Страница 21 из 63
— Оскільки ви опинилися в нашому районі, — сказав він, — то краще вам знати, що тут нікому не відоме моє справжнє ім'я, крім Глашатая. Розумієте? Тут я Декамбре.
— Хвилинку, — сказав Адамберґ і записав прізвище в блокнот.
Чума, Дюкведік, Сиве волосся — Декамбре.
— Я бачив, що ви щось записували під час випуску, — сказав Адамберґ, ховаючи блокнот назад у кишеню.
— Десяте оголошення. Хочу придбати квасолю. Нам тут вдається знайти гарні продукти, та ще й недорого. А щодо «химери»...
— «Химери»?
— Оголошення від психа. Сьогодні вперше зринула чума, щоправда, замаскована під словом «лихо». Це одна з її назв, а є й багато інших. Смерть, інфекція, зараза, бубонна болячка, моровиця... Її настільки боялися, що намагалися навіть уникати назви. Цей тип наближається. Він уже майже назвав її, майже доторкнувся до неї.
Невеличка молода білявка із зібраними на потилиці кучерями підійшла до Декамбре і обережно доторкнулася до його руки.
— Марі-Бель? — запитав він.
Молода жінка стала навшпиньки і поцілувала старого в щоку.
— Дякую, — сказала вона, посміхаючись. — Я знала, що вам це вдасться.
— Прошу, Марі-Бель, — сказав Декамбре, усміхнувшись у відповідь.
Жінка кивнула на прощання й пішла, взявши під руку високого брюнета з волоссям по плечі.
— Дуже гарненька, — сказав Адамберґ. — Що ви для неї зробили?
— Я змусив її брата одягнути светр, а це, повірте мені, було непросто. Наступний пункт програми — куртка в листопаді. Я вже працюю над цим.
Адамберґ вирішив не занурюватися в глибини життя кварталу, який зовсім його не цікавив.
— Іще одне, — сказав Декамбре. — Вас помітили. На майдані вже були люди, які знали, що ви лягавий. Як вони про це дізналися, — сказав старий, оглядаючи Адамберґа з голови до ніг, — я гадки не маю.
— Глашатай?
— Можливо.
— Байдуже. Можливо, це навіть на краще.
— Там ваш помічник? — запитав Декамбре, кивнувши головою в бік Данґлара.
— Капітан Данґлар.
— Бертен, високий нормандець, що тримає цей бар, розповідає зараз йому про молодильні властивості його особливого домашнього кальвадосу. А зважаючи на темпи вашого капітана, він за найближчі п'ятнадцять хвилин помолодшає ще на п'ятнадцять років. Кажу вам про це, аби просто попередити. Насправді тут незрівнянний кальвадос, але наступного ранку ви через нього будете, м'яко кажучи, недієздатними.
— Данґлар часто буває цілий ранок недієздатним.
— О, чудово. І все ж нехай він знає, що мова йде про особливий алкоголь. Від нього не просто стаєш недієздатним, а ще й простакуватим, тупуватим і схожим на равлика, вкритого слизом. Неймовірні перетворення.
— Це боляче?
— Ні, це наче відпустка.
Декамбре попрощався і вийшов, не захотівши тиснути руку поліціянту у всіх на очах. Адамберґ спостерігав, як молодшає Данґлар, а тоді о восьмій вечора силою посадив його за стіл, щоб чимось нагодувати.
— Навіщо? — з гідністю поцікавився Данґлар. Його очі вже осоловіли.
— Щоб було чим блювати вночі. Інакше живіт болітиме.
— Чудова ідея, — відповів Данґлар. — Нумо їсти.
13
Адамберґ узяв таксі, аби після «Вікінга» відвезти Данґлара додому, а тоді подався під вікна Камілли. З тротуару було видно освітлене вікно її майстерні під дахом. Кілька хвилин він стояв, обпершись на капот своєї машини, і дивився втомленим поглядом на це світло. Цей абсурдний і метушливий день розтане в тілі Камілли, і від усіх вигадок про чуму не лишиться більше нічого, крім уривків, що обернуться на серпанки, а тоді і зовсім зникнуть.
