Хранителі смерті

— Але ваші друзі таки археологи.

Джозефіна знизала плечима.

— У мене взагалі небагато друзів.

— Чому?

— Як уже сказала, я в Бостоні новенька. Приїхала тільки в березні.

— То вам не спадає на думку, хто міг би вас переслідувати? Вкрасти ключі? Намагатися залякати, поклавши тіло у багажник?

Уперше за весь цей час маска Джозефіни зникла, відкриваючи налякану душу. Вона прошепотіла:

— Ні, не знаю! Я не знаю, хто це робить. Або ж чому він обрав мене.

Джейн пильно роздивлялася молоду жінку, не без заздрощів відзначала бездоганну шкіру, вугільні очі. Як це — бути такою красунею? Заходити у кімнату й відчувати на собі погляди усіх чоловіків? «Навіть тих, які тобі не подобаються».

— Сподіваюся, ви розумієте, що тепер маєте бути значно обачнішою, — сказав Фрост.

Джозефіна сковтнула.

— Розумію.

— Ви можете пожити деінде? Вам є де зупинитися?

— Гадаю… гадаю, я можу на певний час поїхати з міста. — Джозефіна випросталася, наче підбадьорена наявністю плану дій. — Моя тітка живе у Вермонті. Залишуся в неї.

— Де саме? Щоб ми могли з вами зв’язатися.

— Берлінгтон. Її звати Конні Пульчілло. Але завжди можна зателефонувати мені на мобільний.

— Добре, — сказав Фрост. — І я думаю, ви більше не втнете такої дурості, як прогулянка на самоті.

Джозефіна змогла слабко усміхнутися.

— Гуляти мені ще нескоро захочеться.

— Знаєте, я саме про це хотіла вас запитати, — втрутилася Ріццолі. — Про вашу сьогоднішню прогулянку.

Усмішка Джозефіни згасла, наче вона збагнула, що Джейн так просто не зачарувати.

— Я знаю, що це було не дуже розумне рішення, — визнала вона.

— Дощовий день. Стежки порозмивало. Що ви взагалі там забули?

— Я була в парку не сама. Там була та родина.

— Вони з іншого міста, і їм треба було вигуляти собаку.

— Мені теж треба було прогулятися.

— Судячи з болота на ваших черевиках, ви не просто прогулялися.

— Ріццолі, до чого ти ведеш? — перебив її Фрост.

Джейн проігнорувала його, не зводячи погляду із Джозефіни.

— Ви більше нічого не хочете нам сказати, докторко Пульчілло? Про те, що ви робили в парку Сині Пагорби у четвер вранці, коли, напевно, мали б бути на роботі?

— Мій робочий день починається о першій.

— І дощ вас не злякав?

Обличчя Джозефіни набуло виразу впольованої тварини. «Вона мене боїться, — подумала Джейн. — Чого я тут не бачу?»

— Тиждень був дуже важкий, — сказала Джозефіна. — Мені треба було побути на природі, подумати. Я чула, що це дуже приємний парк, от і поїхала сюди.

Вона випросталася, голос став твердіший, упевненіший.

— Ось і все, детективе. Прогулянка. Чи це заборонено законом?

Погляди двох жінок зустрілися. Ця мить спантеличила Ріццолі — вона не розуміла, що відбувається насправді.

— Ні, закон цього не забороняє, — сказав Фрост. — Гадаю, ми вас достатньо помучили на сьогодні.

Джейн побачила, як молода жінка різко відвела очі. І подумала: «Ні, недостатньо».

12

— Хто призначив тебе хорошим копом? — спитала Ріццолі, коли вони з Фростом сіли в її «Субару».

— Ти про що?

— Ти був такий зайнятий витріщанням на Пульчілло, що змусив мене зіграти злого копа.

— Я не розумію, про що ти.

— «Приготувати вам чашечку кави?» — Джейн пирхнула. — Ти детектив чи дворецький?

— Що тобі не подобається? Бідолашна щойно злякалася мало не до смерті. У неї вкрали ключі, в багажнику — мрець, і ми конфіскували її авто. Хіба не схоже на те, що такій людині не завадить трохи співчуття? Ти поводилася з нею, як із підозрюваною.

— Співчуття? Це все, що вона від тебе отримувала? Я так і чекала, коли ж ти її на побачення запросиш.

За весь той час, що вони працювали разом, Джейн ніколи не бачила, щоб Фрост справді на неї злився. Тож побачити лють, яка раптом спалахнула в його очах, було дуже незатишно, майже страшно.

— Та пішла ти, Ріццолі.

— Гей.

