Хранителі смерті

— Хтось сьогодні відвезе тебе додому? — запитав він.

Ніколас затримався на порозі, наче боявся увійти, буцімто наближення до неї заборонене. За кілька днів до того детектив Фрост проінструктував штат музею щодо питань безпеки й показав їм фото Бредлі Роуза, якого цифровим чином зістарили, бо минуло вже два десятиліття. Після повернення Джозефіни усі в музеї ставилися до неї, як до крихкого вантажу, і ввічливо трималися подалі. Усім було незатишно працювати з жертвою.

«А мені незатишно нею бути».

— Просто хотів переконатися, що тебе хтось відвезе, — сказав Робінсон. — Бо якщо ні, то я можу, з радістю.

— Детектив Фрост приїде по мене о шостій.

— А. Звісно.

Він затримався в дверях, наче хотів сказати щось іще, та не наважувався.

— Я радий, що ти повернулася, — ось і все, що він вичавив із себе, перш ніж розвернувся, щоб піти.

— Ніколасе?

— Так?

— Я завинила тобі пояснення. Багато про що.

Хоча він і стояв на відстані кількох метрів, Джозефіні було важко витримати його погляд. Ще ніколи їй не було так некомфортно в товаристві Ніколаса. Зазвичай він був одним із тих небагатьох, із ким їй було легко й вільно, бо вони мешкали в одному й тому ж містичному куточку Всесвіту, поділяли нестандартну пристрасть до маловідомих фактів та чудернацьких речей. Саме те, що вона з-поміж усіх людей обдурила саме Ніколаса, викликало в неї найбільшу провину, бо він як ніхто намагався бути їй другом.

— Я не була чесна з тобою, — сказала вона й сумно похитала головою. — Насправді майже все, що ти про мене знаєш, — брехня, починаючи з…

— Тебе насправді звати не Джозефіною, — тихо мовив він.

Жінка збентежено подивилася на нього. Раніше, коли їхні погляди зустрічалися, він часто шарівся й відводив очі. Але цього разу був непохитний.

— Коли ти дізнався? — запитала вона.

— Коли ти поїхала і я не зміг із тобою зв’язатися, то почав хвилюватися. Зателефонував детективу Ріццолі, тоді й дізнався правду. — Він почервонів. — Соромно визнавати, але я телефонував до твого університету. Подумав, що, може…

— Може, ти найняв суцільну підробку.

— Я не мав права вторгатися до твого особистого життя, знаю.

— Ні, це саме те, що треба було зробити, Ніколасе. Ти мав причини перевіряти мене. — Вона зітхнула. — Це єдине, в чому я була чесна. Здивована, що ти дозволив мені повернутися до роботи і нічого про це не сказав.

— Чекав нагоди. Поки ти будеш готова про це говорити. Ти готова?

— Схоже, ти вже знаєш усе, що тобі потрібно.

— Хіба, Джозефіно? Я відчуваю, що тільки зараз починаю пізнавати тебе. Усе те, що ти розповідала про своє дитинство… своїх батьків…

— Я брехала, ясно? — Відповідь вийшла надто різка, і Робінсон зашарівся. Джозефіна додала: — Я не мала вибору.

Він увійшов до кабінету, сів. Стільки разів до того він влаштовувався у цьому ж кріслі з ранковою чашкою кави, і вони весело теревенили про останній артефакт, знайдений у підвалі, чи про якусь загадкову деталь, яку хтось із них зміг відстежити. Ця розмова мала бути не з приємних.

— Можу тільки уявити, яким зрадженим ти почуваєшся, — сказала вона.

— Ні, не те щоб…

— Щонайменше — розчарованим.

Їй було боляче бачити, як він киває, — це тільки підтверджувало існування прірви між ними. І, немов на підтримку цієї відстані, тишу розколов гуркіт грому.

Жінка кліпнула, відганяючи сльози.

— Мені дуже прикро, — сказала вона.

— Найбільше мене розчаровує те, що ти мені не довірилася, — сказав Ніколас. — Ти могла б розповісти мені правду, Джозі. Я підтримав би тебе.

— Як ти можеш казати таке, нічого про мене не знаючи?

— Я знаю тебе. Мені йдеться не про поверхневі знання, як от ім’я, яким ти називаєшся, чи міста, в яких ти жила. Я знаю, що ти любиш, що для тебе важливо. І це говорить про серце людини більше, ніж те, чи тебе справді звуть Джозефіною. Я прийшов сказати тобі саме це. — Він набрав повітря. — І… ще дещо.