Він піднявся на сьомий поверх і тихо зайшов. Коли Камілла творила музику, то завжди лишала двері відчиненими, щоб не перериватися під час такту. Камілла в навушниках сиділа за своїм синтезатором. Поклавши руки на клавіші, вона всміхнулася йому і жестом показала, що ще не закінчила. Адамберґ так і лишився стояти, прислухаючись до нот, що долинали з навушників, і чекав. Молода жінка попрацювала ще з десять хвилин, а тоді зняла навушники і вимкнула синтезатор.
— Пригодницький фільм? — запитав Адамберґ.
— Наукова фантастика, — відповіла Камілла, підводячись. — Серіал. Мені замовили шість серій.
Камілла підійшла до Адамберґа і поклала руки йому на плечі.
— Якийсь тип з'явився на землі як грім серед ясного неба, — пояснила вона, — наділений надприродними здібностями і бажанням усіх повбивати. Ніхто навіть не знає чому. Здається, це питання нікого не хвилює. Бажання вбивати вимагає не більше пояснень, ніж бажання випити. Він хоче вбивати, і все тут, така ось у нас відправна точка. Особлива прикмета — він ніколи не пітніє.
— А в мене також наукова фантастика, — сказав Адамберґ. — Я зараз на початку першої серії, і тому нічого не розумію. На землі з'явився якийсь тип, наділений бажанням усіх повбивати. Особлива прикмета — він розмовляє латиною.
Посеред ночі Адамберґ розплющив очі, відчувши, як Камілла ворухнулася. Вона заснула, поклавши голову йому на живіт, а він обіймав її руками і ногами. Його сонна свідомість мимоволі звернула на це увагу. Він трішки посунувся, щоб лишити для неї більше місця.
14
Коли настала ніч, чоловік пройшов короткою алеєю, що вела до напівзруйнованого будинку. Він знав напам'ять вигини витертої бруківки і полірування старих дерев'яних дверей, у які постукав п'ять разів.
— Це ти?
— Це я, Мане. Відчини.
Стара жінка, велика і товста, провела його на кухню під світло електричної лампи. У маленькому передпокої електрики не було. Він тисячу разів пропонував Мане полагодити будинок і покращити умови життя, але вона з постійною впертістю відкидала всі його проекти.
— Пізніше, Арно, — казала вона. — Коли гроші стануть твоїми. А мені начхати на всі ці твої умови життя.
Потім вона показала на свої ноги, взуті у важкі чорні мокасини.
— Знаєш, скільки мені було, коли купили першу пару взуття? Чотири роки. А до чотирьох років я ходила босоніж.
— Знаю, Мане, — казав чоловік. — Але дах протікає і від цього псується підлога на горищі. Мені не хочеться, щоб якогось дня ти просто провалилася крізь неї.
— Дбай краще про свої справи.
Чоловік сів на диван у квіточку, а Мане принесла теплого вина і тарілку з коржиками.
— Раніше, — казала Мане, ставлячи перед ним тарілку, — я могла пекти тобі маленькі коржики з молочною пінкою. Але зараз ніде не знайти молока, яке б давало пінку. Воно зникло, зникло. Ти можеш його лишати на вулиці на десять днів, воно вже й пліснявою вкриється, а пінка все одно не з'явиться. Це більше не молоко, а помиї. Мені доводиться замінювати його вершками. Просто доводиться, Арно.
— Я знаю, Мане, — сказав Арно, наповнюючи принесені старою великі келихи.
— Смак сильно змінився?
— Ні, вони такі самі смачні, запевняю тебе. І нічого тобі перейматися через ці коржики.
— Маєш рацію, годі дурниць. Як усе?
— Усе готово.
На обличчі Мане з'явилася зла посмішка.
— Скільки дверей?
— Двісті п'ятдесят три. Мені все швидше і швидше вдається робити це. Знаєш, вони дуже гарні і елегантні.
Посмішка старої розширилася і стала трішки м'якшою.
— Ти маєш хист, мій Арно, і ти відновиш його, на Біблії клянуся.
Арно посміхнувся у відповідь і притулив голову до великих обвислих грудей старої. Від неї пахло парфумами і оливковою олією.
— Усі вони, мій маленький Арно, — повторювала вона, погладжуючи його волосся. — Всі вони виздихають, всі до останнього.
— Усі, — сказав Арно, міцно стиснувши її руку. Стара підскочила.