Відьомські двері

— Чи можна тобі забрати м’яч? — Дивак Мартін вагався. Здавалось, він прокручував питання у голові. Сірі очі дивилися поверх голови Чарлі і вирізняли його не ясніше, аніж грудку глини. — Так, можна. Забирай.

Чарлі повільно нахилився, схопив червону гумову кулю і так само повільно розігнувся із таємничим виразом очей. Він зиркнув на північ і на південь, а тоді на худе блідо-смагляве обличчя Дивака.

— А я дещо знаю.

Дивак Мартін опустив погляд.

— Ти дещо знаєш?

Чарлі нахилився вперед.

— Ви мертвий.

Дивак Мартін не поворухнувся.

— Ви справді мертвий, — шепотів малий Чарлі Белловс. — Я єдиний, хто знає. Я вірю вам, містере Диваку. Я сам якось пробував. Ну, теє, померти. Це важко. Тяжка робота. Я пролежав на підлозі годину. Але я блимав очима, і в мене свербів живіт, то я його чухав. А тоді я не витримав. Знаєте, чому? — він перевів погляд на свої черевики. — Мені закортіло до вбиральні.

Бліді обвислі губи повільно утворили на витягнутому кістлявому обличчі Дивака Мартіна розуміючу посмішку.

— Це нелегка робота.

— Часом я думаю про вас, — сказав Чарлі. — Я бачу, як ви проходите повз наш будинок уночі. Коли о другій ночі, коли — о четвертій. Я прокидаюся і відчуваю, що ви ходите неподалік. Я знаю, що мушу визирнути, тож підходжу до вікна і що? Ондечки ви ходите туди-сюди. Навряд чи ви прямуєте у якесь певне місце.

— Мені нема куди йти, — Дивак склав свої чималі квадратні мозолисті долоні на колінах. — Я намагаюся придумати… куди йти… — він сповільнився, немов кінь, котрого смикнули за віжки, — …але думати важко. Я намагаюсь і… намагаюсь. Іноді я майже придумую, що робити, куди податись. А тоді забуваю. Якось я придумав піти до лікаря, щоби він визнав мене мертвим, але чомусь… — він говорив повільно, хрипко і глухо, — я так і не дійшов.

Чарлі дивився просто на нього.

— Якщо хочете, я вас відведу.

Дивак Мартін розслаблено стежив за тим, як сідало сонце.

— Ні. Я зморив… стомився, але я… почекаю. Тепер, коли я зайшов так далеко, цікаво подивитися, що буде далі. У тій повені, що змила мою ферму і моє хазяйство, а мене самого втопила, ніби курча у відрі, я наповнився по шию, як термос. Якось я вийшов із-під води, але розумів, що помер. Ночами у своїй кімнаті я прислухався, але не чув ударів серця ні у вухах, ні в грудях, ні в зап’ястях, хоч і лежав тихенько, наче дохлий цвіркун. Всередині лишилися лише темрява, спокій і розуміння. Має бути причина, чому я ще можу ходити. Може, тому, що я був молодий, коли помер. Всього двадцять вісім, неодружений. Я завжди хотів одружитися. Так і не зібрався. Тож зараз я час від часу підробляю в місті, складаю гроші, бо ніколи не їм, — чорт, я не можу їсти, — й іноді я настільки збентежуюсь і занепадаю духом, що лягаю в канаву і сподіваюся, що мене візьмуть і запхають у соснову коробку і сховають назавжди. І в той же час мені цього не хочеться. Я хочу чогось іще. Я знаю, що коли повз мене проходить міс Велдон і я бачу, як вітер грається її волоссям, наче коричневою пір’їною… — він зітхнув і замовк.

Чарлі Белловс чемно почекав ще хвилинку, кахикнув і помчав геть, кидаючи м’ячем об землю.

— До зустрічі!

Дивак витріщився на те місце, де стояв Чарлі. Через п’ять хвилин він змигнув очима.

— Га? Тут є хто? Хтось щось казав?

Міс Велдон вийшла із крамниці з повним кошиком їжі.

— Не хочеш провести мене додому, Диваку?

Вони йшли у невимушеній тиші. Вона навмисне сповільнювала кроки, бо він ступав дуже обережно. Вітер шумів у кедрах, в’язах і кленах уздовж дороги. Кілька разів Дивак поглядав на міс Велдон, його губи розтулялися, але тоді він знову стискав їх і дивився вперед, ніби бачив щось за мільйон миль.

Нарешті він мовив:

— Міс Велдон?

— Що, Диваку?

— Я увесь час призбирую гроші. У мене вже чимало назбиралося. Я не витрачаю багато і, — ви будете здивовані, — відверто говорив він, — але у мене вже близько тисячі доларів. Або й більше. Іноді я починаю рахувати їх, стомлююсь і не можу продовжувати. І… — здавалось, він збився і навіть трохи розсердився на неї. — Чому ви така до мене люб’язна, міс Велдон? — зажадав знати він.

