.
— Як ви і просили, я поцікавився ним.
— Забудьте і про нього. Він не причетний.
— А ви знали, що його дядько був лягавим, і його звільнили прямо перед пенсією?
— Так. Ми з ним разом їли восьминога.
— Чудово. А ви знали, що його небіж Марк був причетним до кількох справ?
— Кримінальних?
— Так. Але як консультант для слідства. Він, далебі, не дурний.
— Я вже помітив це.
— Я вам телефонував щодо алібі чотирьох чумологів. Усе гаразд, комар носа не підточить — вони були зі своїми родинами.
— Без шансів.
— Саме так. І нікого більше не лишається.
— А я нічого більше не бачу. І нічого більше не відчуваю, давній друже.