Страница 138 из 151
Леза припинили її різати, перш ніж сковзнули глибше шкіри. Ктир завмер, немовби потік темпоральної енергії, який оточував їх, перетворився на грудку бурштину.
Брон натиснула рукою на його широкі груди і штовхнула.
Ктир повністю застиг, став крихким, блиск металу потьмянішав і поступився місцем прозорому кришталевому сяйву та переливам скла.
Брон стояла в повітрі, охоплена руками триметрової скляної скульптури Ктиря. У його грудях, там, де могло би бути серце, тріпотіло щось схоже на велику чорну нетлю і лопотіло закопченими крильцями об скло.
Брон зробила глибокий вдих і штовхнула ще раз. Ктир посунувся, ніби по слизькій невидимій платформі, на якій вони обоє стояли, назад. Він заточився і впав. Ламія пірнула під його руки, звільняючись від обіймів Ктиря. Вона чула та відчувала, як рветься її куртка, коли в її тканині плуталися і шматували її при падінні все ще гострі пальці-леза. Аж раптом вона вже й сама балансувала в повітрі, вимахуючи здоровою рукою, поки Ктир, крутнувшись півтора рази за політ, гепнув об підлогу та розбився на тисячу гострих фрагментів.
Брон розвернулася, впала на коліна і поповзла невидимим подіумом назад до Мартіна Силена.
На останньому півметрі впевненість їй зрадила, і невидима опора просто зникла. Брон важко впала, вивихнувши щиколотку, коли заділа в польоті кам’яний ярус, а втрималася тільки завдяки тому, що схопилася за коліно Силена.
Лаючись від болю в плечі, нозі та порізів на долонях і колінах, вона видряпалася на терасу поруч із поетом.
— З часу, як я зник, у вас тут якісь химородні речі відбуваються, — прохрипів Мартін Силен. — То ми вже підемо, чи ти ще плануєш виступити на «біс» із номером ходіння по воді?
— Закрий рота, — тремтячим голосом відповіла Брон. У цих двох словах майже чулася приязнь.
Вона трохи відпочила і вирішила, що найлегший спосіб спустити все ще слабкого поета по сходах та перетнути з ним усіяну битим склом підлогу Ктиревого палацу — це закинути його собі на плечі, як ото роблять пожежники. Вони вже були на виході, коли Силен безцеремонно погупав її в спину та запитав:
— А як же Сумний Король Біллі та інші?
— Потім, — важко хекаючи, відповіла йому Брон.
Надворі майже світало.
Вона прокульгала дві третини шляху по долині із накидкою на плечі у вигляді Силена, більше схожому на мокре прання, аж раптом поет поцікавився:
— Брон, а ти ще вагітна?
— Так, — відповіла вона, молячись про себе, щоби після такого тяжкого дня все це ще було правдою.
— Хочеш, щоб я тебе поніс?
— Закрий рота, — промовила вона, дибаючи стежкою вниз до Нефритової гробниці і навколо неї.
— Поглянь, — проказав Мартін Силен, викрутившись, щоб махнути їй рукою, хоч і висів практично догори ногами в неї на плечі.
У яскравому промінні світанку Брон побачила ебеновий космічний корабель Консула, що стояв на узвишші біля входу в долину. Але поет показував не на нього.
У сліпучому палахкотінні Сфінкса виднів обрис Сола Вайнтрауба. Він здіймав руки.
Хтось або щось наближалося до нього з осяйного входу.
Першим її побачив Сол. Постать у потоках світла та рідкого часу, що котив хвилі із Сфінкса. Жінка — зрозумів він по контуру, що наближався з яскравого порталу. І в руках вона щось несла.
Жінка несла немовля.
З’явилася його донька Рахіль — доросла Рахіль, кров з молоком, якою він її востаннє бачив перед початком дисертаційної експедиції на таку собі планету Гіперіон, Рахіль років двадцяти п’яти або трошки старша зараз, — але це однозначно була Рахіль, Рахіль з її мідяно-каштановим волоссям, так само коротко стриженим і з чубчиком на чолі, із характерними розпашілими щоками, які в неї червоніли, варто було якійсь новій ідеї засісти їй в голову, із ніжним, майже трепетним усміхом та очима: велетенськими зеленими очима із ледве видними карими цятками на райдужці. Їх погляд не сходив із Сола.
