Хранителі смерті

Джозефіна сіла, відганяючи ранкову прохолоду. Почула, як надворі задзеленчав ланцюг і пес узявся сьорбати воду. Жінка взяла з нього приклад і відпила трохи з глека. Дві ночі тому, коли її тюремник обрізав їй волосся, він залишив свіжого хліба, і тепер вона з люттю виявила, що в пластику з’явилися нові прогризені дірки. Знову миші постаралися. «Шукайте власну їжу, чорт забирай, — подумала вона, жадібно зжувавши два шматки. — Мені потрібна енергія, я мушу знайти спосіб вибратися звідси.

Я зроблю це для нас, мамо. Для первинної одиниці. Ти навчила мене виживати, і я виживу. Бо я — твоя донька».

Минали години, вона розминала м’язи, тренуючи певні рухи. «Я — дочка своєї матері», така була її мантра. Джозефіна знову й знову кульгала туди-сюди по своїй камері із заплющеними очима, запам’ятовуючи, скільки кроків від матраца до стіни, від стіни до дверей. Темрява буде їй другом, якщо вона навчиться нею користуватися.

Надворі загавкав пес.

Жінка глянула вгору, серце раптом закалатало: над головою рипіли кроки.

«Він повернувся. Ось і мій шанс».

Вона кинулася на матрац, скрутилася в позу зародка — універсальну позу наляканих та переможених. Він побачить жінку, яка здалася, готова до смерті. Жінку, яка не завдасть йому клопоту.

Вискнув засув. Двері відчинилися. Вона побачила, як із порога засяяв ліхтарик. Чоловік увійшов, поставив біля неї свіжий глек води, ще один пакет хліба. Вона не ворушилася. «Нехай засумнівається в тому, що я ще жива».

Кроки наблизилися, жінка чула, як він дихає у темряві над нею.

— Джозефіно, час спливає, — мовив чоловік.

Вона не ворушилася навіть коли він схилився над нею, погладив по стриженій голові.

— Чи вона тебе не любить? Не хоче врятувати? Чому вона не йде?

«Не кажи ані слова. Не воруши жодним м’язом. Нехай схилиться ближче».

— Усі ці роки вона ховалася від мене. Якщо не з’явиться тепер, це означатиме, що вона боягузка. Тільки боягузка залишить свою доньку на вірну смерть.

Матрац просів: він опустився на коліна біля неї.

— Де вона? — спитав чоловік. — Де Медея?

Мовчання бентежило його. Він схопив бранку за зап’ясток і мовив:

— Можливо, волосся було недостатньо. Певно, час для наступного сувеніра. Як думаєш, пальця вистачить?

«Ні. Господи, ні».

Усередині здіймалася паніка, веліла висмикнути руку, битися й верещати — що завгодно, аби лише уникнути близьких тортур. Але жінка лишалася закляклою і далі вдавала жертву, паралізовану відчаєм. Він посвітив ліхтариком їй просто в обличчя і, засліплена, вона не змогла прочитати виразу його обличчя, нічого не побачила у чорних западинах очей. Чоловік так зосередився на тому, щоб отримати від неї хоч якусь реакцію, що й не помітив того, що вона тримала у вільній руці. Не помітив, як тятивою напружилися її м’язи.

— Може, якщо я почну різати, ти заговориш, — сказав він і дістав ніж.

Джозефіна скинула руку, наосліп вганяючи підбор туфлі йому в лице. Почула, як він врізався у плоть, і чоловік із вереском повалився на спину.

Вона схопила ліхтарик і вдарила його об землю, розбиваючи лампу. Підвал поринув у чорноту. «Темрява — мій друг». Вона відкотилася, зіп’ялася на ноги. Чула, як він повзає по підлозі за метр-два від неї, але не бачила його, і він не бачив її. Вони були однаково сліпі.

«Тільки от я знаю, як знайти двері в темряві».

Тренування міцно зафіксували в її мозку всі наступні дії. Від краю матраца до стіни було три кроки. Пройти ще сім уздовж стіни — і дістанешся дверей. Хоча гіпс на нозі її вповільнював, жінка не марнувала часу, пробираючись у темряві. Сім кроків. Вісім. Дев’ять…

«Де двері, чорт забирай?»

Вона чула, як він важко дихає, роздратовано крекче, намагаючись зорієнтуватися, знайти її у непроникній темряві підвалу.

«Ані звуку. Не дай зрозуміти, де ти».

Вона повільно позадкувала, ледве наважуючись дихати, ступаючи обережно, щоб не видати себе. Рука ковзала гладеньким бетоном, тоді торкнулася дерева.

