Страница 18 из 45
Лью Феннел сидів біля їдальні, похмуро спостерігаючи за цією метушнею.
Дощ не припинявся. Сховавшись під парасольками, банту зупинялись, аби повитріщатися крізь скло на хаос, що панував у вестибюлі. Надивившись, вони сміялись і клишоного брели далі: чоловіки — вбрані в поношений європейський одяг, жінки — у вилинялих яскравих сукнях та кольорових шарфах, пов’язаних на голову.
Феннел смоктав цигарку і спостерігав, як остання партія американців із криками завантажилась у ліфти. Він перебував у Йоганнесбурзі вже тридцять шість годин. Чекаючи на рейс до Південної Африки, він півдня нервувався у Парижі. Тепер, уперше за цілий місяць, Лью почувався розслабленим і в безпеці. Мороні та поліція залишилися далеко.
Поглянувши на годинник, бандит зручніше влаштувався у кріслі.
До готелю під’їхав чорний «кадилак». Побачивши каштанові кучері Ґеї, що бігла до ґанку готелю, аби сховатися від дощу, Феннел звівся на ноги.
За десять хвилин усі троє вже були в маленькій вітальні його номера на восьмому поверсі.
Феннел перебував у люб’язному й доброзичливому гуморі.
— Гадаю, ви всі хочете відпочити, — сказав він, дістаючи з холодильника напої, — але спершу я б хотів розповісти, що на нас може чекати, згода?
Ґеррі розім’яв стомлені плечі. Його тіло затерпло після чотирнадцятигодинного перельоту. Він поглянув на Ґею.
— Хочеш послухати чи спершу приймемо ванну?
— Послухаємо, — відповіла Ґея, відкидаючись на дивані. Вона ковтнула джину з тоніком, якого запропонував Феннел. — Я не настільки втомилася.
Очі Феннела звузилися. Отже, Едвардс накинув оком на жінку, яку він подумки зарезервував для себе.
— Ну, вирішуйте вже! — роздратовано мовив він. — Ви бажаєте слухати чи ні?
— Я ж сказала, що так, — Ґея спокійно глянула на злодія. — То що там?
— Шалік передав мені рахунки, з яких усе стало ясно, — Феннел ковтнув трохи віскі з водою. — Як я розумію, музей має бути під землею. У маєток Каленберґа було доставлено ліфт, а оскільки будинок одноповерховий, то логічно припустити, що ліфт веде до підземного музею. Зрозуміло?
— Продовжуй, — мовив Ґеррі.
— У рахунках також зазначено шість телевізійних систем із замкненим контуром та один монітор. Це означає, що в музеї шість зал, а перед монітором сидить охоронець — імовірно, десь у будинку. Натискаючи на кнопки, цей один охоронець спостерігає за кожною з кімнат, але не за кількома водночас, — Феннел запалив цигарку, а тоді продовжив: — Я знаю таку систему. Її вразливою точкою є охоронець: він може заснути, зачитатися книжкою, випустивши з уваги монітор або ж просто вийти в туалет. Однак нам необхідно дізнатися, що з цього всього він зробив чи не зробив і чи чергує уночі. З’ясувати це — твоя робота, — Феннел вказав товстим коротким пальцем на Ґеррі.
Ґеррі кивнув.
— На двері до музею також виписано рахунок. Їх виготовлено з міцної сталі. Я працював на «Бальстром», тому знаю їхнє обладнання. Двері мають замок із годинниковим механізмом. Ти встановлюєш на ньому один час, а на лічильному диску — інший, і ніхто на світі, крім працівників «Бальстрома», не зможе відчинити його в проміжку, — Феннел усміхнувся. — Окрім мене. Я знаю, як давати раду таким замкам: допомагав їх розробляти. А тепер перейдімо до справи, про яку подбаєш саме ти, — Лью звернувся до Ґеррі. — Ліфт тут непростий. Ми підемо на справу вночі. Мені потрібно знати, працює ліфт у цю пору чи ні. Тобто чи не вимкнено електрики. Якщо вночі ліфт не працює, то гадки не маю, як би ми могли дістатися до музею.
— Розгляньмо гірший варіант, — сказав Ґеррі. — Що як струм вимкнено?
— Тоді ти мусиш увімкнути його, інакше ми пропали.
Ґеррі скривився.
— Завжди лишається шанс, що, крім ліфта, є і сходи.
— Можливо, — кивнув Феннел. — Це також ти мусиш з’ясувати. Твоя справа — дізнатись якомога більше про все, що тільки можливо, щойно потрапиш усередину. Крім того, ти мені скажеш, як заходити: через двері чи через вікно. Знову ж таки, це твоє завдання. Усе, що довідаєшся, передавай по рації, аби я знав, до чого готуватися.