Вона ніби здивувалась, а тоді посміхнулась йому. Якесь діточе захоплення проглядало у цьому погляді.

— Бо ти тихий. Бо ти не горластий і не злий, як ті чоловіки у перукарні. Бо я самотня, а ти добрий до мене. Бо ти перший, кому взагалі я сподобалась. Інші навіть і не глянуть на мене. Гадають, що я нездатна думати. Кажуть, що я дурна, бо не подолала навіть шести класів. Але я така самотня, Диваку, і говорити з тобою для мене дуже важливо.

Він міцно стис її маленьку білу руку.

Вона облизнула губи.

— Хотіла би я зробити щось із тим, як люди про тебе говорять. Не хочу, щоби це звучало грубо, але якби ти перестав усім казати, що помер, Диваку…

Він зупинився.

— Ви теж мені не вірите, — відсторонено мовив він.

— Ти «помер» для кухні доброї господині, для любові, для нормального життя, Диваку. От що ти маєш на увазі, коли кажеш «помер», і більше нічого!

Погляд сірих очей став глибоким і розгубленим.

— Хіба це я маю на увазі? — він дивився на її завзяте лискуче обличчя. — Так і є. Ви правильно зрозуміли. Саме це я маю на увазі.

Їхні кроки зливалися в один звук, що кружляв у повітрі, як опале листя. Визирнули зірки, і ніч потемнішала і потихішала.

Двоє хлопців і двоє дівчат стояли того вечора під ліхтарем. Вдалині на їхню вулицю вигулькнула самотня постать, що повільно і тихо наближалась.

— Онде він, — сказав один із хлопців. — Краще ти його запитай, Томе.

Том стривожено насупився. Дівчата засміялися. Том сказав:

— Гаразд, але ви теж ідіть зі мною.

Вітер хитав дерева вліво і вправо, струшуючи листя по одному і цілими оберемками, і воно кружляло надовкола голови Дивака Мартіна, котрий саме підходив до ліхтаря.

— Містере Диваку? Агов, містере Диваку!

— Га? О, здоров.

— Ми… е… тобто… — Том зглитнув і озирнувся, шукаючи підтримки. — Ми хотіли спитати, чи… ну… чи не хотіли б ви прийти на нашу вечірку!

Дивак хвилину дивився на вимите і пропахле милом Томове обличчя, на гарну блакитну сорочку його шістнадцятирічної дівчини, а тоді відповів:

— Дякую. Але не знаю. Я можу забути прийти.

— Ні, не забудете, — наполягав Том. — Ви запам’ятаєте, бо вона відбудеться на Геловін!

Одна з дівчат смикнула Тома за руку і зашипіла:

— Краще не треба, Томе. Краще не треба. Будь ласка. Він нам не згодиться, Томе. Він не дуже страшний.

Том вирвав руку.

— Дозволь мені це владнати.

Дівчина благала:

— Прошу, не треба. Він просто брудний старий чолов’яга. Вілл обляпає пальці лоєм, вставить у рота ті страшні фарфорові зуби, підведе очі зеленим і зажене наші душі у п’яти. Нащо нам цей? — і вона вперто мотнула головою в бік Дивака.

Дивак Мартін стояв на вулиці. Не менше десяти хвилин він наслухав вітер, що шумів у верховітті дерев, перш ніж зрозумів, що підлітки пішли геть. Короткий сухий сміх зірвався з його губ і пострибав вулицею, наче камінці. Діти. Геловін. Не дуже страшний. Білл упорається краще. Просто старий чолов’яга. Власний сміх видався Дивакові чужим і гірким на смак.

Наступного ранку малий Чарлі Белловс жбурляв м’яча у стіну крамниці, ловив і жбурляв знову. Він почув, як хтось наспівував за його спиною, і обернувся.

— А, добридень, містере Диваку!

Дивак Мартін ступав вулицею із зеленими папірцями доларів у руці і рахував їх. Раптом він зупинився. Його очі спорожніли.

— Чарлі, — гукнув він. — Чарлі! — він простягнув до нього руки, наче сліпий.

— Я тут, містере Диваку!

— Чарлі, куди я йшов? Куди я йшов? Я йшов купити щось для міс Велдон! Ось, Чарлі, допоможи мені!

— Так, містере Диваку! — Чарлі підбіг і зупинився у тіні Дивака.

Той опустив на його долоню руку із грошима. Там було сімдесят доларів.

— Чарлі, біжи купи сукню для… міс Велдон… — його мозок хапався, рвався, продирався, боровся із павутинням забуття. На його обличчі виступив неприкритий жах і відчайдушне прагнення щось пригадати. — Я не пам’ятаю, де… Боже, дай мені згадати. Сукня і накидка для міс Велдон, у… у…