Рахіль несла Рахіль. Немовля притисло личко до плеча дівчини, крихітні рученята стискали й розтискали кулачки, немовбито воно не могло ніяк вирішити, варто знову починати плакати чи ні.
Сол стояв приголомшений. Він спробував заговорити, та в нього не вийшло, і він спробував ще раз.
— Рахіль?
— Батьку, — відповіла вона і зробила ще один крок уперед, пригорнувши вільною рукою вченого, а іншою трошки відставивши немовля вбік, аби не защемити його між ними.
Сол цілував дорослу доньку, обіймав її, нюхав її чисте волосся, відчував її матеріальну реальність, а потім підняв у руках дитинку і притиснув її до шиї та плеча, відчуваючи, як її тільцем прокотилося здригання, коли новонароджена набирала в груди побільше повітря, щоби розплакатися. Рахіль, яку він привіз на Гіперіон, була в безпеці у його руках, крихітна, зі зморшкуватим червоним обличчям, коли намагалася зосередити випадково блукаючий погляд на обличчі батька. Сол поклав долоню на її малюсіньку голівоньку і підняв вище, розглядаючи дрібне личко ще якусь секунду, перш ніж перевести погляд на молоду жінку.
— Вона ж...
— Ростиме тепер нормально, — відповіла донька. На ній було щось, частково схоже на халат, частково на плаття, виготовлене з м’якого коричневого матеріалу. Сол похитав головою, подивився на неї, побачив її усмішку й помітив ту саму ямочку зліва і трошки нижче кутика рота, що й у немовляти в його руках.
Чоловік іще раз похитав головою.
— Як... як це можливо?
— Ненадовго, — промовила Рахіль.
Сол нахилився і знову поцілував дорослу доньку в щоку. Він помітив, що плаче, але не хотів звільняти жодної руки, щоби витерти сльози. Замість нього це зробила доросла Рахіль, ніжно стерши їх затиллям долоні з обох щік.
На сходах пролунав якийсь шум, і Сол подивився через плече. Внизу стояло троє чоловіків із корабля, розпашілі від бігу, і Брон Ламія, котра помагала зіпнутися на ноги поету Силену, який примостився на білій плиті каменя, що правив за поручні.
Їм в очі дивилися Консул і Тео Лейн.
— Рахіль, — прошепотів Меліо Арундес, в очах якого забриніли сльози.
— Рахіль? — перепитав насуплений Мартін Силен, перевівши очі на Брон Ламію.
Брон стояла, роззявивши рота.
— Монета, — показувала вона на неї рукою, а коли опустила руку, то навіть не пам’ятала, що тільки-но тицяла в неї пальцем. — Ти — Монета. Кассадова... Монета.
Рахіль кивнула, тепер уже без усмішки.
— У мене тут лишилася хвилина чи дві, — промовила вона, — а розповісти потрібно багато.
— Ні, — схопив її за руку Сол. — Ти мусиш лишитися. Я хочу, щоб ти лишилася зі мною.
Рахіль знову всміхнулася.
— А я і так лишатимусь із тобою, тату, — тихо проказала вона і погладила немовля по голівці. — Щоправда, це може зробити тільки одна з нас... а їй ти потрібен більше.
Вона розвернулася до товариства внизу.
— Будь ласка, послухайте мене всі.
І коли перші промені сонця торкнулися розбитих споруд Міста поетів, корабля Консула, західних бескидів і вищих із-поміж Гробниць часу, Рахіль стисло переповіла їм свою магнетичну історію про те, як її обрали для виховання в одному з майбуттів, де точиться остання війна між Абсінтом, породженим ТехноКордом, і людським духом. За її словами, це було майбутнє, сповнене жахливих і дивовижних таємниць, у якому людство заселило всю галактику і подорожувало деінде.
— В інші галактики? — спитав Тео Лейн.
— В інші всесвіти, — усміхнулася Рахіль.
— Полковнику Кассаду ти назвалася Монетою, — промовив Мартін Силен.
— Назвуся Монетою, — виправила його Рахіль із затуманеним зором. — Я бачила, як він загинув і супроводжувала його гробницю в минуле. Мені відомо, що частина моєї місії — це зустрітися із легендарним воїном та повести його в останню битву. Насправді, ми ще з ним навіть не знайомі, — вона подивилася на Кришталевий моноліт ген у долині. — Монета, — замислено проказала вона. — «Застережниця» латиною. Годиться. Я дозволю йому обрати між ним і Мнемосіною, «Пам’яттю», коли назву своє ім’я.