Орхідей для міс Блендіш не буде

— Ну що ж, — знизав плечима лікар. — Вона, без сумніву, зараз у стані афекту. Тому краще дозволити їй робити те, що вона хоче. Я поїду вперед і все підготую для неї в готелі Бонема. Коли вона призвичаїться до думки, що вільна, тоді я з нею і зустрінуся. Можливо, вам залишити медсестру?

— Я би дуже цього хотів, — озвався Феннер, — але не думаю, що дівчина на це пристане. Їй дуже не сподобалась пропозиція бути оглянутою лікарем.

— Ну що ж, гаразд. Тоді я їду. Залишу вам медсестру — на випадок, якщо буде потрібна допомога. До вашого приїзду все буде готове. Головне, щоб преса нічого не пронюхала. Щойно про це дізнаються, як злетяться, мов мухи на мед.

— Я подбаю про те, щоб вони нічого не дізналися, — похмуро пообіцяв Бреннан.

Коли медик поквапно пішов, Феннер сказав:

— Можеш забрати їх усіх звідси і підігнати машину під двері?

— Негайно цим займуся, — сказав Бреннан. — А ти йди до неї і чекай там.

Феннер вичекав, поки Бреннан відішле людей з подвір’я, а тоді повернувся у клуню.

Міс Блендіш і далі сиділа на перевернутій бочці. Коли Феннер увійшов, вона звела очі.

— Я все залагодив, — сказав він, витягаючи пачку сигарет. — Вам ні про що турбуватися.

Він запропонував їй закурити — по хвилі вагань вона взяла сигарету і дозволила її підпалити.

— Ваш батько гадає, що йому краще чекати на вас удома, — провадив далі Феннер, запалюючи сигарету й собі. — Але якщо хочете, я його сюди викличу.

Він знову побачив переляк у її очах.

— Я не хочу його бачити, — сказала вона, не підводячи очей. — Хочу побути сама.

— О’кей, — погодився Феннер. — Коли надумаєте його бачити, він відразу ж приїде.

Феннер всадився на оберемок соломи у кількох ярдах від дівчини.

— Певно, ви думаєте, хто я такий, — продовжив він, цілковито впевнений у тому, що це її геть це не цікавить, але треба ж було якось підтримувати розмову. — Я приватний детектив. Ваш батько звернувся до мене...

Він розповідав це легко і невимушено, скоса спостерігаючи за дівчиною. Спочатку не побачив в її очах і натяку на інтерес, але коли описував своє життя репортера, Полу та деякі найцікавіші свої випадки, помітив, як вона помалу розслабляється і після двадцяти хвилин його монологу навіть починає слухати. Нарешті він вирішив, що лікар уже встиг все облаштувати в готельному номері, тож сказав:

— Що ж, не хочу більше втомлювати вас оповідками про себе. Гадаю, ми можемо вже їхати. Не турбуйтесь ні про що. На подвір’ї нікого немає. Ви готові?

Він знову побачив, як страх застрибав у її очах, але звівся на ноги і вийшов із клуні, розчахнувши двері. Впритул до дверей стояв «олдсмобіль» — й ані душі довкола.

— Усе гаразд, — промовив він, не дивлячись на неї. — Ходімо.

Феннер відчинив задні дверцята авта, а сам всівся на водійське сидіння й став терпляче чекати. За кілька хвилин міс Блендіш повільно підійшла до дверей клуні і нерішуче зупинилася. Феннер на неї і не глянув. Тоді дівчина підійшла до машини, всілася у салон і зачинила дверцята.

Феннер виїхав із нерівного путівця на запилену дорогу. Міс Блендіш забилася в дальній куток авта, бездумно дивлячись перед себе.

За сорок хвилин вони були у готелі на Сосновому Пагорбі. Феннер, котрий уже бував тут, під’їхав до чорного входу. Поблизу нікого не було. Він зупинився і вийшов із машини.

— Зачекайте на мене, за кілька секунд я повернуся, — сказав він і швидко пройшов у вестибюль, де на нього вже чекав лікар.

— Номер 860, — сказав той Феннерові, подаючи ключ. — Це на верхньому поверсі. Медсестра приготувала для неї дещо з одягу. Як вона?

Феннер стенув плечима.

— Говорить небагато. Вона нервова й налякана, але принаймні погодилась на мою допомогу. Не потрапляйте їй на очі, лікарю. Я сам відвезу її нагору.

— Спробуйте вмовити її зустрітися зі мною, — сказав лікар. — Дуже важливо, щоб я зустрівся з нею якомога швидше.

— Гаразд, спробую, — сказав Феннер і повернувся до машин.

