Хранителі смерті

Крізь заплющені повіки замерехтіло світло.

Вона розплющила очі. За деревами пульсували сині вогні. Раптом до неї звернули фари, і вона опинилася в полоні світла у своїй жалюгідно тонкій нічній сорочці. Авто зупинилося, з-під шин полетів гравій. Дверцята відчинилися, вона почула тріскіт поліцейської рації.

— Міс? Із вами все гаразд, міс?

Жінка кліпнула, намагаючись розібрати, хто говорить до неї. Але голос згасав, світло фар потьмяніло, і останнім, що вона запам’ятала, був удар по щоці, коли вона впала на землю.

Фрост та Джейн стояли на доріжці до будинку Джемми Гамертон і дивилися на підсохлий кривавий слід, який Джозефіна лишила за собою, коли відчайдушно повзла до вулиці. Над головами цвірінькали птахи, літнє сонце сяяло крізь строкате листя, але здавалося, що в цьому тінистому куточку навіки оселився холод.

Джейн розвернулася, глянула на будинок, у якому вони з Фростом іще не побували. То була нічим не примітна споруда, обшита білою вагонкою, із критим ґанком — на цій сільській дорозі було чимало точнісінько таких. Але навіть із того місця, де вона зараз стояла, було видно зазублені обриси розбитого вікна, що відбивали сонце, і цей яскравий уламок світла попереджав: «Тут сталося щось жахливе. Те, що ти ще маєш побачити».

— Ось тут вона впала вперше, — мовив детектив Майк Ебботт. Він показав на початок кривавого сліду. — Дісталася доволі далеко, коли її підстрелили. Впала ось тут, почала повзти. Потрібна неабияка рішучість, щоб просунутися так далеко, але вона змогла доповзти аж сюди. — Він показав туди, де закінчувалася кров. — Ось тут її і помітив патруль.

— Як сталося це диво? — запитала Джейн.

— Вони приїхали за викликом на дев’ять один один.

— Джозефіна їх викликала? — запитав Фрост.

— Ні. Ми вважаємо, що дзвонила власниця будинку, Джемма Гамертон. Телефон стояв у неї в спальні. Утім той, хто телефонував, не мав нагоди щось сказати, бо слухавку одразу ж повісили. Коли операторка спробувала передзвонити, слухавка була знята, тож вона відправила туди патруль, який приїхав за три хвилини.

Фрост глянув на доріжку.

— Багато крові.

Ебботт кивнув.

— Жінка три години провела у невідкладній хірургії. Їй наклали гіпс, і нам це тільки на користь, бо ми лише вчора виявили, що її розшукує поліція Бостона. Інакше вона цілком могла б утекти з міста. — Він розвернувся до будинку. — Якщо хочете побачити ще більше крові — йдіть за мною.

Він повів їх до ґанку, всипаного битим склом. Там вони зупинилися, щоб одягнути бахили. Зловісне попередження Ебботта віщувало нові жахи, тож Ріццолі готувалася до найгіршого.

Але, увійшовши до будинку, не побачила нічого тривожного. Вітальня мала цілком мирний вигляд. На стінах висіли десятки фотографій у рамках, на більшості з них була одна й та ж жінка з коротко стриженим білявим волоссям, у різній компанії. Масивна книжкова шафа була заповнена книгами з історії та мистецтва, старовинних мов та етнології.

— Це власниця будинку? — запитав Фрост, указуючи на білявку на фото.

Ебботт кивнув.

— Джемма Гамертон. Викладала археологію в одному з місцевих коледжів.

— Археологію? — Фрост глянув на Джейн, наче кажучи: «Оце вже цікаво». — Що ще ви про неї знаєте?

— Як нам відомо, вона була законослухняна. Ніколи не виходила заміж. Кожне літо проводила за кордоном, за тим, чим там займаються археологи.

— То чому зараз була тут?

— Не знаю. Тиждень тому приїхала з Перу, де працювала на якихось розкопках. Якби там і лишилася, була б зараз жива. — Ебботт глянув на сходи й раптом спохмурнів. — Час показати вам другий поверх.

Він повів детективів нагору, зупиняючись, щоб указати на криваві сліди на дерев’яних сходинках.

— Спортивна підошва. Розмір сорок другий чи сорок третій, — сказав він. — Ми знаємо, що це сліди вбивці, бо міз Пульчілло була боса.

— Схоже, рухався він швидко, — додала Джейн, зауважуючи, що сліди трохи розмазані.

— Так. Але вона була швидша.

