Клуб «Мефісто»

— Я завважила, Лілі, що ти сьогодні ледве торкнулася вина.

— Домінік тут!

— Могла б проспати все це, як решта. Але так буде значно краще. Якщо ти не спатимеш.

— Що?

Пес знову загарчав, Лілі подивилася на його зуби з оранжевим полиском від вогню. «Пси», — раптом спливла думка. Вони сьогодні зовсім не гавкали. До будинку вліз чужий. Наслідив мокрим взуттям по підлозі. А пси ніяк не відреагували.

«Бо вони його знають».

Поки Едвіна розверталася до неї, Лілі кинулася вперед і вихопила кочергу з вогню.

— Ви його сюди привели, — сказала вона, задкуючи, виставивши кочергу вперед для захисту. — Ви йому розповіли.

— О, в цьому не було потреби. Він був уже тут, у горах, чекав на нас.

— Де він?

— Домінік прийде, коли це буде потрібно.

— Чорт забирай! — скрикнула Лілі, стискаючи кочергу міцніше. — Де він ховається?

Вона надто пізно помітила атаку. Почула завивання, клацання кігтів по дереву й глянула вбік, коли до неї вже летіли дві чорні тіні. Від удару вона заточилася, кочерга з голосним гупанням упала на підлогу. На її руці зімкнулися щелепи, зуби вгризлись у плоть. Лілі закричала.

— Балане! Баку! Фу!

Команду віддала не Едвіна, то був інший голос — голос із кошмарів Лілі. Пси відпустили її, ошелешену й скривавлену, позадкували. Жінка спробувала спертися на руки й підвестися, але ліва рука зовсім не слухалася: могутні щелепи пошкодили зв’язки. Вона зі стогоном перекотилася на бік і побачила власну кров, що збиралася калюжею на підлозі. А за калюжею крові до неї йшли чоловічі черевики. Лілі важко дихала, схлипувала, та все ж змогла сісти. Він зупинився біля каміна й став, підсвічений полум’ям ззаду, наче темна постать, породжена пеклом.

— Тобі це завжди якось вдавалося, Лілі, — мовив він, дивлячись на неї згори вниз. — Ти завжди створювала мені проблеми.

Вона поповзла спиною вперед, відступаючи, але наштовхнулася плечима на стілець, і далі повзти було нікуди. Завмерши, вона дивилася на Домініка, на те, яким він став. Він мав те ж золоте волосся, ті ж дивовижні сині очі. Але став вищий, плечі стали ширші, а колись янгольське обличчя набуло гострих, жорстоких рис.

— Дванадцять років тому ти мене вбила, — сказав він. — Тепер я поверну борг.

— За нею треба наглядати, — завважила Едвіна. — Вона швидка.

— Хіба я тобі цього не казав, мамо?

Погляд Лілі метнувся до Едвіни, тоді знову на Домініка. «Один зріст. Одні очі».

Домінік побачив, яка вона шокована, й мовив:

— До кого ще може звернутися п’ятнадцятирічний хлопець у біді? Після того як вибрався з автівки під водою, маючи лише той одяг, що на ньому? Я мусив залишатися мертвим, подалі від чужих очей, інакше ти напустила б на мене поліцію. Ти забрала в мене всі варіанти, Лілі. Окрім одного.

«Його мати».

— Мій лист дійшов до неї за кілька місяців. Хіба ж я не казав, що вона по мене приїде? А твої батьки в це не вірили.

Едвіна лагідно торкнулася синового обличчя.

— Але ти знав, що я з’явлюся.

Домінік усміхнувся.

— Ти завжди дотримувалася слова.

— І цього дотрималася, чи не так? Я привела її. Ти просто мав бути терплячим і завершити навчання.

Лілі подивилася на Едвіну.

— Але ж ви — з фонду «Мефісто».

— Я знала, як їх використати, — мовила вона. — Знала, як залучити до гри. Ти, Лілі, думаєш, що річ тільки в тобі, але насправді йдеться про них. Про шкоду, якої вони з роками завдали нам. Ми їх скинемо.

Едвіна подивилась у вогонь.

— Потрібні ще дрова. Піду принесу.

— Навряд чи це необхідно, — сказав Домінік. — Цей будинок сухий, мов порохова бочка. Одна іскра — і все спалахне.

Лілі похитала головою.

— Ви хочете вбити їх усіх…

— Такий план, — погодилась Едвіна. — Вони й не прокинуться.

— Це не так весело, як було вбивати Джойс О’Доннел, — сказав Домінік. — Але принаймні ти, Лілі, не спиш і насолодишся вповні.

Він узяв кочергу, сунув глибоко в полум’я.

