Страница 10 из 20
Психіатр хмикнув.
— Випустив шість куль прямо в екран. Видовище його шматочків, що із дзенькотом розлітались на всі боки, було прекрасним. Неначе впала кришталева люстра.
— У вас розвинене образне мислення.
— Дякую. Я завжди мріяв стати письменником.
— Розкажіть мені, коли ви вперше усвідомили, що ненавидите телефон.
— Він лякав мене ще з дитинства. Мій дядько називав його Машиною Привидів. Безтілесні голоси. Я боявся його до смерті. І в подальшому житті я не міг спокійно ним користуватись. Телефон здавався мені якимось нелюдським приладдям, яке може пропустити особистість людини через свої дроти, якщо захоче. А якщо не захоче, то просто відфільтрує вашу особистість так, що голос, який дійде до іншого кінця дроту, буде холодним, як риба. Повним сталі, міді, пластику, чого завгодно, тільки не тепла і справжності. По телефону легко казати не те, що думаєш; телефон перекручує значення слів. Нажити ворога по телефону дуже легко. Ще, звісно, телефон — така зручна річ; просто він завжди поруч і вимагає, щоб ви зателефонували тому, хто не хоче, щоб йому надокучали. Друзі увесь час телефонували, телефонували і телефонували мені. Чорт, у мене не було вільного часу. Як не телефон, то телевізор, як не радіо, то фонограф. Як не телевізор, фонограф чи радіо, то фільми з кінотеатру за рогом, фільми, що проектуються на низькі купчасті хмари із перервами на рекламу. Дощ уже не дощ, а наче змилки якісь. Як не реклама на хмарах, то музична реклама з естради у кожному ресторані; музика і реклами в автобусах, якими я їздив на роботу. Як не музика, то переговори по інтеркому чи мій нічний жах — наручний радіопередавач, по якому друзі і дружина телефонували мені кожні п’ять хвилин. Що такого у цих «сучасних зручностях», що робить їх такими спокусливо зручними? Як це уявляє собі пересічна людина? Ось я, ось у мене є час і ось мій наручник — чого б мені не набрати старого друзяку Джо? «Алоу, алоу!» Я люблю друзів, люблю свою дружину, людство, дуже люблю, але ось дружина телефонує, щоби спитати: «А де ти зараз, любий?» — а наступної миті телефонує друг і каже: «Щойно почув класний непристойний жарт. Був собі один чолов’яга…» — а потім телефонує якийсь незнайомець і викрикує: «Це опитування компанії Файнд-Факс. Яку гумку ви жуєте цієї самої миті?» Ну?
— Як ви почувалися упродовж тижня?
— Гніт було підпалено — я неначе стояв на краю стрімкої скелі. Того ж дня по обіді я зробив те, що зробив у конторі.
— А саме?
— Вилив склянку води в інтерком. Психіатр позначив щось у блокноті.
— Сталося коротке замикання?
— І пречудове! Прямо пересувний День незалежності! Боже, стенографісти бігали з такими загубленими виразами обличчя! Здійняли такий галас!
— Тимчасово стало трохи легше, чи не так?
— Просто прекрасно! Тоді мені заманулося втоптати наручник у тротуар. Він пронизливо кричав на мене: «Опитування народу номер дев’ять. Що ви їли на обід?» — і я вичавив із нього дух!
— Стало ще легше?
— Мені це подобалося дедалі більше! — Брок потер долоні. — І я подумав: чого б не почати особисту революцію, щоби звільнити людство від деяких «зручностей»? Для кого це зручно? Зручно для друзів: «Егей, Еле, подумав, чи не зателефонувати тобі. Я тут сиджу в роздягальні у Ґрін Гіллс. Грав у гольф і забив в останню лунку з першого удару! З першого удару, Еле! Чудовий день. Вже пропустив скляночку віскі. Подумав, що тобі буде цікаво, Еле!» Зручно для контори, коли я працюю на виїзді. Моя машина обладнана рацією, тож я кожної Божої миті на зв’язку. На зв’язку! Який гидкий вислів! Зв’язок, чорт забирай. Радше: на прив’язі, у тенетах, де тебе б’ють, розтягують і товчуть модульовані голоси. Не можна вийти з машини, щоби не відмітитись: «Зупинився, щоб зайти в туалет на заправці». — «Добре, Брок, давай! Брок, чого так довго?» — «Пробачте, пане». — «Дивися наступного разу, Брок». — «Так, пане!» То знаєте, що я зробив, лікарю? Я купив кілограм французького шоколадного морозива і нагодував передавач із ложечки.
— Чи була якась особлива причина того, що ви обрали саме французьке шоколадне?
Брок подумав хвильку і посміхнувся.
— Моє улюблене.
— Он воно що, — сказав лікар.
— Мені спало на думку, що те, що подобається мені, сподобається і моєму передавачеві.
— А що вас наштовхнуло на ідею взяти для цього саме морозиво?
