Клуб «Мефісто»

— Я про це потеревенив би, — сказав Френкі й поклав до рота шмат рожевої баранини. Майстер-сержант Френкі кидає їй виклик.

— Тобі б не сподобалося. Мені точно не сподобалося.

— Вона хоч гарна була?

— А це тут до чого?

— Просто цікаво.

— Ідіотське запитання.

— Чому? Якщо вона гарна, це допомагає зрозуміти мотив того типа.

— Мотив для вбивства? Боже, Френкі!

— Джейн, — застеріг батько. — Припини, Різдво ж.

— Ну, Джейні має рацію, — рубонула Анджела.

Френк здивовано подивився на дружину.

— Твоя дочка богохулить за столом, а ти на мене нападаєш?

— Думаєш, тільки гарних жінок можна вбивати?

— Ма, я такого не казав, — заперечив Френкі.

— Він такого не казав, — підтримав сина батько.

— Але ж подумав. Ви обидва подумали. Тільки привабливі жінки варті уваги. Любити чи вбивати цікаво тільки тоді, як вони гарні.

— Я тебе прошу.

— Про що просиш, Френку? Ти знаєш, що це правда. Глянь на себе.

Джейн з братами, спохмурнівши, розвернулися до батька.

— Нащо на нього дивитися, ма? — спитав Майк.

— Анджело, це ж Різдво, — сказав Френк.

— Я знаю, що Різдво! — Анджела скочила на ноги й схлипнула. — Я знаю.

Вона вийшла на кухню. Джейн подивилася на батька:

— Що відбувається?

Френк знизав плечима.

— У жінок такого віку буває. Життя змінюється.

— Це не просто зміни. Піду спитаю, що з нею.

Джейн підвелася й пішла за матір’ю.

— Мамо?

Анджела наче й не почула. Стояла спиною до дверей, збиваючи вершки в мисці з неіржавної сталі. Міксер торохкотів, стіл укривали білі плями.

— Мамо, все гаразд?

— Треба зайнятися десертом. Зовсім забула збити вершки.

— Що сталося?

— Треба було все підготувати до того, як сідати. Ти ж знаєш, що твій брат Френкі стає нетерплячий, як мусить надто довго чекати наступної страви. Якщо просидить там більше ніж п’ять хвилин, то й незчуєшся, як знову телевізор увімкне. — Анджела взяла цукор, сипонула повну ложку в миску й продовжила збивати. — Ну хоч Майкі намагається бути чемним, як може. Хоч і бачить погані приклади. Хоч куди глянь — самі погані приклади.

— Слухай, я бачу, щось не так.

Анджела вимкнула міксер і, згорбившись, подивилася на вершки, збиті мало не на масло.

— Джейні, це не твій клопіт.

— Якщо він твій, то й мій теж.

Мати озирнулася на неї.

— Шлюб складніший, ніж тобі здається.

— Що вже тато накоїв?

Анджела розв’язала фартуха, кинула на стіл.

— Віднесеш пиріг замість мене? Голова болить. Піду нагору, ляжу.

— Мамо, поговори зі мною.

— Більше я нічого не скажу. Я не з тих матерів. Ніколи не змушувала дітей ставати на чийсь бік.

Анджела вийшла з кухні й погупала нагору, до спальні.

Джейн зачудовано повернулася до їдальні. Френкі був надто зайнятий розпилюванням другої порції баранини й навіть очей не підвів. Але Майк мав стривожений вигляд. «Може, Френкі й тупий як валянок, а от Майк точно зрозумів, що щось сьогодні дуже не так». Вона подивилася на батька, який вилив у свій келих мало не всю пляшку к’янті.

— Тату? Не хочеш розповісти, в чому річ?

Батько сьорбнув вина.

— Ні.

— Вона дуже засмучена.

— І це наша з нею справа, ясно?

Він підвівся, поплескав Френкі по плечі.

— Ходімо. Ще встигнемо на третю чверть.

— То було найпаскудніше наше Різдво, — сказала Джейн дорогою додому. Реджина спала у своєму автокріслі, і вперше за вечір вони з Гебріелом могли поговорити без перешкод. — Усе зазвичай не так. Тобто ми чубимось і все таке, але мама завжди все вирівнює.

Вона глянула на чоловіка, чий вираз обличчя в погано освітленій машині було важко прочитати.

— Пробач.

— За що?

— Ти не знав, що береш дружину з божевільні. Тепер, певно, питаєш себе, у що ж ти вліз.

— Так. Я сказав би, саме час дружину поміняти.

