Дім для Дома

Дорогою Маруся притискає сумку до себе, щоб вдома сховати її за залізною скринею. Уже потім до квартири влітає Оля...

Сумку вона знаходить одразу і без підказки — знає, де Маруся сховала би щось важливе.

— Що сталося, доню? — запитує Ба.

Голос Олі зривається, наче парасолька летить у бурю. Й буря така під шкірою, що, хто має ніс, той почує: сталося щось страшне.

Я пробираюсь до кухні — ще до того, як жінки зачиняють двері, аби не хвилювати старого. Та он воно що:

— Вона дуже просила, була така гарна, — квапиться Оля. — Вбрана гарно, і з нігтями... такими... Я навіть не знаю, де такі роблять. І зачіска... Ангел просто, ти розумієш?

Мама Оля торохкотить, виправдовується, наче злочинниця. Так і є, Оля скоїла злочин. Справжнісінький. Ще й вплутала в нього дитину.

— Я і подумати не могла, ти розумієш? Чесно! — ридає жінка.

— Я розумію, — відповідає Тамара. — Чого ти трусишся? В чому проблема? А ну, дай. Cкільки тут?

Тамара спокійно відкушує ще один кусень зеленого яблука — сік бризкає Мамі Олі в лице — потім бере зі столу білосніжний конверт, щойно витягнутий із дитячої сумочки з червоними сердечками.

— Так, п’ять доларів. Ну, непогано... Та заспокойся вже! І дитину свою заспокой! Довела он...

Маруся й справді рюмсає на табуреті попід вікном. Хоч би хтось підійшов заспокоїти. Може, мені підійти?

— Не треба тобі грошей? — продовжує старша сестра, — Не треба, то я заберу! Дітям куплю хоч якісь банани. В мене совість он де, під плінтусом цим, там, де й все решта.

— До чого тут плінтус? — затихає на мить Оля.

— Та до того... Усі крадуть. Ти розумієш? Усі! Я тут на роботу не влаштуюсь ніколи, бо я не знаю цієї їхньої мови й хабарів давати не привчена! І я не маю тут ні кума, ні свата, ні брата! І ніде, між іншим, не маю. Ні-де! Мене

— Я не брала! Я не брала, ти чуєш? Вона впихнула мені конверт, а сама побіг...

— Слухай, та не хотіла би, то наздогнала би цю мамашу!

— Я розгубилась, я... О Боже! Інші теж так подумають...

Кров пахне соромом, а гроші — тільки Америкою.

Скоро мені вдається таки зрозуміти деталі справи: у шкільному коридорі до Олі підійшла мама одного з учнів. Учень був недурний, щось там одного разу не вивчив, отримав заслужену двійку. Й тут приходить мати й розповідає, що син її не такий вже й поганий. Оля, звісно, киває, всміхається. Вона взагалі ввічлива і привітна. Та, мабуть, її не так зрозуміли?

— Вона сказала щось на кшталт «заздалегідь вдячна», всунула мені коробку цукерок і одразу втекла. Я дивлюсь, а під коробкою цей конверт! А перерва ж! Довкола купа дітей. Як я за нею бігтиму? Що я кричатиму? «Заберіть»? У всіх на очах...

Мама Оля заспокоюється потроху. Гладить Марусю по голові. Та я боюся, капітан Крюк вже доплив до самого серця дівчинки. А якщо так — страх залишиться з нею надовго. Сором і страх.

Одразу потому, як страшна хабарниця Мама Оля зрозуміла, що їй дали конверт і що в конверті долари, вона запанікувала. Конверт мав негайно зникнути, бо здавалося, все і всі — кожен гетьман на стінах її кабінету, кожен учень у коридорі й кожен вчитель в учительській — бачать: в шухляді історички лежить цей жахливий білий конверт. І якщо вийти надвір, під весняним сонцем Олю буде видно наскрізь, видно, що вона — хабарниця. Тож Оля наказала доньці віднести конверт додому, а сама повернулася в кабінет. Таке ось гріхопадіння.

— А жінка та була така гарна...

— Гарна! З грошима будеш гарна! — каже Тамара. — Накрали в таких, як ти! Чиновниця ж, мабуть, або дружина бандита! А ти тепер плачеш сидиш... Цукерки, до речі, де?

— Які цукерки?

— Ті, під якими конверт був. Припини ж ти плакати! — Тамару дратують сльози.

Сама вона, здається, ніколи не плаче. Стверджує, що не плакала навіть тоді, коли другий чоловік розбив привезену з Німеччини іномарку, й тоді, коли довелося тікати від нього до Львова.

