Сліпобачення

Хоча мій батько — чоловік небагатослівний, але йому точно не притаманні часті, нерішучі паузи, а в нашому діалозі він вагався перед кожною реплікою.

Я обережно закинув наживку:

— Але ж вони відрядили кораблі… — І взявся рахувати.

І раз, і два…

— Просто запобіжний захід. «Ікара» вже давно час оглянути. Ти ж не запускатимеш двигун на повну потужність, спершу не оглянувши машину бодай побіжно чи не покопавши носаком по шинах.

Близько трьох секунд на відповідь.

— Ти на Місяці, — сказав я.

Пауза.

— Досить близько.

— Що ти… тату, навіщо ти розповідаєш мені все це? Хіба це не порушення секретності?

— Тобі зателефонують, — повідомив він.

— Хто? Навіщо?

— Збирають команду. Щось на кшталт… людей, з якими ти працював. — Мій батько був надто раціональним, щоб заперечувати корисність гібридів та модифікантів, що живуть серед нас, але він ніколи не міг приховати своєї недовіри до них. — Їм потрібен синтезист.

— Як пощастило, що у твоїй родині є такий!

Радіохвилі снували між нами туди-сюди.

— Жодного кумівства, Сірі. Я дуже хотів, щоб вони обрали когось іншого.

— Ну, дякую за вотум дові…

Але він передбачив мою реакцію і випередив мене до того, як сказані слова здолали відстань:

— Це не сумнів у твоїх здібностях, і ти знаєш про це. Ти просто найкращий у своїй галузі, а ця робота — критично важлива.

— Тоді чому… — почав було я і змовк. Він би не став утримувати мене від якихось теоретичних занять у будь-якій лабораторії західної півкулі. — 3 чим вона пов’язана, тату?

— Зі Світляками. Дещо знайшли.

— Що?

— Радіосигнал. З пояса Койпера. Ми простежили напрямок.

— Вони розмовляють?

— Не з нами. — Він прокашлявся. — Щаслива випадковість, що ми взагалі перехопили передачу.

— А з ким же вони розмовляють?

— Не знаємо.

— Доброзичливо? Вороже?

— Сину, ми не знаємо. Шифрування здається схожим, але навіть щодо цього ми не впевнені. Все, що у нас є, — місце розташування.

— Отже, ви посилаєте команду.

Посилаєте мене. Ми ніколи раніше не літали до поясу Койпера. Минули десятиліття, відколи туди востаннє відряджали роботів. Не те щоб бракувало потужностей: ми просто більше цим не переймалися. Усе, що потрібно, було значно ближче до дому. Міжпланетна ера застрягла на астероїдах.

Але тепер щось вигулькнуло на наших задвірках і гукає в безодню. Можливо, воно зверталося до якоїсь іншої сонячної системи. Можливо, до чогось ближчого, що вже в дорозі.

— Ми не можемо спокійно ігнорувати таку ситуацію, — пояснив батько.

— А як щодо зондів?

— Звісно. Але ми не можемо чекати відповіді від них. Ви летітимете по гарячих слідах, отримуючи оновлення вже в дорозі.

Він дав мені кілька секунд, щоб перетравити почуте. Оскільки я й досі мовчав, він продовжив:

— Ти маєш зрозуміти. Наскільки нам відомо, єдина наша перевага зараз полягає в тому, що Бернс-Колфілд не знає, що ми його помітили. Ми маємо якнайповніше скористатися цією можливістю.

Але ж Бернс-Колфілд ховався. Бернс-Колфілд може не оцінити нав’язане знайомство.

— А що як я відмовлюся?

Затримка з відповіддю була такою, наче батько на Марсі.

— Я знаю тебе, синку. Ти не зробиш цього.

— Але якби відмовився? Якщо я найкращий у галузі, а справа настільки важлива…

Йому не потрібно було відповідати. А мені — запитувати. Коли ставки настільки високі, потрібні для місії елементи не мають такої розкоші, як вибір. Я не отримав би навіть маленького дитячого задоволення: затамувати подих і відмовитися гратися.

Воля чинити опір — така само механістична, як і потреба дихати. І те, й інше можна пригасити, якщо підібрати правильні нейрохімічні ключі.

— Це ви розірвали мій контракт з Курцвейлом, — збагнув я.

— Це найменше з того, що ми зробили.

Певний час між нами залягала мовчанка вакууму.

— Якби я міг повернутись у минуле і виправити те, що зробило тебе тим, хто ти є, — нарешті сказав батько, — я б зробив це. Не вагаючись.