— Ну, це ж трошки спадає на думку, еге ж?

— Джейн, не верзи казна-що.

— Дідько, інколи мені самій хочеться втекти від своєї рідні.

— А от я точно не хочу втікати від тебе.

Гебріел знову зосередився на дорозі, де вітер проносив жмутки снігу перед фарами. Вони їхали мовчки. Тоді він сказав:

— Знаєш, я ніколи не чув, щоб мої батьки сварилися. Жодного разу, поки ріс.

— Вперед, добивай. Я знаю, що моя родина — купа верескунів.

— Просто ти з сім’ї, у якій озвучують свої почуття. Грюкають дверима, горланять і регочуть, мов гієни.

— О, все краще й краще.

— Хотів би я в такій рости.

— Авжеж.

Джейн засміялася.

— Мої батьки не кричали, Джейн, і не грюкали дверима. І сміялися нечасто. Ні, родина полковника Діна надто дисциплінована, щоб опуститися до такої низості, як емоції. Не пригадую, щоб він хоч раз сказав «люблю тебе» мені чи моїй матері. Я мусив учитися це говорити. І досі вчуся. — Він подивився на неї. — Це ти мене вчиш.

Вона торкнулася його ноги. Її крутий, куленепробивний чоловік. Навіть його можна чогось навчити.

— Тому ніколи за них не вибачайся, — закінчив Гебріел. — Бо вони створили тебе.

— Іноді я в цьому сумніваюся. Як гляну на Френкі, то й думаю: Господи, будь ласка, нехай виявиться, що мене підкинули їм на поріг.

Чоловік засміявся.

— Ситуація сьогодні була напружена. То в чому річ?

— Не знаю. — Джейн відкинулася на спинку сидіння. — Та рано чи пізно ми про все дізнаємося.

6

Джейн сунула взуті ноги в бахіли, вдягнула хірургічний халат, зав’язала за спиною. Глянувши крізь скляну перегородку в лабораторію, подумала: «Як же не хочеться туди йти». Але Фрост був уже в залі, вбраний у халат і маску, над якою було видно, як він скривився. Морин асистент Йошима дістав з конверта рентгенівські знімки й повісив на негатоскоп. Спина докторки Айлс затуляла стіл, ховаючи те, з чим Ріццолі так не хотілося мати справу. Лише годину тому вона сиділа за столом у себе на кухні, Реджина воркотіла в неї на колінах, а Гебріел готував сніданок. Тепер омлет перевертався в шлунку, хотілося зірвати халат і вийти звідси на чистий сніг.

Натомість вона штовхнула двері до залу для розтинів.

Судмедекспертка глянула на неї через плече, на обличчі не читалося жодного негативу з приводу процедури, що на них чекала. Просто професіоналка, така ж, як інші, готова стати до роботи. Вони обидві мали справу зі смертю, та Мора була з нею в ближчих стосунках, їй було простіше дивитися смерті в лице.

— Ми вже збиралися починати, — сказала вона.

— Затрималася на дорозі. Там нині зранку безлад.

Детектив зав’язала маску, підходячи до краю столу. Намагалася не дивитися на рештки, натомість зосередившись на негатоскопі.

Йошима клацнув вимикачем, увімкнулося світло за двома рядами знімків. Рентгени черепа. Утім, вони були не схожі на інші знімки голови, які Джейн бачила. Там, де мав би бути спинний мозок, було лише кілька хребців, а далі… нічого. Тільки зазубрена тінь м’яких тканин там, де розрізали шию. Вона уявила, як Йошима викладає голову для знімків. Цікаво, чи голова котилася, мов м’яч, поки він розташовував її на плівці й налаштовував коліматор? Джейн відвернулася.

І перевела погляд на стіл. На рештки тіла, розкладені в анатомічній послідовності. Тулуб лежав на спині, відрубані частини — приблизно там, де мали б бути. Пазл із кісток та плоті, який чекає складання. Хоча Джейн не хотілося туди дивитися, голова теж була на місці, перекотилася на ліве вухо, наче жертва дивилася вбік.

— Я маю роздивитися рану, — сказала Мора. — Допоможете, потримаєте в правильному положенні? — Пауза. — Джейн?

Ріццолі здригнулася й подивилася на судмедекспертку.

— Що?

— Йошима зніматиме, а мені треба оглянути рану зі збільшенням.

Докторка Айлс узяла череп затягнутими в рукавички руками й покрутила голову так, щоб краї рани зійшлися.

— Ось, потримайте в цьому положенні. Вдягніть рукавички й заходьте з цього боку.