Страница 47 из 54
Я зачинив за нами браму і звелів Одрі вимкнути габаритні вогні.
В повітрі завис задушливий аромат цвинтарних квітів. Під ногами поскрипував шлак, і цей звук у мертвій тиші видавався мені справжнім феєрверком. Могили були оповиті ледь помітним серпанком, котрий в тіні надгробних пам’ятників та верб курився, мов дим.
Одрі та Реґ трималися якомога ближче до мене. Скидалося на те, що їм це місце подобалося не більше, ніж мені.
— І що, в дідька, нас сюди принесло? — прошепотів Реґ, тривожно озираючись довкола. — Що ми збираємося тут робити?
— Ми маємо намір поглянути на журнал поховань, — пояснив я, показавши на сторожку цвинтарного наглядача, котра біліла поруч із воротами. — Хочу поцікавитися, кого ховали останнім часом.
— Блискуча ідея! — зітхнув Реґ. — Хіба не можна було цього зробити вдень? Для чого обирати саме північ?
— А ви помізкуйте, — коротко озвався я. — Якби я відразу робив те, що вважав за потрібне, то вбивця давно був би спійманий!
Одрі витріщилася на мене.
— Якщо не помиляюсь, — відповів я, — то віднайду зниклих дівчат уже сьогодні.
Реґ глибоко зітхнув.
— Мені страшно, — сказав він тоненьким голоском. — Невже ніхто не здогадався прихопити з собою щось випити?
— В машині є півпінти віскі, — згадала Одрі. — Піду принесу.
Ми всі випили, однак це не дуже допомогло. Гроза наближалася.
Тепер гриміло зовсім поруч. Спалахи блискавки освітлювали найближчі могили примарним жовтим світлом.
— Ходімо, — сказав я, прямуючи доріжкою до сторожки.
Щоби пробратися всередину, мені довелося розбити вікно. Одрі та Реґ залізли вслід за мною. Через кілька хвилин пошуків я знайшов книгу в шкіряній палітурці.
— Ось вона, — сказав я, викладаючи журнал на стіл. — Присвітіть-но мені, Реґу, щоб я зміг щось тут розгледіти.
В яскравому світлі ліхтарика, під звуки грози, що наближалася, із Реґом та Одрі за плечима, я розкрив журнал на останній сторінці і почав читати.
Для того, хто був знайомий із фактами, усі докази були в наявності.
За останні десять тижнів було всього два поховання, але на сторінці, поміченій як «Приватні склепи» й було те зрадницьке свідчення:
«Склеп № 12:
Власник: Макс Еслінгер
Домашня адреса: Максвелл Драйв, 18
Кренвіль
Липень, 6:
Гаррі Мак-Клей
Липень, 13:
Мері Воррен
Серпень, 2:
Едвард Кук
Серпень, 11:
Шейла Росс
Серпень, 19:
Ґвен Херст».
— Що це, в біса, означає? — прошепотів Реґ, тупо дивлячись на прізвища.
— Чи відомі вам ці люди? — запитав я, поглянувши спершу на Реґа, а потім на Одрі.
Вони обидва заперечно мотнули головами.
— Хіба ви не розумієте, як це робилося? — сказав я. — Все це — вигадані імена, щоб обдурити реєстратора кладовища та ошукати сторожа. Ходімо поглянемо на той склеп № 12!
Раптовий окрик Одрі потонув у сильному гуркоті грому. Вона схопилася за мене, і серце моє шалено закалатало.
— Хтось заглядає у вікно! — сказала вона, затинаючись. — Я бачила обличчя, притиснуте до скла!
Я швидко відштовхнув її і підбіг до вікна. Тепер за ним було темно, хоч в око стрель. Я висунув голову і прислухався, але, крім завивання вітру в верхівках дерев, нічого не міг почути. Потім знову пролунав оглушливий гуркіт грому.
Я повернувся в сторожку.
— А ти впевнена, що дійсно бачила когось? — перепитав я.
Одрі здригнулася.
— Це справді було схоже на обличчя. Я бачила його лиш мить, але скидається на те, що хтось таки справді спостерігає за нами.
Реґове обличчя сполотніло.
— Ходімо звідси, — сказав він тремтячим голосом. — Щось мені тут зовсім не подобається.
— Але не раніше, ніж ми оглянемо склеп № 12, — вперто сказав я. — Розгадка криється саме там.
Поки я шукав ключі від склепу, мої супутники мали доволі безпорадний вигляд, час від часу зі страхом поглядаючи на вікно. Я знайшов потрібні ключі на щитку за дверима — із биркою, на якій було зазначено номер гробниці.
