Клуб «Мефісто»

Вона глянула на годинник.

— Поїжджу містом, подивимося, що ще дізнаюся про Лілі. Хтось мусить знати, як її знайти.

— Якщо будете розпитувати, — втрутився Сансоне, — можете й про це запитати.

Він передав Джейн ще одну копію з таким заголовком: «Хлопець з Південного Плімута отримує відзнаку сільськогосподарської премії».

— Ем… мені розпитати про призових бичків? — спитала Джейн.

— Ні, йдеться про замітку в поліційній колонці, — відповів чоловік. — Я сам мало не пропустив. Так би й не побачив, якби вона не була на тій же сторінці, що й історія про втоплення Тедді Сола.

— Ви про це? «До хліву вдерся вандал, зникла коза»?

— Прочитайте.

Детектив почала читати вголос.

— «До поліції надійшла скарга від Ібена Бонгерса з П’юриті: минулої суботи вночі до його хліву вторглися вандали. Чотири кози втекли, трьох було спіймано, але остання досі не знайдена. Також хлів осквернили вирізьбленими… — вона зупинилася, подивилася на Мору, — хрестами».

— Читайте далі.

Ріццолі зглитнула й проглянула замітку до кінця.

— «Подібні різьблення знайдено й на інших будівлях району. Всім, хто має якусь інформацію стосовно інциденту, прохання звернутися до департаменту шерифа округу Шенанго».

— Убивця був тут, — сказав Сансоне. — Дванадцять років тому він жив у цьому окрузі. І ніхто не усвідомлював, що він ходить поміж них. Ніхто не знав, що живе з ними поруч.

«Він говорить так, наче вбивця не людина, — подумала Мора. — Не “хто”, а “що”, не “хтось”, а “щось”».

— Тоді, два тижні тому, — вів далі Сансоне, — вбивця повертається туди, де колись жили Соли. Малює на стінах ті ж символи, вганяє цвяхи в підлогу. Готується до жертви. До того, що зробить із Сарою Пармлі.

Він нахилився, не зводячи очей із Джейн.

— Я не думаю, що Сара Пармлі була його першою жертвою. До неї були інші. Ви бачили, яким химерним було місце Сариної смерті, скільки планування, скільки церемоній. Це зрілий злочин, вчинений тим, хто мав місяці, а то й роки на вдосконалення своїх ритуалів.

— Ми дали запит у базу ФБР, шукаємо схожі вбивства.

— Параметри?

— Розчленування. Сатанинські символи. Є кілька справ з інших штатів, але, на жаль, повних збігів немає.

— То розширте пошук.

— Ширший пошук не матиме сенсу. Результат буде узагальнений.

— Я маю на увазі — до міжнародного.

— Надто великий масштаб.

— Для цього вбивці він не завеликий. Погляньте на залишені ним докази: написи латиною, малюнки червоною вохрою з Кіпру, мушля із Середземномор’я. Він практично оголошує, що жив за кордоном. І, певно, вбивав і там. Гарантую, якщо пошукати в базі даних Інтерполу, знайдете ще жертв.

— Як ви можете так впевнено… — Джейн замовкла, звузила очі. — Ви це вже знаєте. Вже перевірили.

— Узяв на себе сміливість. Цей убивця всюди залишає помітні сліди. Він не боїться поліції. Він цілковито впевнений у власному вмінні залишатися невидимим. — Сансоне вказав на аркуші з копіями. — Дванадцять років тому вбивця жив тут. Він уже плекав фантазії, уже малював ці хрести.

Джейн подивилася на Мору.

— Я залишуся тут ще принаймні на один вечір. Маю з ким поговорити.

— Але мені треба додому, — відповіла Мора. — Я не можу зникати так надовго.

— Доктор Брістол вас прикриє, чи не так?

— Я маю інші справи.

Докторці Айлс не сподобався погляд, який кинула на неї детектив. «Інші справи на ім’я Деніел Брофі?»

— Я сьогодні повертаюся до Бостона, — сказав Сансоне. — Можете поїхати зі мною.

29

— Детектив Ріццолі була не надто рада, коли ви пристали на мою пропозицію, — зауважив Сансоне.

— Вона зараз багато чому не рада, — відповіла Мора, дивлячись на поля, укриті сніговою ковдрою. День уже згасав, виходив місяць, і його світло на снігу було яскраве, мов у ліхтаря. — Зокрема мені.

— Я помітив напруження між вами.

— Це аж так очевидно?

