Труна з Гонконгу

Якщо те, що я шукав, узагалі було в конторі, то воно було замкнуте в першій, сталевій, шафі.

Я витягнув запис звуків аеропорту з магнітофона і вставив інший запис, який знайшов в одній із шухляд столу. Тоді вимкнув світло і, залишивши двері широко відчиненими, пішов у свою контору.

Тут я заховав запис, а після цього знайшов у телефонній книзі домашню адресу Вейда. Його квартира була на Лоренс-авеню, за десять хвилин їзди від контори. Я зателефонував за номером, але ніхто не відповів.

Замислився, чи повинен телефонувати Ретніку, проте я хотів сам вирішити цю справу. І я все ще міг помилятися, хоча так не думав. Тоді вирішив, що ще буде час зателефонувати Ретніку, після того, як поговорю з Вейдом. Я взявся знову і знову набирати номер Вейда. Зрештою, кілька хвилин по дев'ятій, він відповів.

— Це Нельсон Раян, — сказав я.

— О, вітаю! — він був здивований. — Я можу щось зробити для вас? Ваша поїздка була вдалою?

— Так, усе чудово... я у своїй конторі. Заїхав, аби забрати те, що забув. І тут помітив, що двері вашої контори широко відчинені, а світло вимкнене. Ваша секретарка уже пішла. Схоже, що вона забула замкнути двері. Якщо хочете, я приведу швейцара, щоб він це зробив.

Я почув, як він різко перевів подих.

— Це до дідька дивно, — мовив Вейд після чималої паузи. — Мабуть, мені краще приїхати.

— Не схоже, щоб тут був злодій.

— Там нема чого красти, крім мого магнітофона та друкарської машинки. Гадаю, я краще все-таки приїду.

— Робіть, як вважаєте за потрібне. Кажу ще раз, що можу привести швейцара, аби він замкнув, якщо хочете.

— Ні, усе гаразд. Я краще приїду. Не можу зрозуміти, чому вона забула замкнути. Вона ніколи раніше такого не допускала.

— Можливо, вона закохалася, — засміявся я. — Що ж, тоді я уже йду. Впевнені, що не хочете, аби я що-небудь зробив?

— Ні, дякую і дякую за дзвінок.

— Та нема за що... До побачення.

Поклавши слухавку, я вимкнув світло. Замкнув свою контору і попрямував у контору Вейда. Зайшовши у приймальну секретарки, сів за її стіл. Тоді витягнув свій пістолет і спустив запобіжник, а потім поклав зброю на стіл поруч себе.

Прочекавши близько десяти хвилин, я почув виття ліфта, що піднімався. Підвівся з-за столу і став за дверима, тримаючи пістолет у руці. Почулися спершу швидкі кроки, а тоді рухи у конторі Вейда. Він увімкнув світло і зачинив двері. Я дивився крізь дверну шпарину. Вейд стояв, оглядаючись навколо. Потім увійшов до приймальні, штовхнув на мене двері, заглянув усередину, а тоді пішов назад у свою контору. Я почув брязкіт ключів і клацання замка. Звісно ж, він відчиняв сталеву шафу.

Раптом я вийшов з-за дверей. Вейд стояв навколішки перед шафою. Її подвійні двері були широко відчинені. Шафа була заповнена пляшками, коробками, скляними колбами та іншими засобами хіміків.

— Героїн і досі там? — тихо запитав я.

Він здригнувся, тоді повільно глянув через плече і витріщився на мене. Я трохи підняв пістолет, аби Вейд міг його бачити. Обличчя хіміка побіліло, і він повільно підвівся.

— Що ви тут робите? — запитав він хрипким голосом.

— Я спробував відчинити цю шафу, та замок не піддався, — сказав я, спостерігаючи за Вейдом. — Тож я подумав, що було б добре, аби ви приїхали і відчинили її для мене. Відійдіть і не вдавайтесь до жодних дій.

— А навіщо це мені? — сказав він, тоді хитким кроком рушив до свого столу й, різко сівши на стілець, затулив обличчя руками. Я зиркнув на дно шафи. Там лежало близько п'ятдесяти маленьких, акуратно упакованих посилок.

— Це наркотики, які викрав Джефферсон? — запитав я, підійшовши до столу й сівши на його край.

Вейд відхилився назад, витираючи біле спітніле обличчя.

— Так. Звідки ви дізналися, що вони у мене?

— Ви забули вийняти з магнітофона запис шуму аеропорту. Ваша секретарка увімкнула його. Я почув звуки, і тоді все в цій історії стало на свої місця, — сказав я.

