Клуб «Мефісто»

Вони ввійшли в приймальне відділення, автоматичні двері зачинилися за ними, впустивши холодний вітер. Джейн рушила прямо до довідкового віконця, гукнула:

— Агов! Можна отримати інформацію?

— Ви детектив Ріццолі? — пролунав голос у них за спинами.

Вони не помітили чоловіка, який самотньо сидів у зоні очікування. Тепер же він підвівся — чоловік з блідим обличчям, у твідовому піджаку на темно-зелений светр. Мора завважила скуйовджене волосся й подумала, що це не коп. Незнайомець підтвердив її здогадку.

— Я доктор Кіббі, — мовив він. — Вирішив зачекати на вас тут, щоб ви не шукали дороги до моргу.

— Дякую, що зустріли нас, — відповіла детектив. — Це докторка Айлс з нашої судово-медичної лабораторії.

Мора потисла йому руку.

— Уже зробили розтин?

— О ні. Я не патологоанатом, просто скромний лікар-терапевт. Ми тут учотирьох по черзі виконуємо функції коронера округу Шенанго. Я попередньо встановлюю причину смерті й вирішую, чи потрібен розтин. Саму аутопсію робитимуть завтра вдень, якщо судмедексперт з округу Онондага добереться сюди із Сиракуз.

— Округ мусить мати власного патологоанатома.

— Так, але в цьому конкретному випадку… — Кіббі похитав головою. — На жаль, ми знаємо, що це вбивство викличе цікавість. І неабияку. До того ж із цього одного дня може постати голосна кримінальна справа, і наш патологоанатом хотів залучити ще одного експерта. Просто щоб не було питань стосовно висновків. Розумієте, дві голови краще, ніж одна. — Чоловік узяв пальто зі стільця. — Ліфт у той бік.

— А де детектив Джуревич? — запитала Джейн. — Я думала, він нас тут зустріне.

— На жаль, Джо зовсім нещодавно викликали, тож сьогодні він з вами не зустрінеться. Сказав, що приїде завтра до будинку. Просто наберіть його. — Кіббі набрав повітря. — То що, готові?

— Усе так погано?

— Скажімо так: сподіваюся, нічого подібного я більше не побачу.

Вони рушили до ліфта, Кіббі натиснув кнопку виклику.

— Минуло два тижні, гадаю, вона в поганому стані, — припустила Джейн.

— Насправді тіло майже не розклалося. У будинку ніхто не живе, ані електрики, ані опалення. Всередині, певно, трохи нижче нуля — все одно що м’ясо в морозилці.

— Як вона там опинилася?

— Не маємо жодного уявлення. Ознак вторгнення немає, тож вона мусила мати ключ. Або ж він був у вбивці.

Двері ліфта відчинилися, вони ввійшли. Кіббі стояв між двома жінками, наче буфер між Морою та Джейн, які не обмінялися навіть словом, відколи вийшли з автівки.

— Кому належить будинок? — запитала Ріццолі.

— Жінці, яка зараз живе поза межами штату. Вона успадкувала його від батьків і роками намагалася продати. Ми не змог­ли з нею зв’язатися. Навіть рієлторка не знає, де вона.

Вони вийшли з ліфта в підвалі. Кіббі повів їх коридором, відчинив двері до передпокою моргу.

— Нарешті ви, докторе Кіббі. — Молода білявка в лікарській формі відклала любовний роман у м’якій обкладинці, який саме читала, й підвелася привітатися з ними. — Я вже думала, ви до мене не спуститеся.

— Ліндсі, дякую, що зачекала. Про цих двох пані я тобі розповідав, вони з Бостона. Детектив Ріццолі та докторка Айлс.

— Ви приїхали аж сюди побачити нашу дівчинку? То я зараз вам її дістану.

Вона ввійшла до лабораторії, штовхнувши подвійні двері, клацнула вимикачем. Флуоресцентні лампи залили світлом порожній стіл.

— Докторе Кіббі, мені скоро треба йти. Повернете її до холодильника й замкнете, як закінчите тут? Просто зачиніть двері в коридор, як будете виходити.

— Спробуєш устигнути на кінець гри? — спитав Кіббі.

— Як не прийду, Ієн зі мною більше не розмовлятиме.

— А він уміє говорити?

Ліндсі закотила очі.

— Докторе Кіббі, та ну вас.

— Я тобі кажу, краще зателефонувала б моєму небожеві. Він у Корнеллі на підготовчих медичних курсах учиться. Як не поспішиш, якась краля з-під носа його забере.

