Хранителі смерті

— Він сказав, що подасть позов проти мене, якщо я їх оприлюдню. — Гілцбріх боязко засміявся і обвів поглядом вітальню. — Наче в мене щось лишилося! Будинком володіє банк. Інститут давно закрили, і держава от-от накладе остаточне вето на право викупу. Я навіть не можу кляті податки заплатити.

— Коли Кімболл говорив із вами?

Чоловік знизав плечима.

— Він зателефонував десь тиждень тому, може більше. Не пам’я­таю точної дати.

Десь після її поїздки до Техасу. Кімболл Роуз заважав розслідуванню від самого початку, аби тільки захистити сина.

Гілцбріх зітхнув.

— Я однаково не можу дати вам ці документи. Я їх більше не маю.

— То в кого вони?

— Ні в кого. Його справу знищено.

Ріццолі зневірено подивилася на нього.

— Скільки вам за це заплатили? Дешево продалися?

Обличчя психіатра спалахнуло, він підвівся.

— Мені більше нема чого вам сказати.

— А в мене для вас багато чого є. По-перше, я покажу вам, на що спроможний Бредлі.

Вона дістала зі свого портфеля фотодокази, розклала по одному на столику, пристукуючи долонею й відкриваючи химерну галерею жертв.

— Ось робота вашого пацієнта.

— Я прошу вас піти.

— Подивіться, що він накоїв.

Гілцбріх розвернувся до дверей.

— Я не маю потреби на це дивитися.

— Дивіться, чорт забирай.

Він зупинився, повільно розвернувся назад до столика. Коли його погляд упав на знімки, очі вирячилися від жаху. Доктор закляк на місці, а Ріццолі підвелася й спокійно пішла на нього.

— Докторе Гілцбріх, він колекціонує жінок, і скоро додасть до цієї колекції Джозефіну Пульчілло. Лишилося вкрай мало часу до того, як він уб’є її. До того, як перетворить її на щось таке. — Вона тицьнула у знімок муміфікованого тіла Лоррейн Еджертон. — І якщо це станеться, її кров буде на ваших руках.

Гілцбріх не зводив очей з фотографій. Раптом його коліна затрусилися, він дошкутильгав до стільця й сів, зіщулившись.

— Ви знали, що Бредлі спроможний на таке, правда? — спитала Джейн.

Доктор похитав головою.

— Ні, я не знав.

— Ви були його психіатром.

— Минуло більше тридцяти років! Йому було лише шістна­дцять. І він був тихий і чемний.

— То ви його пам’ятаєте.

Пауза.

— Так, — визнав Гілцбріх. — Я пам’ятаю Бредлі. Але не знаю, чим можу вам допомогти. Навіть не уявляю, де він зараз. І точно ніколи не думав, що він здатен на… — Він зиркнув на знімки. — На це.

— Бо був тихий і чемний? — не втрималася від скептичного сміху Ріццолі. — Ви понад усіх інших маєте знати, що саме тихих слід остерігатися. Ви мусили бачити якісь знаки, навіть коли йому було шістнадцять. Щось таке, що попередило б: колись він зробить із жінкою таке.

Гілцбріх неохоче зосередився на фотографії муміфікованого тіла.

— Так, він володів необхідними для цього знаннями. Та й навичками, певно, теж, — визнав доктор. — Археологія зачаровувала його. Батько надіслав йому цілий ящик підручників з єгиптології, і Бредлі постійно їх читав і перечитував. Це була манія. Так, він знав, як муміфікувати тіло, але напасти на жінку, викрасти її? — Він похитав головою. — Бредлі ні в чому не був ініціативний, йому важко було постояти за себе. Він був ведений, не лідер. І, як на мене, це провина його батька.

Чоловік подивився на Джейн.

— Ви зустрічалися з Кімболлом?

— Так.

— Тоді знаєте, як він усім керує. У тій родині Кімболл вирішує все. Він вирішує, як жити його дружині, його синові. Коли Бредлі мав щось обрати, навіть таке просте, як що він хоче на вечерю, йому доводилося добряче поміркувати. З тим, щоб вирішувати щось на місці, була велика проблема, а викрадення людини вимагає саме цього, хіба ні? Бачиш її, хочеш її, забираєш її. Не маєш часу вагатися, робити тобі це чи ні.

— Але, маючи нагоду все спланувати, чи ж він не впорався б?

— Він міг мати фантазії. Але хлопець, якого я знав, боявся б реально напасти на дівчину.

