Клуб «Мефісто»

— О, та нічого. Мені й гірші речі говорили.

— Ви цього не заслужили. Ви ж просто розповідали про історію.

— Деякі люди більше люблять власний варіант історії.

— Якщо не хочеш, щоб твоя впевненість похитнулася, не варто приїздити до Рима.

Лілі всміхнулася, хоча чоловік, певно, не бачив цієї усмішки з іншого кінця сутінкового тунелю.

— Так, Рим уміє кинути виклик нам усім.

Німець пішов до неї, повільно, наче наближався до полохливої лані.

— Можна вам дещо порадити?

Її серце впало в п’яти. То він теж її критикуватиме… Що ж його не влаштувало? Невже вона нікого сьогодні не задовольнить?

— Маю ідею, — мовив він, — для іншої екскурсії, яка, безумовно, привабить зовсім інший тип туристів.

— І яка ж тема?

— Ви знаєтеся на біблійній історії.

— Я не спеціалістка, але вивчала її.

— Кожна агенція пропонує тури по святих місцях для таких туристів, як наші американські друзі, — для людей, які хочуть пройти слідами святих. Але не всіх цікавлять святі люди й місця.

Чоловік наблизився до неї у вузькому тунелі, був так близько, що вона відчувала запах люлькового тютюну на його одязі.

— Деяким людям, — м’яко мовив він, — потрібно нечестиве.

Лілі завмерла.

— Ви читали Одкровення Йоанна Богослова?

— Так, — прошепотіла вона.

— Ви знаєте Звіра.

Вона зглитнула. «Так».

— І хто цей Звір? — запитав німець.

Лілі повільно позадкувала.

— Не він, а воно. Це… втілення Рима.

— О. Вам відоме наукове тлумачення.

— Звір був Римською імперією, — сказала Лілі, задкуючи. — Число 666 символізувало імператора Нерона.

— Ви справді в це вірите?

Вона озирнулася через плече, на вихід, — його ніхто не перегороджував.

— Чи вірите в те, що він справжній? З плоті й крові? — тиснув на неї чоловік. — Кажуть, Звір покоїться тут, у цьому місті. Що він чекає на свій час. Спостерігає.

— Це… це філософам вирішувати.

— А от ви, Лілі Сол, скажіть мені. У що ви вірите?

«Він знає моє ім’я».

Вона різко розвернулася, готова тікати. Але в тунелі за нею наче матеріалізувався хтось іще. То була черниця, яка пропустила групу Лілі до підземних переходів. Жінка стояла незворушно, дивлячись на неї. Закриваючи їй дорогу.

«Його демони знайшли мене».

Лілі ухвалила рішення негайно. Опустила голову й кинулася на жінку в чорному, збивши ту з ніг. Черниця вчепилась їй у щиколотку, Лілі спотикнулася, брикнула ногою, звільняючись.

«На вулицю!»

Вона була принаймні на три десятиліття молодша за німця. Опинившись на вулиці, вона зможе від нього втекти. Загубитись у натовпі, що товчеться поблизу Колізею. Вона видряпалася сходинками нагору, вирвалася з дверей до дивовижного світла верхньої базиліки й помчала до нефа. До виходу. Однак вона зробила лише кілька кроків неймовірною мозаїкою підлоги й завмерла, нажахана.

З-за мармурових колон вийшли троє чоловіків. Вони мовчки наближалися до неї, закриваючи в пастці. Вона почула грюкіт дверей і кроки за спиною: німець та черниця.

«Чому тут немає туристів? Ніхто не почує мого крику».

— Лілі Сол, — мовив німець.

Вона розвернулася до нього, усвідомлюючи, що троє чоловіків усе ближчі до неї. «То ось де все скінчиться, — подумала вона. — У святому місці, під поглядом Христа на хресті». Вона й уявити не могла, що це станеться в церкві. Думала про темний провулок чи жахливий готельний номер. Але не тут, де стільки людей шукали світла.

— Нарешті ми вас знайшли, — сказав він.

Лілі виструнчилася, підвела голову. Якщо вже зустрічатися з Дияволом, то високо задерши носа, чорт забирай.

— То де він? — запитав німець.

— Хто?

— Домінік.

Вона витріщилася на нього. Це було несподіване запитання.

— Де ваш кузен? — повторив чоловік.

Лілі спантеличено похитала головою.

— Хіба не він вас прислав? — спитала вона. — Щоб убити мене?