Двері.

Джозефіна повернула ручку, штовхнула. Несподіваний вереск завіс здався оглушливим.

«Уперед!»

Вона вже чула, як він кинувся до неї з бичачим сопінням. Спотикаючись, випала надвір, зачинила двері. Опустила засув саме тоді, як він врізався в дерево.

— Джозефіно, ти не втечеш! — загорлав чоловік.

Вона засміялася, і звук цей був геть чужий — дикий, безтурботний гавкіт тріумфу.

— Я уже втекла, вилупку! — крикнула вона у двері.

— Ти про це пошкодуєш! Ми збиралися зберегти тобі життя, але ні! Тепер — ні!

Чоловік кричав, гатив у двері з безпорадною люттю, поки Джозефіна обережно намацувала дорогу на темних сходах. Гіпс гупав по дереву. Вона не знала, куди сходи ведуть, і там було майже так само темно, як і в її бетонному бункері. Але з кожним кроком нагору, здавалося, стає світліше. З кожним кроком вона повторювала свою мантру: «Я — дочка своєї матері. Я — дочка своєї матері».

На півдорозі вона побачила світлий обрис зачинених дверей нагорі. І тільки діставшись до них, раптом усвідомила те, що він сказав за мить до того.

«Ми збиралися зберегти тобі життя».

«Ми».

Двері раптом відчинилися, світло боляче вдарило по очах. Джозефіна кліпала, намагаючись призвичаїтися, зосереджуючись на фігурі, яка височіла у яскравому прямокутнику попереду.

На фігурі, яку вона упізнала.

32

Двадцять років занедбаності, холодних зим та підняття ґрунту перетворили приватну дорогу до Інституту Гілцбріха на потрісканий асфальт, із-під якого пробивалося коріння дерев. Джейн зупинилася біля знака «МАЙНО ПРОДАЄТЬСЯ», і двигун «Субару» працював пустогоном, поки вона вирішувала, чи варто звертати на розбиту дорогу. Ніщо не блокувало в’їзду, будь-хто міг потрапити на цю територію.

Будь-хто міг там чатувати.

Ріццолі дістала мобільний і побачила, що зв’язок є. Вона подумала, чи не викликати невеличке підкріплення з місцевих, а потім дійшла висновку, що це безглузда й принизлива ідея. Їй не хотілося, щоб провінційні копи підняли на кпини детектива з великого міста, якій потрібен супровід у страшні ліси штату Мен. «А то, детективе, скунси й дикобрази геть смертельні».

Вона рушила вперед.

Авто повільно, підстрибуючи, котилося по зіпсованому асфальту, і кущі навколо чіплялися за двері. Опустивши вікно, Джейн вдихнула запах підгнилого листя й вологої землі. Дорога ставала все гіршою, і, об’їжджаючи ями, жінка тривожилася, що може зламати вісі й застрягнути в лісі сама. Від цієї думки було моторошніше, ніж від значно небезпечнішої перспективи вуличної прогулянки будь-яким великим містом. Місто вона розуміла, знала, як упоратися з його небезпеками.

А от ліси були чужими.

Нарешті дерева поступилися місцем просіці, і Ріццолі зупинила авто на занедбаній стоянці. Вона вийшла з автомобіля і вдивилася у закинуту будівлю Інституту Гілцбріха, що височіла попереду. На вигляд вона була точнісінько такою, яким і мав би бути подібний заклад: суворі бетонні стіни пом’якшували лише фігурні кущі, які вже майже підкорилися вторгненню бур’янів. Джейн уявила, яке враження ця фортеця справляла на будь-яку родину, яка привозила сюди проблемного сина. Це місце здавалося саме тим, де можуть виправити хлопця раз і назавжди, без поблажок. Будівля обіцяла тверду руку й чіткі межі. Якщо на цей фасад дивилися батьки у відчаї, вони бачили б у ньому надію.

Однак тепер вона відкривала лише те, якою порожньою та надія була. Більшість вікон була забита дошками. Вітер насипав до входу купу мертвого листя, коричневі плями вкривали стіни там, де із забитих ринв виливалася іржава вода. Не дивно, що доктор Гілцбріх не спромігся продати це господарство: будівля мала страшезний вигляд.

Тут, на стоянці, Ріццолі прислухалася до вітру в гілках, до гудіння комах. Не почула нічого особливого — звичні звуки літнього пообіддя в лісі. Вона дістала ключі, позичені в доктора Гілцбріха, і рушила до входу. Але, побачивши двері, завмерла на місці.