Страница 19 из 63
— Але найчастіше люди приходять з історіями кохання, — вів далі Декамбре. — Або його надто багато, або недостатньо, або зовсім нема. Або воно не таке, як їм хотілося б, або вони не можуть наважитися через різноманітні...
— Штуки, — перебив його Адамберґ.
— Штуки, — підтвердив Декамбре.
— Знаєте, Дюкведіку, — сказав Адамберґ, відриваючись від стіни. Він узявся вимірювати кімнату розважними кроками. — Тут особливий відділ — убивств. Тож, якщо ваша давня історія мала якісь наслідки, якщо вас турбують тим чи іншим чином, я не...
— Ні, — перервав його Декамбре. — Мова взагалі не про мене. Мова навіть не про злочин. Принаймні поки що.
— Погрози?
— Можливо. Анонімні послання, послання смерті.
Жос поклав лікті на коліна, і йому стало весело. О, грамотію не так уже й просто буде викласти свої примарні страхи.
— Які становлять загрозу життю якоїсь людини? — запитав Адамберґ.
— Ні. Це повідомлення про загальну руйнацію і катастрофу.
— Гаразд, — сказав Адамберґ, і далі походжаючи туди-сюди. — Проповідники третього тисячоліття? Проголошують що — апокаліпсис?
— Чуму.
— Послухайте, — сказав Адамберґ, витримавши паузу. — Це мало що змінює. І як вам її оголошують? Листами? По телефону?
— Через ось цього пана, — сказав Декамбре, вказавши на Жоса трохи церемонним жестом. — Месьє Ле Ґерн — професійний Глашатай, він продовжує справу свого прапрадіда. Оголошує новини кварталу на перехресті Едґара Кіне і Деламбр. Він краще це все пояснить.
Адамберґ повернув до Жоса трохи втомлене обличчя.
— Одним словом, — сказав Жос, — люди, яким є що сказати, лишають мені повідомлення, а я їх зачитую вголос. Нічого особливого. Потрібно лише мати гарний голос і пунктуальність.
— І? — запитав Адамберґ.
— Щодня двічі або тричі на день, — знову взяв слово Декамбре, — месьє Ле Ґерн знаходить ці коротенькі листи, що провіщають чуму. Кожне повідомлення наближає нас до початку епідемії.
— Гаразд, — сказав Адамберґ, беручи до рук блокнот. Цей різкий рух указував, що розмова добігає до кінця. — І давно це?
— З сімнадцятого серпня, — уточнив Жос.
Адамберґ завмер і швидко підвів погляд на бретонця.
— Ви впевнені? — запитав він.
І Жос побачив, що помилився. Не щодо дати першого химерного оголошення, ні, але щодо очей комісара. У каламутних водоростях його погляду загорівся яскравий вогник — ніби поплавець охопила мініатюрна пожежа. Ці спалахи загоралися і знову згасали, ніби маяк.
— Зранку сімнадцятого серпня, — повторив Жос. — Одразу після закінчення періоду стояння в сухому доці.
Адамберґ відклав блокнот і взявся знову крокувати. Сімнадцятого серпня вперше розмалювали четвірками паризьку багатоповерхівку на вулиці Шейо. Принаймні першу багатоповерхівку, про яку повідомили. Наступний будинок — два дні по тому, на Монмартрі.
— А наступне повідомлення? — запитав Адамберґ.
— Два дні по тому, дев'ятнадцятого, — відповів Жос. — Потім ці повідомлення так і посипалися. Починаючи з двадцять четвертого, вони приходили щодня, а останнім часом навіть по кілька разів на день.
— Можна на них глянути?
Декамбре простягнув йому останні збережені аркуші, і Адамберґ швиденько їх проглянув.
— Не можу зрозуміти, — сказав він. — Чому ви вирішили, що тут йдеться про чуму?
— Я з'ясував джерело цих уривків, — пояснив Декамбре. — Це рядки, взяті зі старовинних трактатів про чуму, а їх за довгі століття багацько назбиралося. Автор уже повідомляє ознаки, які передують розквіту чуми. А скоро він перейде безпосередньо до теми. Ми вже дуже близько. А в останньому уривку, ранковому, — сказав Декамбре, вказуючи на один з аркушів, — текст обривається якраз перед словом «чума».
Адамберґ проглянув сьогоднішнє оголошення.
(...) і ходять багато людей, ніби тіні на стіні, і бачать темну пару, що стелиться землею, наче туман (...) коли між людей бракує довіри, процвітає заздрість, ненависть і розпуста (...)
