Страница 116 из 151
Я доведу / що / хоч-не-хоч / віднині
Ви мусите скоритись і відтак
Приймете правду наче данність \ Всіх нас
Змете закон природи / а не громовиці
Юпітера \ Сатурне достославний / ти
До атома просіяв цілий Всесвіт
Але оскільки й сам ти самодержець /
Засліплений вельможністю своєю /
То й не уздрів стезю оту єдину /
Що вічну істину мені явила \
Отож / з могутніх владців ти не перший \
Не альфа чи омега сього світу /
Із Хаосу і Мороку постало
Одвічне Світло / виплід сил вогненних /
Ота закваска длява, що до часу
Бродила в собі \ і той час настав /
А з ним разом з’явилося і Світло /
Що понесло від власного творця
Весь безмір / що його Життям зовемо \
В той самий час / із небуття постали
Уран і Гея наші сотворителі
Відтак родився ти / а вслід і ми, гіганти /
Щоб панувати можно над світами \
Тепер - про правду / хоч вона гірка \
Гірка для дурнів! Знати голу правду /
Й безтрепетно зустрінути її /
Вінець владичення \ Запам’ятай се кріпко!
Уран і Гея недосяжно кращі
Від Хаосу і Мороку / хоч ті /
Також владичили / Уран і Гея
Породивши нас самі чудилися /
З доладності й хорозтва наших форм /
І з духу вільного / у нашім панібратстві /
І з тисяч інших незрівнянних познак \
Отак тепер і нам прийшла на зміну /
Нова потуга / роджена від нас
Красою зацніша / снагою незборима
Котрій судилось / взяти верх над нами
А нам іти у вікопомний Морок \
І все ж поразка наша не значніша
Від тої / що зазнав безформний Хаос \
Скажи мені / хіба плекає помсту /
Земля / що живить праліс гордовитий >
Віддаючи йому себе усю > Хіба
Вона ненавидить зелене верховіття
Хіба дерева заздрять голубам / бо ті
Туркочуть чи у пошуках утіхи
На білих крилах можуть полетіти >
Ми — ті дерева / на чиїм гіллі
Не голуби лякливі позростали /
А царствені орли золотопері /
Що сліплять нас красою з високості /
Як владарі / Бо це закон одічний >
Чим ти прекрасніший, тим і сильніший \
//V/V/\
Прийми сю правду / і втішайся нею]
— «Дуже гарно, — подумав я Уммонові, — але чи віриш ти в це сам?»
[Ні на йоту]
— «А Абсолюти?»
[Так]
— «І вони ладні загинути, тільки би поступитися місцем Абсолютному Інтелекту?»
[Так]
— «Існує одна проблемка, можливо, навіть надто очевидна, щоби про неї говорити. Але я наважуся. Навіщо воювати, якщо переможець відомий, Уммоне? Ти стверджуєш, що Абсолютний Інтелект існує в майбутньому, веде війну з людським божеством і навіть пересилає вам крихти інформації, аби ви могли ділитися нею з Гегемонією. Отже, Абсолюти мають тріумфувати. Навіщо війна і все це?»
[КАЦУ!]
[Настановляєш тебе /
створюєш найвитонченішу повернену персону
яку тільки можна уявити /
і дозволяєш тобі блукати серед людей
у повільному часі
аби загартувати ковань /
і все одно ти
мертвонароджений]
Я довго думаю.
— «Існують множинні майбуття?»
[Менше світло спитало в Уммона \
Існують множинні майбуття > \
Уммон відповів \
У собаки є блохи >]
— «Але те, в якому Абсінт сходить до влади, ймовірне?»
[Так]
— «Однак іще вірогідне майбутнє, в якому виникає Абсінт, але йому протистоїть людське божество?»
[Мене розраджує те
що навіть
мертвонароджені
можуть думати]
— «Ти сказав Брон, що людська... свідомість... божество... здається таким нерозумним... що цей людський Абсолютний Інтелект триєдиний у своїй природі?»