— Того дня було спекотно.
Лікар трохи помовчав.
— І що було далі?
— Далі була тиша. Боже мій, це було чудово. Радіо ж ґелґоче увесь день. Брок, іди сюди. Брок, піди туди. Брок, прийом. Брок, відбій, гаразд. Брок, час обідати, Брок, обід закінчився, Брок, Брок, Брок. Тиша була така, неначе я морозива собі у вуха напхав.
— Ви, здається, дуже любите морозиво.
— Я просто купався у відчутті тиші. Мене немов загорнули у найм’якішу, найлагіднішу в світі тканину. Тиша. Ціла година. Я просто сидів у машині, всміхався і насолоджувався дотиком до цієї диво-тканини. Я сп’янів від Свободи!
— Продовжуйте.
— Тоді мені спало на думку озброїтися діатермічним апаратом.[30] Я взяв його напрокат і прихопив із собою в автобус, яким їхав додому того дня. В автобусі сиділи стомлені роботяги, що їхали у свої передмістя зі своїми наручниками і розмовляли з дружинами: «Зараз я на Сорок третій вулиці, зараз на Сорок четвертій, а ось я уже на Сорок дев’ятій, звертаю на Шістдесят першу». Один чоловік лаяв дружину: «Нехай тобі, забирайся з того бару, трясця, і йди додому, починай готувати вечерю — я на Сімнадцятій!» Радіо грало «Казки Віденського лісу»,[31] рекламна пташка співала щось про першокласну вівсяну кашу. І тоді я ввімкнув діатермічку! Статика! Незаконне втручання! Жінки залишились без чоловіків, що жалілися їм на важкий робочий день. Чоловіки залишилися без жінок, що саме розповідали, як їхнє чадо сьогодні розбило вікно! «Віденський ліс» було зрубано під корінь, рекламна пташка замовкла навіки! Тиша! Жахлива, несподівана тиша. Людям в автобусі довелося розмовляти одне з одним. Паніка! Справжня, первісна паніка!
— Поліція схопила вас?
— Звісно, автобус не міг їхати далі. Ще б пак, музика ж бо закінчилася, чоловіки з жінками втратили зв’язок із реальністю. Скандал, бунт і хаос. Заметушились, як білки у клітці! Прибув спецзагін, мене миттєво вичислили, визнали винним, оштрафували і привезли додому, забравши діатермічний апарат, на раз-два.
— Пане Брок, насмілюся зауважити, що поки що весь ваш підхід мені здається не дуже практичним. Якщо вам не подобалося радіо в автобусах, офісах, службових автомобілях, чого ж ви не вступили у громадську організацію радіоненависників, не писали петицій, щоб знайти законні і конституційні рішення? Врешті-решт, на те ж і демократія.
— А я, — сказав Брок, — я той, кого називають меншинами. Я вступав у організації, влаштовував пікети, звертався в суд, подавав петиції. Я протестував рік за роком. Усі сміялися. Усім іншим подобалося радіо в автобусі і реклама. А я йшов не в ногу.
— То, може, в такому разі ви мали повестись як дисциплінований солдат, вам так не здається? Рішення приймає більшість.
— Але вони зайшли занадто далеко. Трошки музики і зв’язку — це ж чарівно, от вони і подумали, що багацько того і другого буде вдесятеро чарівніше. Це вийшло з-під контролю! Прийшов я додому і бачу — дружина в істериці. Що трапилося? У неї зовсім не було зі мною контакту, цілих півдня. Пам’ятаєте, я станцював на своєму наручнику? Отож, того вечора я вирішив убити свій будинок.
— Ви впевнені, що хочете, щоб я це записав саме так?
— Так буде вірно за змістом. Вбити. Це один із тих будинків, що розмовляють, співають, гудять, читають вірші, цитують класиків, брязкають, дзеленчать і співають вам колискові, коли ви лягаєте спати. Будинок, що оглушує вас оперними партіями в душі і вчить вас іспанської, коли ви спите. Один із тих гомінких барлогів, нашпигованих електронними оракулами, що ставляться до вас, як до нікчеми, де плити кажуть: «Я абрикосовий пиріг, я готовий», чи: «Я відмінний ростбіф, покваптеся!», чи ще щось белькочуть на зразок цього. Там ліжка, що заколисують вас увечері і розбуркують вранці. Будинок, який ледь-ледь терпить людей, кажу вам. Двері, що гавкають: «У вас брудні ноги, пане!» Пилосос, що йде за вами з кімнати в кімнату, як собака, принюхується і втягує найменший зрізаний нігтик чи порошинку, що впаде з вас. Боже, милостивий Боже!
30
У даному випадку мова йде про апарат, у якому створюється струм високої частоти.
31
«Казки Віденського лісу» (нім. «Geschichten aus dem Wienerwald», op. 325) — назва вальсу австрійського композитора, диригента і скрипаля Йоганна Штрауса-сина. Вальс був створений у 1868 р.