Міс Блендіш сиділа нерухомо, дивлячись собі на руки, але різко звела очі, коли наблизився Феннер.

— Усе готово, — сказав він. — Вас ніхто тут не потурбує.

Дівчина вилізла з машини, і вони разом пройшли у вестибюль, а потім у ліфт.

Коли підіймалися на верхній поверх, вона раптом спитала:

— Я чула постріли. То він мертвий, чи не так?

Здригнувшись, Феннер сказав:

— Так. Вам більше не слід про нього думати. Це все уже позаду.

Потім обоє замовкли. Він провів її порожнім коридором до номера 860, відімкнув двері і пропустив вперед. Вона пройшла в кімнату. Лікар справді постарався. Кімната потопала у квітах, а ще був чи не вагон холодних закусок і напоїв. Вікна відчинені, і відблиски сонячних променів вигравали на блакитному килимові.

Міс Блендіш повільно підійшла до великої вази з трояндами. Зупинилась, торкаючись пальцями темно-червоних бутонів.

Феннер зачинив двері.

— Лікар Хіт хотів би зустрітися з вами, — зронив він. — Ви не проти?

Дівчина глянула на нього, і він полегшено зауважив, що в її очах паніки вже не було, коли вона сказала:

— Поки що не хочу нікого бачити. Лікар нічим не може мені допомогти.

— Знаєте, що я зробив би на вашому місці? — спокійно озвався Феннер. — Я би прийняв душ і переодягнувся. У шафі ви знайдете все необхідне.

Він відчинив шафу, вийняв одяг, який приготувала сестра, і подав його дівчині.

— Тож біжіть приймати душ, а я почекаю на вас тут і подбаю, щоб вас ніхто не турбував. Домовилися?

Вона допитливо і водночас спантеличено глянула на нього.

— Ви завжди так ставитеся до людей? — запитала вона.

— У мене для цього було не так вже й багато можливостей, — всміхнувшись, сказав Феннер. — Йдіть-бо вже!

Вона пройшла у ванну і зачинилася на засув.

Хитнувши головою, Феннер підійшов до вікна і глянув на сповільнений рух транспорту далеко внизу. Машини виглядали мов іграшкові. Просто перед входом він побачив групу людей з фотокамерами зі спалахами, які намагалися пройти у готель мимо полісменів, котрі загороджували вхід. Отже, новина таки просочилася в пресу, подумав Феннер. За якийсь час місто аж кишітиме репортерами.

Він відвернувся від вікна і підійшов до дверей, визирнувши в коридор. На сходах стовбичила трійця поліцейських. Бреннан пообіцяв, що триматиме пресу якнайдалі від дівчини і поки що дотримувався своєї обіцянки. Але Феннер знав, що рано чи пізно — коли вони вивозитимуть дівчину з готелю — преса накинеться на неї, як зграя голодних шакалів.

За чверть години двері ванної кімнати відчинилися. Міс Блендіш переодягнулася в квітчасту сукню, яку підібрала для неї медсестра, і вона дуже їй личила. Феннер подумав, що в житті не бачив гарнішої дівчини.

— Готовий посперечатися, що тепер ви почуваєтесь набагато краще, чи не так? — спитав він.

Іще до того, як він встиг її зупинити, вона підійшла до вікна і глянула вниз. Поквапно відсахнувшись, вона зиркнула на нього. В її очах знову був переляк.

— Усе гаразд, — заспокійливо промовив він. — Вам ні про що турбуватися. Вони сюди не увійдуть. Послухайте: просто сядьте й розслабтеся. Чи не хотіли б ви чогось з’їсти?

— Ні, — вона сіла, закривши обличчя руками.

Трохи так посидівши, вона зненацька сказала із відчаєм у голосі:

— Не знаю, що робити далі.

— Не думайте про це зараз, — лагідно сказав Феннер. — Побачите, поступово все мине. Важко буде лише перші три-чотири дні, але невдовзі люди про вас забудуть. Просто те, що ви пережили, зараз у центрі уваги, та за якийсь час навіть ви про це забудете. Ви молода, і все життя у вас ще попереду.

Він говорив, аби щось сказати: просто відчував себе зобов’язаним щось говорити. Сам не вірив у те, що казав. І знав, що й вона це знає.

— Ви сказали, що він мертвий, але це не так, — вона здригнулася всім тілом. — Він і зараз зі мною.

Дівчина зробила якийсь відчайдушний жест.

— Навіть не знаю, що скаже батько. Спочатку я думала, що таке не може статися зі мною, але тепер знаю, що воно таки сталося. Не знаю, як жити далі.