— Вогонь такий зручний. Він повністю поглинає плоть, не лишає нічого, крім почорнілих кісток. Ніхто не дізнається, якою насправді була твоя смерть, бо ніхто не побачить порізів. Опіків. Усі думатимуть, що ти загинула так само, як інші, — уві сні. Страшний нещасний випадок, у якому змогла вижити лише моя мати. Вони не знатимуть, як ти кричала годинами, перш ніж померти.

Домінік дістав розпечену кочергу.

Лілі видерлася на ноги, по руці текла кров. Вона кинулася до дверей, та, перш ніж добігла, добермани опинилися перед нею. Жінка завмерла, дивлячись на вишкірені ікла.

Едвіна схопила її за плечі й потягла назад, до каміна. Лілі верещала, борсалася, вимахувала руками й дуже потішилася, коли її кулак угатив тій по щоці.

Але пси знову збили її з ніг, кинулись їй на спину.

— Фу! — наказав Домінік.

Пси позадкували. Едвіна притиснула долоню до побитої щоки й помстилася, копнувши Лілі по ребрах. Та відкотилася, неспроможна навіть удихнути в агонії. Крізь завісу болю побачила, як Домінікові черевики підійшли ближче. Відчула, як Едвіна схопила її за зап’ястки й притиснула їх до підлоги. Підвела погляд до кузенового обличчя, до очей, у яких розпеченими жаринками відбивалося сяйво вогню.

— Вітаємо в пеклі, — прорік він.

У нього в руках була розпечена кочерга.

Лілі закричала, закрутилася, намагаючись вивільнитися, але Едвіна була надто сильна. Домінік опускав кочергу, і вона відвернулася, притислася щокою до підлоги, заплющивши очі перед неминучим болем.

Вибух бризнув теплом їй на обличчя. Вона почула, як зойкнула Едвіна, як гупнула на підлогу кочерга. І руки раптом були вільні.

Лілі розплющила очі й побачила, як двійко доберманів мчать через вітальню до Джейн Ріццолі. Та підняла пістолет і вистрелила знову. Один із псів упав, але інший уже стрибнув, уже летів, мов чорна ракета. Ріццолі вистрелила востаннє, коли пес урізався в неї. Пістолет покотився геть, обоє впали — Джейн учепилася в пораненого добермана.

— Ні, — простогнала Едвіна. Вона стояла навколішки біля пораненого сина й пестила його обличчя, його волосся. — Ти не можеш померти! Ти обраний.

Лілі спробувала сісти, і кімната навколо попливла. У світлі буйного полум’я вона побачила, як Едвіна зводиться на ноги, мов янгол помсти. Побачила, як вона простягає руку й бере пістолет Джейн.

Кімната закрутилася сильніше, однак Лілі таки звелася на ноги. Картинки витанцьовували навколо, відмовлялися стояти на місці. Вогонь. Едвіна. Калюжа крові Домініка, що все більшала, виблискуючи від вогню.

І кочерга.

Пес востаннє здригнувся, Джейн скинула його з себе. Тіло звалилося на підлогу з висолопленим язиком. Тільки тоді Ріццолі зосередилася на Едвіні, яка стояла над нею, на зброї в її руках.

— Це скінчиться тут. Сьогодні, — мовила Едвіна. — І ти, і «Мефісто».

Вона підняла зброю, міцно стиснула руків’я. Її увага була прикута до Джейн, тож вона не бачила наближення власної смерті.

Кочерга пробила їй голову, і Лілі почула тріскіт кістки, який передався через залізо просто їй у руку. Едвіна впала без жодного звуку. Руки Лілі заслабли, кочерга дзенькнула об дерев’яну підлогу. Лілі дивилася на те, що накоїла. На голову Едвіни з проламаним черепом. На кров, яка текла чорною рікою. Раптом кімната стала темна, ноги затремтіли й підкосилися. Вона опустилася на підлогу, поклала голову на коліна й нічого вже не відчувала — ані болю, ані кінцівок. Просто плавала без тіла на краю чорноти.

— Лілі. — Джейн доторкнулася до її плеча. — Лілі, у тебе кров. Покажи руку.

Лілі різко вдихнула. Навколо стало світліше. Вона повільно підвела голову, зосередившись на обличчі детектива.

— Я її вбила, — пробелькотіла вона.

— Просто не дивися туди, гаразд? Ну ж бо, сідай на диван.

Джейн потяглася до неї, щоб допомогти підвестися, і раптом завмерла. Рука на плечі Лілі задерев’яніла.

Лілі теж почула шепіт, і кров у жилах перетворилася на лід. Вона витріщилася на Домініка й побачила, що його очі розплющені й горять свідомістю. Вуста ворушилися, але говорив він так тихо, що вона ледве чула.