Відьомські двері

Містер Вільям Філіппус Фелпс дивився униз зі своєї платформи для виродків тисячею павиних очей. Вдалині, на іншому краї засипаної тирсою галявини, він побачив свою дружину, Лизабету. Вона переривала квитки глядачів навпіл і роздивлялася пряжки на поясах чоловіків.

На руках містера Вільяма Філіппуса Фелпса були витатуйовані троянди. Коли він побачив, на що задивлялася його дружина, троянди пожухли, ніби їм забракло світла.

Роком раніше, коли він повів Лизабету реєструвати шлюб і дивився, як вона повільно виводила чорнилом своє ім’я на бланку, його шкіра ще була чистою, білою і недоторканною. Він оглянув себе у раптовому нападі жаху. Він став неймовірним розмальованим полотном, що хилиталося на вечірньому вітрі! Як це трапилося? З чого це все почалося?

Почалося зі сварок, потім наросла плоть, а тоді з’явилися малюнки. Влітку вони сварилися цілими ночами, вона сурмила йому прямо у вухо, наче мідна сурма. Він вийшов із дому і з’їв п’ять тисяч паруючих хот-доґів, десять мільйонів гамбургерів і цілий ліс зеленої цибулі, випив Червоне море апельсинового соку. Його бронтозавровий скелет сформували м’ятні льодяники, тіло роздулося від гамбургерів, крізь серцеві клапани несамовитим потоком потекла полунична шипучка — і врешті його вага сягнула трьохсот фунтів.

— Вільяме Філіппусе Фелпсе, — сказала йому Лизабета на одинадцятий місяць їхнього подружнього життя, — ти гладкий і тупий.

Того дня хазяїн балагану[23] вручив йому блакитний конверт.

— Вибач, Фелпсе. З таким кендюхом ти мені тільки заважаєш.

— Хіба не я завжди напинав намети краще за всіх, босе?

— Колись. Уже ні. А тепер ти більше сидиш, ніж працюєш.

— Дозвольте мені бути вашим Товстуном.

— У мене є Товстун. Їх так багато, що гріш їм ціна, — хазяїн оглянув його з ніг до голови. — Втім, послухай, що я тобі скажу. Нам бракує Татуйованої людини з тих пір, як у минулому році помер Сміт, котрого прозивали Галереєю…

Він сказав це місяць тому, якихось чотири короткі тижні. Від когось Фелпс почув про майстра татуажу — якусь старушенцію, котра замешкувала у пагористих вісконсинських краях і добре знала своє ремесло. Якщо поїхати ґрунтівкою, перед річкою звернути направо, а згодом — наліво…

Він ішов через жовту галявину, що аж хрустіла під ногами від спеки, червоні квіти вгиналися і розгойдувалися від вітру. Він прийшов до старої хижі, на яку ніби пролилося не менше мільйона злив.

За дверима перед його зором постала тиха і гола кімната, посеред якої сиділа старезна жінка.

Її очі були зашиті червоними просмоленими нитками. Ніс був стягнутий чорним вощеним шнурком. Вуха теж були зашиті, так немовби штопальна голка, пурхаючи метеликом, наклала шви на всі її органи чуття. Вона сиділа у порожній кімнаті й не рухалась. Скрізь навколо неї на жовтій підлозі лежав пил, на який багато тижнів не ступала нічия нога. Якби старушенція за цей час хоч раз пройшлася, це було би помітно, але слідів не було. Її руки покоїлися одна на одній, наче тонкі, іржаві інструменти. Босі ноги були брудні, мовби гумові калоші, а навколо них вишикувалися пляшечки з пігментами — червоним, коричневим, бірюзовим, котячо-рудим. Вона видавалася річчю, зашитою у пелену із перешепту і тиші.

Рухалися тільки губи, бо хтось їх розпоров:

— Заходь. Сідай. Я тут самісінька.

Він не послухався.

— Ти прийшов за картинками, — сказала вона високим голосом. — Але спочатку я повинна показати тобі дещо.

Вона поплескала пальцями по витягнутій уперед долоні:

— Дивись! — вигукнула вона.

Це був витатуйований портрет Вільяма Філіппуса Фелпса.

— Це я! — сказав він.

Її оклик наздогнав його вже у дверях.

— Не тікай!

Він схопився за одвірки, стоячи до неї спиною.

— То ж я, я у тебе на руці!

— Цьому малюнку вже п’ятдесят років, — вона знову і знову гладила його, наче кота.

Він повернувся.

— Це давнє татуювання, — він повільно підійшов ближче, нахилився і, кліпаючи, втупився у картинку. Відтак тремтячим пальцем провів по ній. — Давнє. Це неможливо! Ви мене не знаєте. Я вас не знаю. У вас зашиті очі і все на світі.

