Хранителі смерті

— То вони справжні? — спитала Джейн. — Це справжні засушені людські голови?

— Справжні, це точно, — відповів Ніколас. — Але є проблема…

— Яка?

— Ми з Джозефіною переглянули усі інвентарні записи, які тільки знайшли. Згідно із записами в журналах надходжень, у музеї справді є тсантси. Вони з’явилися у 1898 році, доктор Стенлі Кріспін привіз їх із верхнього басейну Амазонки. — Він подивився на Саймона. — Гадаю, це ваш дідусь.

Саймон кивнув.

— Я чув, що вони були в колекції. Просто не знав, що з ними сталося.

— Куратор, який працював тут у 1890-х роках, зробив ось такий опис. — Робінсон перегорнув сторінку. — «Церемоніальні трофейні голови, характерні для племені хіваро, обидві у прекрасному стані».

Збагнувши значення цього опису, Мора подивилася на нього.

— Ви сказали — обидві?

Робінсон кивнув.

— За журналом, їх у колекції дві.

— Чи могла третя з’явитися пізніше, але не потрапити в реєстр?

— Авжеж. Це одна з наших проблем — неповна документація. Саме тому я й почав інвентаризацію, щоб нарешті зрозуміти, що ж у нас є.

Мора похмуро подивилася на зморщені голови.

— Отже, питання в тому, яка з голів додана пізніше? І який її вік?

— Ставлю на те, що нова оця. — Джейн показала на тсантсу зі стриженим волоссям. — Присягаюся, нині вранці бачила таку ж зачіску на баристі.

— Передусім, — заговорив Робінсон, — із зовнішності майже неможливо сказати, чоловічої чи жіночої статі тсантса. Висушення спотворює риси і робить усіх подібними. По-друге, на деяких тсантсах волосся обстригали. Це доволі незвично, але стрижка нічого не гарантує.

— Як тоді відрізнити традиційну висушену голову від сучасної копії? — запитала Мора.

— Дозволите взяти їх? — спитав Робінсон.

— Так, авжеж.

Він підійшов до шафи, взяв рукавички й одягнув їх ретельно, наче лікар, який готується до складної операції. Мора подумала, що цей чоловік у будь-якій професії був би однаково педантичний. Вона не могла пригадати, чи були в неї у медичній школі одногрупники, більш вимогливі, ніж Ніколас Робінсон.

— Спочатку варто пояснити, що таке справжня тсантса хіваро, — почав він. — Я цікавився цією темою, тому дещо про це знаю. Плем’я хіваро живе вздовж кордону між Еквадором та Перу і регулярно робить набіги на інші племена. Воїни забирають голови жертв, байдуже чиї — чоловічі, жіночі, дитячі.

— Навіщо їм голови? — спитала Джейн.

— Це пов’язано з їхнім баченням ідеї душі. Вони вважають, що у людей буває три різновиди душ. Є звичайна душа, яку кожен отримує за народження. Далі — душа прадавнього бачення, її можна отримати через різні церемонії. Вона дає особливі сили. Якщо хтось отримує душу прадавнього бачення, а тоді його вбивають, він перетворюється на третій різновид — мстиву душу, яка переслідує вбивцю. Єдиний спосіб зупинити таку душу від помсти — відрубати голову й перетворити її на тсантсу.

— Як ці тсантси робляться? — Ріццолі подивилася на три лялькові голови. — Просто не розумію, як можна аж так зменшити людську голову.

— Процедуру описують по-різному, але більшість дослідників сходяться щодо трьох ключових кроків. Через тропічний клімат процес треба починати одразу після смерті. Берете відрубану голову, надрізаєте скальп прямою лінією, від маківки до шиї. Відділяєте шкіру від кістки — вона доволі легко відходить.

Мора глянула на Джейн.

— Під час розтинів ви бачили, як я роблю приблизно те ж саме, відділяю шкіру від черепа. Але я роблю розріз по маківці, від вуха до вуха.

— Так, і на цьому етапі мені завжди страшенно огидно, — відповіла Ріццолі. — Особливо коли ви знімаєте обличчя.

— О так, обличчя, — знову заговорив Робінсон. — Хіваро теж його знімають. Тут потрібна майстерність, обличчя знімається цілим. Після цього маєте маску з людської шкіри. Її вивертають і відчищають, далі зашивають повіки.

Він узяв одну зі тсантс і вказав на майже не видимі шви.

— Бачите, яка тонка робота? Вії мають абсолютно природний вигляд. Надзвичайно вправно зроблено.