— То як він опинився у вашому закладі? Хіба ви спеціалізувалися не на хлопцях із кримінальними сексуальними нахилами?

— Є чимало різновидів сексуальних девіацій.

— І який був у Бредлі?

— Переслідування. Одержимість. Вуаєризм.

— Кажете, він просто любив підглядати?

— Він трохи вийшов за межі, тому батько й відправив його до інституту.

— Як саме вийшов?

— Спочатку його кілька разів ловили за підгляданням у вікно сусідки-підлітки. Тоді він почав ходити за нею в школі, а коли вона публічно йому відмовила, вдерся до неї додому, коли там нікого не було, і підпалив ліжко. Тоді суддя поставив батькам Бредлі ультиматум: або хлопець лікується, або опиниться за ґратами. Роузи вирішили відіслати його зі штату, щоб до кола їхніх шанованих друзів не дійшли чутки. Бредлі приїхав до інституту і провів у нас два роки.

— Це доволі довго.

— Так забажав його батько. Кімболл хотів, щоб хлопця пов­ністю виправили і він не соромив родину. Мати воліла повернути сина додому, але Кімболл наполіг. І Бредлі, здавалося, це цілком влаштовувало. Наш заклад оточували ліси з пішими маршрутами, був ставок для риболовлі. Йому подобалося на свіжому повітрі, і він навіть завів друзів.

— Таких, як Джиммі Отто?

Гілцбріх скривився, почувши це ім’я.

— Бачу, Джиммі ви теж пам’ятаєте, — зауважила Ріццолі.

— Так, — тихо відповів він. — Джиммі був… незабутній.

— Чули, що він помер? Його застрелили дванадцять років тому в Сан-Дієґо. Коли він вдерся до жінки додому.

Психіатр кивнув.

— Мені телефонував із Сан-Дієґо детектив. Хотів отримати інформацію — чи міг, на мою думку, Джиммі чинити щось протизаконне, коли його вбили.

— Гадаю, ви відповіли ствердно.

— Детективе, я лікував сотні хлопчаків-соціопатів. Хлопчаків, які підпалювали будинки, мучили тварин, нападали на однокласників. Але по-справжньому мене небагато хто лякав. — Їхні погляди зустрілися. — Джиммі Отто був саме такий. Закінчений хижак.

— І Бредлі це, напевно, передалося.

Гілцбріх кліпнув.

— Що?

— Ви не знали про це партнерство? Вони полювали разом, Бредлі та Джиммі. І познайомилися саме у вашому закладі. Ви не помічали?

— Ми мали лише тридцятьох пацієнтів, тож, звісно, вони знали один одного. Разом брали участь у груповій терапії. Але ці хлопці були дуже різні.

— Можливо, саме тому їм так добре працювалося разом. Вони доповнювали один одного. Один веде, другий іде за ним. Ми не знаємо, хто обирав жертв, хто їх убивав, але очевидно, що вони були партнерами. Збирали цю колекцію разом. Аж до тієї ночі, коли вбили Джиммі. — Вона не зводила з нього суворого погляду. — Далі Бредлі працював уже сам.

— Тоді він став геть не таким, яким я його пам’ятаю. Послухайте, я знав, що Джиммі небезпечний, він лякав мене навіть у п’ятнадцять років. Він усіх страшив, включно зі власними батьками. Але Бредлі? — Психіатр похитав головою. — Так, він аморальний. Так, його можна схилити до будь-чого, можливо, навіть до вбивства. Але він ведений, не лідер. Йому потрібен хтось, хто керуватиме ним, ухвалюватиме рішення.

— Тобто інший напарник, такий як Джиммі.

Гілцбріх здригнувся.

— Дякувати Богу, таких чудовиськ, як Джиммі Отто, взагалі небагато. Не хочеться й думати про те, чого Бредлі міг у нього навчитися.

Ріццолі опустила погляд до фото на столі. «Він навчився достатньо, щоб працювати самому. Щоб стати таким же монстром, як Джиммі».

Вона глянула на Гілцбріха.

— Ви кажете, що не можете дати мені документи Бредлі.

— Я вам сказав, що їх знищено.

— Тоді дайте справу Джиммі Отто.

Психіатр завагався, спантеличений.

— Навіщо?

— Джиммі мертвий, тож поскаржитися на порушення конфіденційності не може.

— Для чого вам його документи?

— Він був напарником Бредлі. Вони разом подорожували, разом убивали. Якщо я зможу зрозуміти Джиммі, можливо, це дасть якесь розуміння того, на кого перетворився Бредлі.