Ріццолі вдивилася у сліди, що спускалися вниз. Хоча кров уже висохла й у вікно на сходи лилося сонячне світло, жах цієї гонитви зберігся на сходах. Вона здригнулася, проганяючи морок, і подивилася на другий поверх, де чекали значно страшніші картини.

— Це сталося нагорі?

— У спальні міз Гамертон, — сказав Ебботт.

Останні сходинки нагору він долав неквапно, наче не мав бажання знову дивитися на те, що бачив дві ночі тому. Сліди тут були темніші, їх залишило взуття, досі мокре від свіжої крові. Вони виходили з кімнати в дальньому кінці коридору. Ебботт махнув на перші двері, до яких вони підійшли. Всередині було незастелене ліжко.

— Це кімната для гостей, у якій спала міз Пульчілло.

Джейн спохмурніла.

— Але ж вона ближче до сходів.

— Так, мене це теж дивує. Убивця проходить повз кімнату міз Пульчілло й прямує одразу до міз Гамертон. Може, він не знав, що у домі хтось гостює.

— А може, ці двері були замкнені.

— Ні. На них немає замка. З якоїсь причини він їх проминув і пішов спочатку до кімнати міз Гамертон.

Ебботт набрав повітря й рушив далі до хазяйської спальні. Зупинився на порозі, не бажаючи йти всередину.

Коли Джейн зазирнула до кімнати через його плече, зрозуміла причину.

Хоча тіло Джемми Гамертон уже прибрали, останні миті її життя були записані яскравими червоними плямами на стінах, простирадлах, меблях. Увійшовши до цієї кімнати, Джейн відчула подих холоду на своїй шкірі, наче повз неї пролетів привид. Вона подумала: «Насильство завжди залишає свій слід. Не лише у плямах крові, а й у самому повітрі».

— Її тіло знайшли скрученим у дальньому кутку, — сказав Ебботт. — Але, як бачите з плям крові, першу рану вона отримала десь біля ліжка. На узголів’ї маємо бризки артеріальної. — Він показав на стіну праворуч. — А ось там, гадаю, краплі зі зброї.

Джейн відірвала погляд від просоченого матраца й подивилася на дугу краплин, що постала під дією відцентрової сили, коли ніж вирвався з тіла.

— Він праворукий, — завважила вона.

Ебботт кивнув.

— Судячи з характеру рани, судмедексперт сказав, що вбивця не вагався — один чіткий удар перерубав головні судини шиї. За його оцінкою, жертва ще хвилину-дві лишалася при тямі. Їй вистачило цього, щоб схопити телефон і відповзти до того кутка. На слухавці лишилися криваві відбитки пальців, тож ми знаємо, що телефонувала вона вже поранена.

— То це вбивця поклав слухавку? — запитав Фрост.

— Припускаю, що так.

— Однак, ви сказали, що операторка намагалася передзвонити, але тут було зайнято.

Ебботт замислився.

— Гадаю, це трохи дивно, правда ж? Спочатку він дає відбій, тоді знімає слухавку. Навіщо йому це робити?

Джейн мовила:

— Він не хотів, щоб телефон дзвонив.

— Через галас? — спитав Фрост.

Джейн кивнула.

— Це також пояснює, чому він не стріляв у цю жертву. Бо знав, що у будинку є ще хтось, і не хотів її розбудити.

— Утім вона прокинулася, — сказав Ебботт. — Може, чула звук падіння тіла. Може, міз Гамертон змогла скрикнути. Хай там як, щось розбудило міз Пульчілло, вона увійшла до кімнати, побачила чужого. І кинулася навтьоки.

Джейн дивилася у куток, в якому померла Джемма Гамертон, скрутившись у калюжі власної крові.

Вона вийшла з кімнати й пішла назад коридором. У дверях до кімнати Джозефіни спинилася, дивлячись на ліжко. Подумала: «Убивця пройшов повз цю кімнату. Тут спала молода жінка, двері були незамкнені.

Та він однаково рушив повз неї, далі, до спальні господині. Чи не знав, що тут є гостя? Чи не розумів, що у будинку є ще одна жінка?

Ні. Ні, він знав. Тому й зняв слухавку. Тому скористався ножем, а не пістолетом. Хотів, щоб перша жертва пішла тихо.

Бо далі збирався взятися за Джозефіну».

Ріццолі спустилася вниз, вийшла надвір. День був сонячний, спекотний та безвітряний, цвіркотіли комахи, але холод будинку був із нею. Вона спустилася з ґанку.