— Я завжди був забудькуватим. Якщо можна зробити помилку, то я її зроблю. Коли ви сказали, що летите у Гонконг, я вже знав, що тону, — він утомлено поглянув на мене. — Знав, що десь уздовж лінії ви натрапите на вільну ниточку, яка приведе вас до мене. Коли ви сказали про свою поїздку, я настільки запанікував, що найняв злочинця, який мав вас убити. От у якому розпачі я був! Коли це не спрацювало, я зрозумів, що тепер то лише питання часу, проте я настільки вже вплутався у це, що мені залишалося лише чекати і сподіватися.

— Якщо це принесе вам хоч якесь задоволення, то скажу, що вам майже вдалося вийти сухим із води. Я гадав, що в усьому винна секретарка містера Джефферсона. У неї був мотив, а я — любитель мотивів.

— Я і хотів, щоб ви подумали на неї, — сказав Вейд. — Ось чому розповів про її романчик із Джефферсоном. Але я знав: якщо ви натрапите на нього у Гонконгу й поговорите з ним, то вийдете точно на мене.

— Звідки ви знали, що Джоан повертається сюди з героїном?

— Це все було домовлено. Усе те, що я розповів вам про Германа, — правда. Та я збрехав, коли сказав, що він мені не подобався. Ми завжди були друзями. Постійно підтримували зв'язок. Упродовж останніх двох років я щосили старався, аби мій бізнес не занепав. У мене просто нема умінь до бізнесу. Та й узагалі нема ні до чого умінь, якщо вже на те пішло. Гадаю, саме тому ми з Германом були друзями. Він теж не мав ні до чого умінь. Справи абсолютно не клеїлись, я відчайдушно потребував грошей. Тоді мені написав Герман. Він повідомив, що у нього є велика партія героїну, і питав, чи не хочу я викупити його. Оскільки я промисловий хімік, то у мене є кілька безпечних ринків збуту для героїну, але, звісно ж, я не мав грошей. Він був достатньо дурним, аби написати мені, що він застряг у Гонконгу, і якщо Джоан не зможе роздобути грошей, аби зробити йому фальшивий паспорт та оплатити проїзд додому, то за кілька тижнів він буде мертвий. Герман зазначив, що організація, яку він обдурив, розшукує його, і якщо таки знайдуть, то не залишать у живих. Нарешті з'явилася можливість загарбати велику суму грошей. Якщо зможу отримати героїн, то продам його з величезною вигодою, подумав я. Тож я написав йому, що куплю товар. Було домовлено, що Джоан приїде з аеропорту відразу до мене, передасть товар та отримає гроші, але Герман не сказав, яким літаком вона прилетить. Я не наважився запитати, щоб ці допитування потім не виказали мене, адже знав, що мені доведеться її вбити, — Вейд поглянув на свої великі тремтячі руки. — Тоді це не здавалось аж таким поганим — спланувати вбивство китаянки, та я все не міг придумати, як позбутись її тіла. І тоді зрештою вирішив залишити його у вашій конторі. Вона ж по сусідству з моєю, тож зробити це мало бути легко. Ви — приватний детектив. Її могли повважати вашою клієнткою. Я подумав, що коли поліція розслідуватиме вбивство, до якого причетні ви, слід заплутається так, що вони й не подумають про мене. Я мав упевнитися, що ви не будете у своїй конторі, коли вона приїде. Мав цей запис із аеропорту, який я зробив, щойно придбавши магнітофон. Я боявся піти в аеропорт, щоб мене, бува, не впізнали, тож використав магнітофон, аби переконати вас, що справді телефоную з і аеропорту, і це давало мені слушне вибачення, чому я сам не прийшов. Коли ви пішли, я чекав і чекав. Думав, що китаянка ніколи не прийде. Врешті-решт вона приїхала. Вона довіряла мені. Сказала, що героїн у труні. Я ледь не передумав убивати її, — Вейд на мить заплющив очі. — Вона була така мила маленька красуня. Перед тим я проник у вашу контору й узяв там пістолет. Поки вона говорила, я витягнув пістолет із шухляди, тримаючи так, щоб його не було видно. А тоді вона запитала мене про гроші. Це була немов остання крапля. Піднявши пістолет, я застрелив її, — він здригнувся і знову витер спітніле обличчя. — Переніс тіло у вашу контору... і залишив його там. Що ж, яке полегшення, що це все закінчилось. Я не міг спати. Навіть не зміг продати товар. Він увесь там. Я чекав, чекав і чекав вашого повернення. Коли дізнався, що ви повернулися, то мені не вистачило мужності зустрітися з вами, — Вейд благально поглянув на мене. — Що ви тепер робитимете?