— Угу.

— Мені час іти. Я просто хотів тебе попередити.

— Так. Дякую.

— Я люблю тебе, синку.

Де ти? Чи повернешся ти?

— Дякую, — повторив я. — Приємно знати про це.

Це те, чого батько виправити не міг. Ким я є.

Я міст між надсучасними рубежами й нерухомим центром. Я стою між Чарівником з країни Оз і людиною за завісою.

Я і є завіса.

Я не належу до зовсім нового племені. Моє коріння сягає світанку цивілізації, але мої попередники виконували трішки іншу функцію, не таку почесну. Вони тільки змащували колеса соціальної стабільності; вони підсолоджували гірку правду або ж роздмухували уявних чудовиськ заради політичної вигоди. По-своєму, вони також були необхідними. Навіть озброєна до зубів поліцейська держава не може постійно застосовувати грубу силу до всіх громадян. Керування мемами[34] — значно тонша річ; підфарбоване рожевою барвою відображення навколишньої реальності, заразний страх перед загрозливими альтернативами. Завжди існували ті, хто займався перетворенням інформаційних структур, але впродовж історії людства вони мало що зробили, аби внести в неї ясність.

Все змінилося з настанням нового тисячоліття. Тепер ми перевершили самі себе, ми досліджуємо території за межами звичайного людського розуміння. Іноді їхні обриси, навіть у звичному просторі, настільки химерні, що наш мозок не здатен їх осягнути. А часом їхні координати сягають вимірів, непідвладних для сприйняття розумами, створеними, щоб битися й паруватися на первісних луках. Стільки всього обмежує нас, ще й з різних боків! Найальтруїстичніші та найвідповідальніші філософії блякнуть перед грубим імперативом, закладеним у стовбурі головного мозку — своєкорисливістю. Стрункі й елегантні рівняння передбачають поведінку квантового світу, але не можуть його пояснити. За чотири тисячі років ми навіть не змогли довести, що реальність існує поза межами свідомості людини-мрійника. Ми відчуваємо величезну потребу в інтелекті, що перевершує наш власний.

Однак ми виявилися не настільки вправними, щоб створити його. Насильницьке спарювання мізків та електронів завершується однаково вражаючими успіхами й поразками. Наші гібриди стають такими ж геніальними, як саванти — і так само страждають на аутизм[35]. Ми приєднуємо людей до протезів, змушуємо їхній перевантажений мотор жонглювати плоттю й механізмами, а тоді хитаємо головою, коли їхні пальці смикаються, а язики — заплітаються. Комп’ютери самостійно завантажують власних нащадків, стають настільки мудрими й незрозумілими, що їхнє спілкування несе на собі тавро недоумства. Вони видаються неуважними й байдужими до потреб заледве розумних створінь, що залишилися далеко позаду них.

І коли надістоти знаходять відповіді, яких ви просили, ви не можете зрозуміти їхнього аналізу чи перевірити їхніх розрахунків. Мусите брати їхні слова на віру…

…або скористатися інформаційною теорією, щоб згладити їх для вас, стиснути тесеракт[36] до двох вимірів, а пляшку Кляйна[37] — до трьох; спростити реальність. Лишається тільки молитися богам, які пережили нове тисячоліття, щоб ваше шляхетне викривлення правди не зруйнувало жодної з головних опор. Вам доводиться наймати таких, як я, гібридних нащадків профайлерів, систем автоматичного доведення теорем та спеціалістів з теорії інформації.

В офіційному середовищі нас називають синтезистами. На вулиці — жаргонавтами або папужками. А вчені, чию так довго вишукувану правду псують і піддають лоботомії заради наділених владою неуків, зацікавлених тільки в частках ринку, можуть назвати мене кротом або дуеньєю.

34

Мем — одиниця культурної інформації, що передається від людини до людини. Поняття і концепція були розроблені Річардом Докінзом у книжці «Егоїстичний ген».

35

Йдеться про синдром саванта — прояв у людини надзвичайних здібностей в одній чи кількох галузях, що є вторинним проявом деяких форм порушень розвитку (аутизм, синдром Аспергера тощо).

36

Тесеракт — чотиривимірний гіперкуб.

37

Пляшка Кляйна — замкнена одностороння поверхня, що не має країв. Описана 1882 року німецьким математиком Ф. Кляйном. Найцікавіше, що назва «пляшка» виникла в результаті неправильного перекладу: німецьке слово «поверхня» (die Flache) є близьким до «пляшки» (die Flasche). Менше з тим, назва прижилася в науковому світі.