Ввечері після Олиного гріхопадіння, коли всі поснули, Тамара тихенько йде до кухні. Так, я слідкую за нею. Вона стає навшпиньки й випростовує руку, дотягуючись до пляшки на холодильнику. Наповнює склянку тим ядучим напоєм, який часто пив мій Господар — перший її чоловік. Тим напоєм, який другого її чоловіка знищив.

Тамара сидить довго, ніби вагається ще — пити чи ні. На мить здається — я чую запах Бориса, ще молодого, того, яким він був, коли вивчав ногами свою географію задля цієї жінки. Та горілка наповнює кров, перебиває всі почуття. Тамара п’є. А я йду. Я не люблю цей запах, він мені схожий на сліпоту. 

Кара

 

Після «гріхопадіння» раптом посипалися нещастя. Хоча чому ж раптом? Оля ніби чекала їх.

Батько Марусі подзвонив попрощатися. Тоді, як і тепер, прощається багато хто, лунають у слухавці голоси:

— До Торонто!

— У Москву! Все ж лучше, чем тут.

— Тель-Авів, а там...

— Нью-Йорк!

Марусин батько їхав якраз до Нью-Йорка.

— Це аж в Америці? — перепитала Маруся і — захворіла.

Я думаю, через новину про батька, Тамара вважає, це через протяг:

— Нема чого у вікні сидіти! Все одно ж не бачиш нічого.

А лікар прийшов і сказав, що тепер епідемія, хоч і весна. Та Оля знала: все через той хабар.

Мала тиждень температурила, не могла підвестися з ліжка, марила, переповідала щось із Олиних підручників: про Колумба, про кораблі — загиблі «Санта Марію» та «Пінту», й «Нінью», який уцілів. На тих кораблях плив до Америки батько. Уламки «Санта Марії» та «Пінти» приєднувалися в маленькому серці до капітана Крюка.

Врешті швидка повезла дівчинку до лікарні. Оля поїхала, звісно, з донькою. Ми ж залишилися й боялися.

А в лікарні Марусю забрали кудись, за непрозорі, фарбовані в біле двері. Маму Олю залишили в коридорі:

— Стороннім не можна!

— Я не сто...

— Нікому не можна! Це реанімація, жіночко! Тут нема на що дивитися, це не цирк!

Взагалі-то так завжди було та є в радянських реанімаціях — навіть, коли вони формально вже не радянські. Але Мама Оля чомусь забула про те, що все — так. Вона взагалі все забула.

Ніхто за всю ніч так і не вийшов у коридор. Окрім санітарки.

Санітарка сказала, що нічого не знає, але якби хтось помер, то знала б.

— Моліться, моліться, пані, — й пішла. А тоді раптом озирнулася, вже коло виходу. — Вмієте?

І тоді Мама Оля заплакала вголос.

— Нічого. Головне, пані, каятися. Каятися в гріхах. Бо хвороби — це від батьківських гріхів.

Так і просиділа Мама Оля всю ніч в коридорі. Окрім неї, там була лише Діва Марія. Висіла на стіні. За словами Олі, просто на диво красива. Така Mado

Мама Оля молилася їй, цій Марії на стіні, невміло, так якось, по-совєцьки, клялася, наче на комсомольському зібранні, що обов’язково виправиться. Обіцяла Марії, як обіцяють старшим товаришам. Тільки ж, думаю, більшість із тих, хто щось обіцяв на тих зібраннях — просто патякали, розігрували, як слід, виставу. Та Мама Оля завжди і всьому вірила. Так зараз вона повірила санітарці, лікарю, Діві Марії. Оля обіцяла більше ніколи не спати з чоловіками без шлюбу, ніколи не заздрити тим, у кого є гроші на безліч прекрасних іграшок, яких у Марусі нема й не буде, та, звісно, ніколи не брати і не давати клятих цих хабарів. Нізащо, ніколи! Оля клялася Марії, що, якби вона знала, обов’язково би наздогнала ту красиву багату жінку і віддала їй усе, навіть цукерки.

— Дякуйте, що ми наперед не вимагали.

— Дякую.

Мама Оля й Маруся залишилися на місяць узагалі без грошей.

— Нічого, можна й вшістьох на дві пенсії, — сказав дід Іван. — Тільки без витівок. І псину цю... — тут він, звісно, зиркнув на мене, — невідомо чим годувати.

На тому нещастя, можливо, й закінчилися б, якби не Олина щирість.

Коли до колишньої «гвардійської» школи прийшла перевірка, Мамі Олі докладно все пояснили: скільки, кому, як.

— Ні, — тихо сказала Ольга Іванівна, й портрет Кобзаря зі стіни кабінету завуча зиркнув на неї, ніби оцінюючи.