«Чи це не нотка захоплення в його голосі?» — подумала Мора. Робінсон, схоже, не помітив стривожених поглядів, якими вони з Джейн обмінялися, його повністю захопила майстерність перетворення людської шкіри на археологічний скарб.

Він перевернув голову, подивився на шию — шкіряну трубку. Ззаду по ній ішли грубі шви, що майже ховалися під густим волоссям.

— Коли шкіру з черепа знято, — вів він далі, — її виварюють у воді із соками рослин, щоб витопити решту жиру. Знявши останні краплини жиру й плоті, маску знову вивертають і зашивають ось так, як ви бачите. Вуста скріплюють трьома загостреними дерев’яними шпичаками, ніздрі й вушні отвори набивають бавовною. На цьому етапі це просто шкіряний мішок, тож його заповнюють гарячими камінцями й піском, для просушення. Далі натирають вугіллям і підвішують у диму, поки шкіра не вичиниться належним чином. Весь цей процес триває недовго, певно, не більше тижня.

— І що вони роблять із такими головами? — спитала Джейн.

— Воїни повертаються до свого племені з трофеями і влаштовують свято з ритуальними танцями. Тсантси вішають на мотузки і вдягають як намиста. За рік улаштовується друге свято, на якому сила духу жертви передається воїну. І за місяць після того — третє, на якому виконуються останні процедури. Дістають шпичаки з губ, пронизують в отвори бавовняний шнурок, заплітають його. Також прикрашають вуха. З цієї миті головами можна вихвалятися. Коли воїн прагнув похизуватися своєю мужністю, він носив тсантси на шиї.

Джейн недовірливо засміялася.

— Точно як сучасні парубки із золотими ланцюгами. Чому цим мачо так до вподоби намиста?

Мора подивилася на три тсантси на столі. Усі приблизно однакового розміру. У всіх заплетені вуста й тонко зашиті повіки.

— Боюся, для мене ці три голови нічим не відрізняються. Усі майстерно зроблені.

— Це так, — згодився Робінсон. — Але є одна суттєва відмінність. І мені йдеться не про зачіску.

Він озирнувся на Джозефіну, яка тихо стояла біля стола.

— Розумієш, що я маю на увазі?

Молода жінка завагалася, не маючи бажання підходити ближче, тоді вдягнула рукавички і таки підійшла. По одній брала голови в руки, ретельно вивчала під лампами. Нарешті взяла одну з довгим волоссям та прикрасами з крил жуків.

— Оцю робили не хіваро, — сказала вона.

Робінсон кивнув.

— Погоджуюся.

— Це через сережки? — поцікавилася Мора.

— Ні, сережки абсолютно традиційні, — відповів Робінсон.

— То чому ви обрали саме цю голову, докторко Пульчілло? — запитала вона. — Вона така ж, як інші дві.

Джозефіна опустила голову, дивлячись на тсантсу, і її чорне волосся розсипалося по плечах, таке ж темне й лискуче, як у знахідки. Кольори були такі моторошно подібні, що могли просто злитися. На мить у Мори виникло незатишне враження того, що вона бачить перед собою одну й ту саму голову, тільки до й після. Джозефіна жива, Джозефіна мертва. Чи не тому молодій жінці так не хотілося її торкатися? Чи бачила вона себе у цьому висушеному обличчі?

— Вуста, — відповіла докторка Пульчілло.

Мора похитала головою.

— Не бачу різниці. У всіх трьох вони зшиті бавовняним шнурком.

— Це пов’язано з ритуалом хіваро, про який розповів Ніколас.

— З якою саме частиною?

— Там, де виймають дерев’яні шпичаки і встромляють шнур в отвори.

— У всіх трьох є бавовняні шнурки.

— Так, але це має статися тільки на третьому святкуванні. Після вбивства минає більше року.

— Вона має рацію, — сказав Робінсон, задоволений тим, що його молода колега помітила саме те, що він і хотів. — Шпичаки, докторко Айлс! Якщо лишити їх там на цілий рік, після них залишаються великі дірки.

Мора роздивилася голови на столі. У двох тсантс вуста мали великі отвори. У третьої — ні.

— З цією шпичаки не використовувалися, — сказав Робінсон. — Вуста просто зашили, одразу ж після того, як відокремили голову. Це не хіваро. Той, хто цим займався, кілька речей спростив. Може, не знав, як саме це слід робити, або ж голова призначалася суто на продаж туристам, або на обмін. Це не церемоніальний зразок.