— Вона нічого не намагається приховати, правда ж? — Чоловік кинув на неї погляд у сутінках авто. — Ви з нею максимально різні.

— Дедалі більше в цьому переконуюся.

— Давно знайомі?

— Майже два роки — відколи я почала працювати в Бостоні.

— І весь цей час маєте такі непрості стосунки?

— Ні. Просто….

Докторка Айлс замовкла. «Просто вона мене не схвалює. Просто вона така високоморальна, а мені не дозволено бути людиною, не дозволено навіть закохатися». Речення закінчила так:

— Останні кілька тижнів були важкими.

— Я радий нагоді поговорити наодинці, — мовив Сансоне. — Те, що я вам скажу, може здатися повним абсурдом, і вона відкинула б усе, не розмірковуючи.

Він знову глянув на неї.

— Сподіваюся, ви охочіше мене вислухаєте.

— Бо ви вважаєте мене менш скептичною? Не варто на це ставити.

— Що ви думаєте про це місце злочину? Що воно сказало вам про вбивцю?

— Я побачила свідчення серйозних психічних порушень.

— Це один із варіантів.

— А яка ваша інтерпретація?

— Що за цим стоїть неабиякий розум. Що це не просто божевільний, якого тішить катування жінок. Це людина зосере­джена, з логічною мотивацією.

— Знову ваші міфічні демони.

— Знаю, ви не визнаєте того, що вони існують. Але ж ви бачили ту статтю про хлів, який осквернили дванадцять років тому. Ви більше ні на що в статті не звернули уваги?

— Хочете сказати, окрім вирізаних на стінах хрестів?

— Зникла коза. Звідти випустили чотирьох кіз, але фермер знайшов лише трьох. Що сталося з четвертою?

— Може, втекла. Може, загубилась у лісі.

— У Левіті, в шістнадцятому розділі, Азазел називається ще «офірним козлом», тобто цапом-відбувайлом. Тим, хто втілює всі гріхи, всі злі діяння людства. За традицією, обрану тварину ведуть у глушину, разом з усіма людськими гріхами, і там відпускають.

— Ми знову повертаємося до вашого символу Азазела.

— Зображення його голови з’явилось у вас на дверях. Ви не могли про це забути.

«Ні, я не забула. Хіба можна забути про те, що мої двері позначені вбивцею?»

— Знаю, ви налаштовані скептично, — сказав Сансоне. — Гадаєте, що все скінчиться так само, як і багато інших ваших розслідувань, — приведе до звичайного, навіть жалюгідного персонажа, який живе тихим самотнім життям. До чергового Джеффрі Дамера чи Сина Сема. Можливо, вбивця чує голоси. Можливо, забагато читав «Сатанинську Біблію» Антона Ла-Вея[11] і взяв її близько до серця. Але зважте на іншу вірогідність, значно страшнішу.

Чоловік подивився на докторку Айлс.

— Що, як нефіліми — стражі — насправді існують? Завжди існували й досі живуть поміж нас?

— Діти палих янголів?

— Це біблійна інтерпретація.

— Це все біблійно. І ви знаєте, що я не вірянка.

— Ці істоти згадуються не лише в Старому Заповіті. Вони постають у міфології більш ранніх культур.

— Кожна цивілізація має своїх міфічних злих духів.

— Я говорю не про духів, а про істот з плоті й крові, з людськими обличчями. Паралельний вид хижаків, що еволюціонували поруч із нами, схрещувалися з нами.

— Хіба ми вже не знали б про їхнє існування?

— Ми знаємо їх за злом, яке вони чинять. Але не визнаємо за тих, ким вони насправді є. Ми звемо їх соціопатами чи тиранами. Або упирями, такими як Влад Цепеш. Вони отримують силу і владу, зачаровуючи й спокушаючи. Вони процвітають під час війн, революцій, безладу. І ми не розуміємо, що вони відмінні від нас. Докорінно інші, за генетичним кодом. Вони народжуються хижаками, і весь світ — їхні мисливські угіддя.

— Цим і займається фонд «Мефісто»? Пошуком міфічних істот? — Мора засміялася. — Ви однаково могли б і на єдинорогів полювати.

— Серед нас багато вірян.

— І що ви зробите, коли насправді знайдете одного з них? Застрелите й повісите його голову над каміном, як трофей?

— Ми суто дослідницька група. Наша робота — визначати й вивчати. І консультувати.

11

Антон Шандор Ла-Вей (1930—1997) — засновник і верховний жрець Церкви Сатани, один з ідеологів окультизму й сатанізму.