— Я чекала на тебе, — сказала вона. — Як і на багатьох інших, — вона показала свої руки і ноги, схожі на ніжки антикварного стільця. — У мене на шкірі зображення тих, хто вже приходив сюди. І є інші, на яких ті, хто навідає мене у наступні сто років. І твоє теж, і ось ти прийшов.

— Звідки ви знаєте, що це я? Ви ж нічого не бачите!

— Я відчуваю вас, ви для мене, як леви, як слони, як тигри. Розстебни сорочку. Я тобі потрібна. Не бійся. Мої голки чистіші за руки хірурга. Коли я закінчу тебе розписувати, то сяду і чекатиму на наступного, хто дістанеться сюди і знайде мене. І колись, може, через сто літ, я просто ляжу в лісі серед білих грибів, а навесні на тому місці вже не буде нічого, крім тендітної блакитної волошки…

Він почав розстібати рукави.

— Я бачу Далеку Минувшину, Світле Сьогодення і навіть Далеке Майбуття, — зашепотіла вона, звернувши до невидимого гостя обличчя із невидющими очима. — Це все на моїй шкірі. Я перенесу це і на твою. Ти станеш єдиною справдешньою Людиною-картинкою у цілому світі. Я намалюю на тобі такі полотна, які ти ніколи не забудеш. На твоїй шкірі з’являться картини Майбутнього.

Вона вколола його голкою.

Тієї ночі він побіг назад до ярмаркового балагану, сп’янілий від жаху і піднесення. О, як швидко стара замурзана відьма вишила на його шкірі кольорові картинки! Срібна змія кусала його цілий день, аж поки його тіло не перетворилось у живу картинку. Він ніби потрапив між сталеві циліндри друкарського верстата і виповз звідти, як неймовірна гравюра глибокого друку. Його наче зодягнули в одіж, прикрашену тролями і червоними динозаврами.

— Дивись! — гукнув він Лизабеті.

Вона відірвала погляд від свого столика з косметикою лиш тоді, коли він зірвав із себе сорочку. Він стояв посеред їхнього фургона у світлі електричної лампочки, випинаючи неосяжні груди. Ось тут, коли він напружував біцепси, стрибала напівдіва-напівкоза. Ось тут, на підборідді, лежала Земля Втрачених Душ. У безліку жирових складок, що нагадували міх акордеону, причаїлася тьма маленьких скорпіонів, жуків і мишей, які зіштовхувалися, гнітили одне одного, вискакували і ховалися знову, коли він опускав чи піднімав підборіддя.

— Боже ти мій, — сказала Лизабета. — Мій чоловік — потвора.

Вона вибігла з фургона, залишивши його позувати перед дзеркалом. Навіщо він це зробив? Щоби мати роботу, так, але найпевніше — аби прикрити неосяжну товщу жиру, що обліпив усі його кістки. Щоби сховати той жир під шаром фарби і неуявних фантазій, сховати його від дружини, але, передусім, — від себе самого.

Він розмірковував над останніми словами старої. Вона набила йому дві особливі картинки, одну на грудях, а іншу — на спині, і не дозволила на них дивитися. Вона закрила їх якимось ганчір’ям і заклеїла пластирем.

— Не дивись на оці дві, — сказала вона.

— Чому?

— Побачиш їх пізніше. У цих картинках — Майбутнє. Зараз дивитися не можна, бо це може їх зіпсувати. Вони ще не зовсім готові. Я ввела чорнило під шкіру, а твій піт намалює решту. Так, твій піт і твої думки намалюють майбутнє, — вона вишкірилася беззубим ротом. — Наступної суботи, увечері — можеш так і оголосити: «Розкриття Таємниці! Приходьте подивитися, як Людина-картинка явить світові таємничу картину!» Таким чином ти можеш заробляти гроші — продавати квитки на Розкриття Таємниці, наче у якусь картинну галерею. Скажи їм, що на тобі є картинка, якої навіть ти ніколи не бачив, якої взагалі ніхто не бачив. Такої незвичайної картинки досі ще не існувало. Вона майже жива. І вона провіщає Майбутнє. Битимуть барабани, сурмитимуть труби. А тоді ти вийдеш до них і здійсниш Велике Розкриття.

— Це чудова думка, — сказав він.

— Але покажи їм лише малюнок на грудях, — застерегла вона. — Його першим. Малюнок на спині мусиш тримати під ганчіркою ще тиждень. Зрозумів?

23

«Балаган виродків», або ж, використовуючи сучасну термінологію, — фрік-шоу у СІІІА зажив популярності із початком XIX ст. Це були групи фургонів-вагончиків, які мандрували по країні, розгортаючи балаган у кожному містечку і демонструючи своїх фріків — людей із екстремальними відхиленнями у фізичному розвитку. Для кожного фріка, крім сценічного імені, зазвичай вигадувалась унікальна історія й унікальний номер. Своєрідним апогеєм буму на фрік-шоу у СІЛА став вихід у 1932 р. знаменитого фільму Тода Бровнінґа «Потвори» («Freaks»).