— Ось він, — сказав я, вдивляючись у номер, випалений на шматку дерева. — Ходімо!
— Терпіти не можу блукати в темряві, — зауважив Реґ, нервово вдивляючись у вікно.
— Можете зачекати мене тут, якщо вам так цього хочеться, — зауважив я, ставлячи ногу на підвіконня, — але я мушу оглянути той склеп!
— Ми підемо з тобою, — швидко озвалася Одрі. — Я нізащо не залишусь тут сама!
Я пішов вперед, освітлюючи шлях ліхтариком, а ті двоє за мною. Я поняття не мав, де знаходиться склеп № 12, але був сповнений рішучості його знайти.
Ми йшли доволі довго, поки дісталися першої гробниці. На ній була цифра «7». Здавалося, що у нумерації склепів не було жодного порядку, бо наступним був номер 23, а далі — 15.
Раптовий спалах блискавки змусив нас пригнутися. Удар грому пролунав майже одночасно. І від цього удару Одрі аж захиталася.
— О, мені страшно! — застогнала Одрі, чіпляючись за мене.
— Тримайся! — сказав я, поквапно пригортаючи її до себе. — Ми повинні це зробити!
Отож, ми й пішли, блукаючи між могилами, кружляючи шлаковими доріжками, спускаючись трав’янистими схилами, перечіпаючись об клумби та спотикаючись об свіжонасипані горбики землі. Це було, наче жахний сон — коли шукають голку в копиці сіна. І весь цей час грім вибивав свій приглушений скорботний похоронний марш.
Нарешті ми знайшли його. Знайшли саме тоді, коли я вже почав утрачати надію. Ми були втомлені, спітнілі та налякані. І ось зненацька в темряві щось забіліло: просто перед нами був масивний мармуровий склеп із залізною огорожею. Світло ліхтарика вихопило номер: «12».
— Слава Богу! — промовив я. — Нарешті!
Довгий, зигзагоподібний спалах блискавки лише на долю секунди освітив поховання. Я встиг розгледіти обличчя Одрі і Реґа поруч. Лиця їх були бліді, а очі — широко розплющені. Справа від мене білів склеп, а трохи далі — в якихось п’ятдесяти кроках — стояв Елмер Генч!
Я встиг це розгледіти за якусь долю секунди, а потім знову довкола запанував непроглядний морок. Інстинктивно я схопився за пістолет.
— Стійте тут! — гукнув я і метнувся вперед.
Чортихаючись, досадував на те, що ліхтарик світить так слабо.
Його світло було мов розчерк пера на чорному безкрайньому оксамиті неба.
Елмера Генча ніде не було видно, хоча я знав, що він усе ще десь тут. Я чітко бачив його — високого, кістлявого та моторошного, що був ніби привид, який повстав з могили, докоряючи нам за те, що ми потривожили його вічний сон.
Липкий холодний піт стікав мені за комір сорочки. Я був нажаханий. Від страху мені пересохло в горлі, кров застигла в жилах, а ноги стали, мов ватяні.
Сенсу продовжувати пошуки не було. Генч міг заховатися будь-де. Він міг бути поруч, за мною чи просто переді мною. Міг навіть розчинитися в повітрі.
Я повернувся назад до склепу. Одрі та Реґ так там і стояли, наче закам’янілі.
— Що це було? — запитав Реґ, і зуби його клацали.
— Тут є Генч, — пояснив я, намагаючись вимовити це якомога спокійніше. — Я його бачив.
Реґ втупив погляд у темряву.
— Цей упир! — сказав він, задихаючись. — Мерщій забираймося звідси! З мене вже досить цього всього!
Я сунув йому в руку пістолет.
— Ми з Одрі зайдемо в гробницю, — сказав я, — а ви пильнуйте, щоб Генч не потурбував нас. Це буде ваше завдання.
— Не думаю, що з мене вийде детектив, — відповів він, і голос його задрижав. — Гадаю, мені краще облишити це заняття.
Але я його вже не слухав. Тремтячими руками вставив ключ у замок залізної брами і провернув його. Штовхнув хвіртку. Одрі йшла за мною услід. Тим самим ключем відчинив масивні двері мармурового склепу. Ми з Одрі спустилися на кілька сходинок вниз та опинилися в фамільній усипальниці. На нас війнуло запахом смерті та задушливим ароматом зів’ялих квітів.
Одрі вклала свою холодну долоню в мою.
— Я боюся! — промовила вона.
— Ш-ш-ш! — шикнув я на неї, прислухаючись.