— Чесно кажучи, — сказав Декамбре, — я гадаю, що це трапиться завтра. Тобто сьогодні вночі для жертви. Так каже щоденник англійця.
— Хаотичні уривки з життя?
— Усе впорядковано. Записи датовано 1665 роком, роком великої чуми в Лондоні. І вже за кілька днів Семюел Пепіс побачить перший труп. Гадаю, завтра. Завтра.
Адамберґ поклав папери на стіл і зітхнув.
— А що ж, на вашу думку, побачимо ми?
— Гадки не маю.
— Без сумніву, нічого, — сказав Адамберґ. — Це справді неприємно, так?
— Еге ж.
— Але неправдоподібно.
— Знаю. Остання чума у Франції згасла у Марселі в 1722 році. Вона вже відійшла в легенди.
Адамберґ провів пальцями по волоссю, можливо, щоб трішки розрівняти його, подумав Жос, тоді зібрав папірці і повернув їх Декамбре.
— Дякую, — відповів той.
— Чи можу я і далі зачитувати їх? — запитав Жос.
— У жодному разі не припиняйте. І зайдіть до мене розповісти, що буде далі.
— А якщо нічого не буде далі? — запитав Жос.
— Дуже рідко хтось розпочинає настільки організовану і безглузду акцію, щоб вона не вилилась у якийсь конкретний прояв, хоча б мінімальний. І мені було б цікаво дізнатися, що цей тип робитиме далі.
Адамберґ провів чоловіків до виходу і повільним кроком повернувся до свого кабінету. Ця історія виявилася більш ніж неприємною. Вона огидна. А щодо зв'язку з четвірками, то жодного збігу, окрім дати, не було. І все ж він схильний був повірити аргументам Дюкведіка. Завтра цей англієць, Пепіс, побачить першого мертвого від чуми в Лондоні, і з цього розпочнеться катастрофа. Не сідаючи, Адамберґ швидко розгорнув свій блокнот і знайшов номер медієвіста, який йому дала Камілла. Саме в нього вона вже бачила ці перевернуті четвірки. Він поглянув на новенький настінний годинник, який повідомляв, що зараз п'ять хвилин по одинадцятій. Якщо цей тип працював прибиральником, то навряд чи він зможе застати його вдома. Слухавку зняв чоловік з молодявим і квапливим голосом.
— Марк Вандузлер? — запитав Адамберґ.
— Його немає вдома. Він у резервному шанці, виконує місію чищення-прасування. Якщо бажаєте, я можу залишити для нього повідомлення в розташуванні його частини.
— Дякую, — трохи здивовано відказав Адамберґ.
Він почув, як по той бік дроту кладуть слухавку, як шелестять у пошуках папірця і якоїсь ручки.
— Я повернувся, — сказав голос. — З ким маю честь розмовляти?
— Головний комісар Жан-Батіст Адамберґ, кримінальний розшук.
— Лайно, — враз посерйознішав голос. — У Марка проблеми?
— Жодних. Його номер мені дала Камілла Форестьє.
— А, Камілла, — просто відповів голос, але промовив це «Камілла» з особливою інтонацією, яку Адамберґ, зовсім не будучи ревнивим, упізнав по короткому тремтінню і навіть здивуванню. Навколо Камілли існували різноманітні світи, населені людьми, про які він сам не знав, бо йому було на те байдуже. І коли він випадково натрапляв на фрагмент такого світу, то завжди дивувався, ніби відкривав новий континент. Хто сказав, що Камілла не може царювати на багатьох територіях?
— Я телефоную з приводу малюнка, — продовжив Адамберґ. — Досить загадкового символу. Камілла казала, що бачила репродукцію такого в одній з книг Марка Вандузлера.
— Можливо, — сказав голос. — Але та книга точно не вона.
— Вибачте?
— Марк цікавиться лише Середньовіччям, — сказав голос з ледь помітною зневагою. — Навряд чи він хоча б кінчиками пальців торкається сімнадцятого століття. Гадаю, це не зовсім входить у коло інтересів кримінального розшуку?
— Хтозна.
— Добре, — відповів голос. — Визначення предмета?
— Якщо ваш друг знає значення цього символу, це може нам знадобитися. У вас є факс?
— Так, за цим же номером.
— Чудово, я надішлю вам ескіз, і якщо Вандузлер володіє якоюсь інформацією, було б люб'язно, якби він мені її надіслав.
— Чудово, — відповів голос. — Чоті приготуватися. Виконуємо завдання.
— Месьє... — мовив Адамберґ, коли з того боку вже мали намір повісити слухавку.