— У тебе проблеми, ти знаєш? Чому вона тебе так бісить? Бо гарна?

— Щось у її словах не сходиться. Щось не так.

— Вона налякана. Усе її життя перевернулося. Людей таке вибиває з рівноваги.

— А тобі так і хочеться увірватися і врятувати її.

— Я намагаюся бути хорошою людиною.

— Ще скажи, що поводився б так само, якби вона була негарна.

— Її зовнішність тут ні до чого. Чому ти постійно натякаєш, що я маю сторонні мотиви?

Джейн зітхнула.

— Слухай, я просто намагаюся втримати тебе від халепи, ясно? Я матуся-ведмедиця, яка виконує свій обов’язок і береже тебе. — Вона встромила ключ у запалювання й увімкнула двигун. — То коли Еліс повертається? Вона вже давненько у батьків.

Фрост з підозрою зиркнув на неї.

— Чому ти питаєш про Еліс?

— Її уже кілька тижнів немає. Хіба не час їй уже повернутися додому?

Він пирхнув:

— Джейн Ріццолі, консультант у питаннях шлюбу. Знаєш, мене це обурює.

— Що?

— Те, що ти вважаєш, ніби я можу злетіти з рейок.

Джейн від’їхала від тротуару, влилася у потік машин.

— Просто подумала, що варто щось сказати. Дуже не хочеться, щоб щось пішло не так.

— Авжеж, із твоїм татом ця стратегія прекрасно спрацювала. Він узагалі з тобою розмовляє, чи ти його остаточно вибісила?

Від згадки про батька Джейн міцно вчепилася у кермо. Після тридцяти семи років на позір чудового шлюбу Френк Ріццолі раптом захопився дешевими білявками. Сім місяців тому він покинув її матір.

— Я просто сказала йому, що думаю про ту його блонду.

Фрост засміявся.

— Еге ж. А потім спробувала її відлупцювати.

— Я її не била. Ми сварилися.

— Ти намагалася її заарештувати.

— Треба було заарештувати його, за те, що поводився як йолоп у кризі середнього віку. Мені страшенно соромно за нього. — Вона похмуро дивилася на дорогу. — А тепер ще й мама вирішила мене зганьбити.

— Бо ходить на побачення? — Фрост похитав головою. — Бачиш? Ти усіх засуджуєш, ще й її вибісиш.

— Вона поводиться наче підліток.

— Твій тато її покинув, тепер вона зустрічається з іншим, то й що? Корсак хороший, то нехай отримає трохи радості від життя.

— Ми не про моїх батьків говорили, а про Джозефіну.

— Це ти говорила про Джозефіну.

— Є в ній щось таке, що мене бентежить. Ти помітив, що вона майже не дивилася нам в очі? Гадаю, тільки й чекала, щоб ми забралися з її житла.

— Вона відповіла на всі наші запитання. Чого ще ти чекала?

— Вона не все розповіла. Щось таки приховує.

— Наприклад?

— Не знаю. — Джейн не зводила очей з дороги. — Але треба буде побільше дізнатися про докторку Пульчілло.

Джозефіна дивилася зі свого вікна, що виходило на вулицю, як двоє детективів сідають до автомобіля та їдуть геть. Аж тоді вона розкрила сумочку й дістала ключі з анкхом, ті, що висіли на яблуні. Вона нічого не сказала поліції про їхнє повернення. Якби сказала, мусила б розповісти про записку, яка скерувала її туди, записку, адресовану Джозефіні Соммер. Вони не мали почути цього прізвища.

Вона зібрала адресовані Джозефіні Соммер записки й конверти, розірвала їх. Якби ж можна було разом із цим пошматувати і ту частину життя, яку вона всі ці роки намагалася забути. Але якимось чином минуле її наздогнало, і, хай як вона намагалася обігнати його, це завжди буде частиною її особистості. Шматочки паперу вона віднесла до вбиральні й змила в унітаз.

Треба їхати з Бостона.

Саме час забиратися з міста. Поліція знала, що вона налякана сьогоднішніми подіями, тож її від’їзд не викличе підозр. Можливо, пізніше у них виникнуть запитання, вони шукатимуть документи, але зараз не було жодної причини вивчати її минуле. Вони припускають, що вона саме та, ким назвалася, — Джозефіна Пульчілло, яка жила тихо й скромно, вивчилася в коледжі та аспірантурі, підпрацьовуючи офіціанткою в коктейль-барі «Синя зірка». Усе це було правдою. Усе це витримає перевірки. Хай тільки не копають глибше. Ніхто не битиме тривогу, якщо вона не дасть для цього приводу. Можна запросто вислизнути геть із Бостона.