— Якщо інформацію можливо роздобути, я це зроблю.
Феннел осушив свою склянку.
— Якщо ти не дістанеш її, ми не виконаємо замовлення... Усе просто і зрозуміло.
Ґея звелася на ноги. Вбрана у небесно-блакитну обтислу бавовняну сукню, жінка виглядала дуже красивою і надзвичайно привабливою. Усі троє чоловіків витріщилися на неї.
— Гаразд, я залишу вас і прийму ванну. А ще хочу поспати. У літаку навіть очей не зімкнула.
Вона кивнула усім трьом і вийшла з кімнати. Ґеррі потягнувся й позіхнув.
— І я подрімаю. Чи, може, я ще для чогось вам потрібен?
— Ні, — Феннел поглянув на Кена. — А як щодо обладнання? Ти владнав це питання?
— Гадаю, так. Заскочу у ванну й перевірю. Це організовує мій друг. Я надіслав йому з Лондона каблограму, де зазначив, що саме нам потрібно. Піду подивлюся, що він зробив. Хочеш скласти компанію?
— Чому б і ні? Добре, я зачекаю на тебе тут.
Ґеррі й Кен рушили коридором до своїх номерів. Уся команда влаштувалася на восьмому поверсі: у кожного був невеликий номер із кондиціонером та вікнами, що виходили на місто.
— До зустрічі, — сказав Ґеррі, зупиняючись біля своїх дверей. — Із ним буде нелегко.
Кен усміхнувся. Ґеррі вже зрозумів, що Джонс — невиправний оптиміст.
— Ніколи не знаєш напевно. Може, все й буде добре. Ну, я пішов у ванну, — посвистуючи, Кеннеді попрямував до свого номера.
За годину він повернувся до Феннела. Лью нажлуктився віскі, тому трохи почервонів.
— То ми йдемо? — запитав Кен, притулившись до одвірка.
— Ага, — Феннел звівся на ноги, й чоловіки рушили коридором до ліфтів.
— Мій друг тримає гараж на Плейн-стрит, — повідомив Кен, коли ліфт спустився. — Це зовсім неподалік, можемо пройти пішки.
Вони проштовхалися через іще одну партію новоприбулих американських туристів. Від їхнього галасу чоловіки скривилися.
— І чому ці американці постійно верещать? — жартівливо запитав Кен. — Може, гадають, що всі навколо — якісь глушмани?
Феннел у відповідь буркнув:
— А мені звідки знати?.. Може, їх малими не навчили, що треба стуляти пельку.
Вони зупинилися на ґанку готелю й дивились, як потоки дощу вмивають Брі-стрит.
— Якщо у Драконових горах дощитиме так само, ми там застрягнемо надовго, — зауважив Кен, піднімаючи комір. — Ну ж бо, нічого, що трохи змокнемо. Потрібно тренуватися.
Нахиливши голови, аби хоч трохи врятувати себе від зливи, чоловіки квапливо перетнули Плейн-стрит.
Їх зустрів Сем Джефферсон, власник гаража. То був високий, худорлявий літній чоловік із приємним обличчям, вкритим ластовинням.
— Привіт, Кене! Подорож пройшла вдало?
Кен відповів, що долетів добре, і відрекомендував старому другові Феннела. Коли Джефферсон потискав злодійську руку, його усмішка трохи зблякла: вочевидь, старому був не до душі холодний, жорстокий вираз обличчя Лью. Феннел точно не належав до привітного типу людей.
— Я роздобув усе приладдя і розклав його для тебе, — продовжив він, повертаючись до Кена. — Поглянь. Якщо я про щось забув — дай знати. А зараз вибач. Маю терміново поставити коробку передач, — кивнувши, він рушив до іншого кутка великого гаража, де двоє банту розгублено витріщалися на піднятий домкратами «понтіак». Банту, що сидів навпочіпки й чухав литку, повільно підвівся й усміхнувся Кенові на всі тридцять два зуби.
Кен рушив до меншого, внутрішнього гаража, де було припарковано «ленд-ровер».
— Усе добре, бос, — сказав банту й потиснув Кенові руку.
— Це Джо, — повідомив Кен Феннелу. — Вони із Семом зібрали все необхідне для нас.
Темношкірих Феннел не любив, тому він люто зиркнув на усміхненого банту, щось буркнув і відвернувся. Запала незручна пауза, і Кен мовив:
— Гаразд, Джо, погляньмо, що ви роздобули.
Банту підійшов до «ленд-ровера» і зняв брезент, що вкривав капот.
— Я зробив усе, як ви казали, бос.