— Так?

Робінсон опустив очі на руки, які раптом напружилися.

— Я хотів спитати, чи… ем… тобі подобається кіно?

— Так, я… авжеж.

— О, це добре. Це дуже… пречудово! Боюсь, я не дуже стежу за тим, що зараз показують, але цього тижня має бути щось підходяще. Чи, може, наступного. — Він відкашлявся. — Можеш не сумніватись, я доправлю тебе додому безпечно і в належний…

— Ніколасе, ось ти де! — вигукнула Деббі Дюк, з’явившись на порозі. — Треба їхати, або транспортна контора зачиниться.

Робінсон глянув на неї.

— Що?

— Ти обіцяв, що допоможеш відвезти ящик у Ревере. Це відправка в Лондон, і мені треба розібратися з паперами для митниці. Я б сама це зробила, але він важить тридцять кілограмів.

— Детектив Фрост ще не приїхав по Джозефіну. Я не хотів би їхати зараз.

— Тут Саймон і місіс Віллебрандт, усі двері замкнені.

Він подивився на Джозефіну.

— Кажеш, він тебе забере о шостій? Це ще ціла година.

— Зі мною все буде добре, — відповіла жінка.

— Ходімо, Ніку, — підганяла його Деббі. — Від грози все рухатиметься повільніше, треба їхати негайно.

Робінсон підвівся і слідом за нею вийшов з кабінету. Їхні кроки відлунювали на сходах, а Джозефіна сиділа за своїм столом, спантеличена тим, що щойно сталося.

«Ніколас Робінсон справді намагався запросити мене на побачення?»

Грім струсонув стару будівлю, світло на мить потьмяніло, наче самі небеса дали їй відповідь: «Так, намагався».

Вона зачудовано похитала головою й опустила погляд до стосу старих журналів. Вони містили рукописні списки експонатів, які музей купував десятиліттями, і Джозефіна поволі опрацьовувала їх, знаходила кожен із пунктів у списку й оцінювала стан речей. Тож зараз спробувала зосередитися на цьому завданні, але думками знову й знову поверталася до Ніколаса.

«Тобі подобається кіно?»

Джозефіна усміхнулася. «Так. І ти теж подобаєшся. Завжди подобався».

Вона розгорнула старий журнал і впізнала мікроскопічний почерк доктора Вільяма Скотта-Керра. Ці журнали зберігали пам’ять про кожного з кураторів, і жінка завважила, як змінюються почерки, коли одні йдуть, а інші приходять. Деякі, як от доктор Скотт-Керр, десятиліттями працювали в музеї, і вона уявляла, як вони старішають разом із колекцією, як ходять рип­ливою підлогою поміж зразків, які з часом здаватимуться чи не старими друзями. Тут були записи про правління Скотта-Керра, подекуди загадкові.

— Зуб мегалодона, колекція невід. Пожертва містера Джеральда ДеВітта.

— Ручки глиняного глека з відбитками крилатих сонячних дисків. Залізна доба. Знайдено в Набі-Самвілі доктором Ч. Ендрюсом.

— Срібна монета, ймовірно 3 ст. до н.е. із зображенням Парфенопи та бика з людською головою на звороті. Неаполь. Придбано з приватної колекції доктора М. Елґара.

Срібна монета наразі була виставлена на першому поверсі, але Джозефіна навіть гадки не мала, де ручки глиняного глека. Вона зробила собі нотатку, що їх треба буде розшукати, й перегорнула сторінку, на якій групою значилися наступні три експонати:

— Різноманітні кістки, людські й конячі.

— Металеві фрагменти, можливо — рештки збруї в’ючних тварин.

— Фрагменти кинджала, ймовірно, перського. 3 ст. до н.е. Зібрано С. Кріспіном біля оази Сіва, Єгипет.

Джозефіна подивилася на дату й завмерла. Хоча надворі гуркотав грім, її серце билося гучніше. Оаза Сіва. «Саймон був у західній пустелі, — подумала вона. — Того ж року, коли там була моя мати».

Вона потяглася по милиці й рушила коридором до Саймонового кабінету.

Двері були відчинені, але він вимкнув світло. Зазирнувши у похмурий кабінет, вона побачила, що він сидить біля вікна. Погода значно погіршилася, і Кріспін дивився на грозу. Вікна гриміли від поривів вітру, дощова вода заливала скло так, наче її жбурляли у вікно люті боги.