Тепер спантеличений вигляд мав німець. Він кивнув одному з чоловіків за спиною Лілі. Вона здивовано здригнулася, коли їй викрутили руки за спину і вдягли кайданки.

— Ви підете з нами, — сказав німець.

— Куди?

— У безпечне місце.

— Тобто… ви не будете…

— Вас убивати? Ні. — Він пройшов до вівтаря й відчинив приховану панель. За нею був тунель, про існування якого вона й не підозрювала. — Але хтось інший може це зробити.

32

Лілі дивилася на тосканську провінцію крізь тоноване вікно лімузина. П’ять місяців тому вона їхала на південь цією ж дорогою, але за інших обставин — у торохкотливій вантажівці, за кермом якої сидів неголений чолов’яга, який тільки й хотів залізти їй у штани. Тієї ночі вона була виснажена й голодна, ноги боліли, бо пів ночі трюхикала пішки. Тепер вона прямувала цією дорогою на північ, назад, до Флоренції, і їхала не втомленою автостоперкою, а стильно. Усе, на що падав погляд із заднього сидіння лімузина, говорило про розкіш. Сидіння були оббиті чорною шкірою, м’якою, як шкіра людини. У кишеньці перед нею лежали на диво різноманітні газети — свіжі числа «Інтернешнл Геральд Триб’юн», лондонської «Таймс», «Ле Фігаро» та «Кор’єре делла Сера». З вентиляції йшло тепле повітря, у барі стояли пляшки газованої води та вина, лежали свіжі фрукти, сир, крекери. Та хай як затишно тут було, авто однаково було в’язницею, бо відчинити двері Лілі не могла. Від водія та його товариша на передньому сидінні її відокремлювало непробивне скло. За минулі дві години жоден із них навіть і не глянув у її бік. Вона навіть не могла бути впевнена, що це люди. Може, просто роботи. Їй було видно лише їхні потилиці.

Жінка розвернулася й подивилася крізь заднє вікно на «мерседес», що їхав за ними слідом. Німець дивився на неї в лобове скло. Її везли на північ троє чоловіків у двох дуже дорогих автівках. Ці люди мали кошти й знали, що саме роблять. Чи були в неї шанси проти них?

«Я навіть не знаю, хто вони такі».

А от вони її знали. Хай яка обачна Лілі була в останні місяці, вони якимось чином змогли її вистежити.

Лімузин звернув з траси. То вони їдуть не до самої Флоренції... Натомість авто тепер прямувало вглиб провінції, на родючі пагорби Тоскани. Денне світло майже згасло, і в сутінках вона бачила голі виноградні лози, що тулилися до схилів, і пошарпані, давно закинуті кам’яні будинки. Чому саме ця дорога? Тут не було нічого, окрім занепалих ферм.

Може, в цьому й був сенс. Жодних свідків.

Їй хотілося вірити німцеві, коли той сказав, що її везуть до безпечного місця, — так сильно хотілося, що Лілі дозволила тимчасово приспати себе цими розкошами, поїздкою в комфорті. А тепер, коли лімузин сповільнився й звертав на приватну ґрунтовку, вона відчула, як серце б’ється об ребра, як руки пітніють — так, що довелося витерти їх об джинси. Було вже досить темно. Її поведуть на прогулянку в поле і всадять кулю в голову. Троє чоловіків швидко впораються — викопають могилу, скинуть туди тіло.

Земля в січні холодна.

Лімузин піднімався, крутився між дерев, світло фар відбивалося від покрученого підліску. Лілі побачила червоний спалах в очах зайця. Тоді дерева розступилися, і машина зупинилася перед залізними воротами. На інтеркомі спалахнула камера. Водій опустив скло на своєму вікні й сказав італійською:

— Пакунок у нас.

Загорілися сліпучі прожектори, камера, здається, проглядала вміст машини. Тоді ворота з рипінням відчинилися.

Лімузин заїхав у двір, слідом за ним — «мерседес», який висів у них на хвості від самого Рима. Очі Лілі знову пристосувалися до темряви, і вона побачила силуети скульптур та підстрижений живопліт. А попереду, в кінці посипаної гравієм доріжки, виднілася вілла, у якій горіло світло. Лілі здивовано нахилилася вперед, витріщаючись на кам’яні тераси, велетенські кам’яні урни та високі кипариси, схожі на ряд довгих списів, націлених у зорі. Лімузин зупинився біля мармурового фонтана, який узимку був порожній і мовчазний. «Мерседес» став за ним, німець вийшов з нього й відчинив їй двері.