[Інтелект /
Емпатія /
і Поєднувальна Безодня]
— «Поєднувальна Безодня? Ти про та , планківський простір і планківський час? Квантову реальність?»
[Обережно /
Кітсе /
думати може ввійти в звичку]
— «І ця його частина, Емпатія, якраз втекла назад у часі, щоб уникнути війни із вашим Абсінтом?»
[Правильно]
[Для її пошуків наш Абсінт і ваш Абсінт відправили назад у часі Ктиря]
— «Наш Абсінт! Людський Абсінт відправив Ктиря також?»
[Дозволив цьому статися]
[Емпатія це
чужорідний і марний складник /
хробакоподібний додаток
інтелекту \
Але людський Абсінт відчуває з її допомогою /
і ми використовуємо біль
щоби викурити її зі сховку /
для цього дерево]
— «Дерево? Тернове дерево Ктиря?»
[Звісно]
[Воно транслює біль
«світлом-плюс» і «мінус»
як свисток
для вуха собаки \
Або бога]
Я відчуваю, як мій власний аналог похитнувся від істини, що звалилася мені на голову. Хаосу за силовим яйцем Уммона навіть неможливо уявити. Ніби вся тканина світобудови рветься під гігантськими руками. У Корді веремія.
— «Уммоне, хто цей людський Абсінт у нашому часі? Де переховується ця свідомість? Де вона спить?»
[Ти мусиш зрозуміти / Кітсе
нашим єдиним шансом
було створити гібрид /
Сина Людського /
Сина Машинного \
І зробити цей сховок настільки привабливим
що втікачка Емпатія
не подумає навіть шукати іншого дому \
Свідомість майже божественна вже
наскільки людство змогло запропонувати за тридцять
поколінь
уява ладна здолати
просторочас \
і такою пропозицією /
таким союзом /
створити ланку між світами
що може дозволити
цьому світу існувати
ради обох]
— «Хто, хай тобі грець, Уммоне? Хто це? Годі загадок і двозначностей, ти, безформний виродку! Хто?»
[Ти відмовив
божественності двічі /
Кітсе
Якщо ти відмовиш
востаннє /
усе скінчиться тут /
наразі
кінець]
[Іди!
Іди і помри ради життя!
Або поживи трохи і помри
ради всіх нас!
У будь-якому разі Уммонові й решті
ти вже не цікавий!]
[Геть!]
Приголомшений, все ще не вірячи, я падаю, точніше, мене викинуто. Та я лечу ТехноКордом, ніби листочок на вітрі, безцільно крутячись по мегасфері, і потім потрапляю в морок, густіший від попереднього. З непристойними криками в напрямку тіней я провалююсь у метасферу.
А тут чужість, простори, страх і пітьма з єдиним багаттям-вогником унизу.
Я пливу до нього, борсаючись у в’язкій безформності.
«Це Байрон утопився[137], — думається мені. — Не я. Хіба що за „втопитися“ зарахують смерть від власного крововиливу в морі клаптів своїх же легень».
Але тепер я знаю, що в мене є вибір. Я можу обрати життя і лишитися смертним, не кібридом, а людиною, не Емпатією, а поетом.
Пливучи проти сильної течії, я опускаюся до світла.
137
насправді, видатний англійський поет-романтик лорд Джордж Ґордон Байрон (1788-1824) не втопився, а помер від серйозної застуди і пропасниці, можливо, обтяженої нестерильним хірургічним інструментом, яким йому пускали кров із терапевтичною метою.
Натомість саме наглою смертю у воді загинув інший видатний поет, друг лорда Байрона і Лі Ганта — Персі Біші Шеллі (див. вище). 08.07.1822 він разом із двома іншими особами потонув на шхуні «Дон Жуан» у затоці Спеція (Ліґурійське море, півн.-зах. узбережжя Італії). Плавати Персі Біші Шеллі не вмів. Причини затоплення судна також достеменно не відомі. Цікаво, що в кишені поета знайшли, зокрема, томик поезій Джона Кітса.