Дівчина засміялася, відчинила холодильник.

— Авжеж, треба воно мені — за лікаря заміж.

— Оцим ти мені серце краєш.

— Маю на увазі, мені потрібен хлопець, який вечерятиме вдома. — Вона потягла каталку, витягла її з холодильника. — Покласти на стіл?

— Каталка годиться. Різати не будемо.

— Я перевірю, чи точно ту дістала.

Ліндсі глянула на бирку, тоді взялася за застібку. Без вагань, без гидливості розстібнула мішок, відкриваючи мертве обличчя.

— Так, вона, — сказала й випросталася, махнувши білявим волоссям. Її квітуче й рожеве юне обличчя різко контрастувало з позбавленим життя лицем та висохлими очима, що дивилися з отвору в мішку.

— Тут ми вже самі, Ліндсі, — мовив Кіббі.

Дівчина помахала на прощання.

— Не забудьте зачинити двері, — жваво сказала й вийшла, лишивши по собі недоречний шлейф парфумів.

Мора вдягнула латексні рукавички з коробки на столі. Тоді підійшла до каталки й розстібнула мішок до кінця. Поки пластик розходився, усі мовчали: те, що лежало на каталці, приголомшувало.

За температури 4 градуси за Цельсієм ріст бактерій зупиняється, розклад гальмується. Попри те що минуло принаймні два тижні, холод покинутого будинку зберіг м’які тканини тіла, тож не було потреби в ментоловій мазі, яка маскує нестерпні запахи. Різке світло лилося на значно жаскіші речі, ніж просте гниття. Горло було розкрите одним глибоким ударом, що перерізав трахею й доходив аж до хребта. Але увагу судмед­експертки привернув не смертельний удар леза; натомість вона витріщилася на оголений тулуб. На численні хрести, вирізані на грудях та животі. Священні символи, вирізані в пергаменті людської шкіри. У різьбленні запеклася кров, і цівки, що стікали від неглибоких порізів, висохли на боках лініями цегляно-червоного кольору.

Її погляд упав на праву руку трупа. Вона побачила кільце синців, що браслетом жорстокості позначало зап’ясток. Підвела очі й зустрілася поглядом з Ріццолі. Гнів, що висів поміж жінками, було на мить забуто, знищено видінням останніх хвилин Сари Пармлі.

— Це було зроблено, поки вона була ще жива, — сказала Мора.

— Стільки порізів… — Джейн зглитнула. — На це могли піти години.

Заговорив Кіббі:

— Коли ми знайшли її, на вцілілому зап’ястку та обох щиколотках були нейлонові мотузки. Вузли були прибиті до підлоги, щоб вона не могла поворухнутися.

— З Лорі-Енн Такер він такого не робив, — завважила Мора.

— Це бостонська жертва?

— Її розчленували, але не катували.

Докторка Айлс обійшла жертву, стала зліва й подивилася на куксу руки. Пошкоджена шкіра висохла, потемнішала до брунатного кольору, м’які тканини зібгалися, оголивши розрізану кістку.

— Можливо, він чогось хотів від цієї жінки, — припустила Джейн. — Можливо, мав причини її катувати.

— Як на допиті? — перепитав Кіббі.

— Чи як покарання, — сказала Мора, зосереджуючись на обличчі жертви.

Вона думала про слова, видряпані на її дверях. На стіні спальні Лорі-Енн. «На мені гріх».

«То це розплата?»

— Це не просто порізи, — мовила Джейн. — Це хрести. Релігійні символи.

— Він і на стінах їх намалював, — додав Кіббі.

Мора подивилася на нього.

— Щось іще на стінах було? Інші символи?

— Так. Чимало всілякої дивини. Я вам скажу, моторошно було навіть просто заходити в той будинок. Джо Джуревич вам покаже, як поїдете туди. — Він подивився на тіло. — Тут більше нема на що дивитися. Цього досить, щоб зрозуміти, що ми маємо справу з дуже хворим.

Мора застібнула мішок з тілом, закриваючи запалі очі, рогівки, затуманені смертю. Не вона виконуватиме аутопсію, але скальпель та зонд були їй не потрібні, щоб сказати, як загинула жертва: відповідь була вирізьблена на тілі жінки.

Вони закотили каталку з тілом у холодильник і познімали рукавички. Миючи руки, Кіббі мовив:

— Коли я десять років тому переїхав до округу Шенанго, мені ці місця здавалися раєм. Свіже повітря, прекрасні пагорби. Усі з тобою вітаються, пригощають пирогами, як приїдеш на виклик. — Він зітхнув, закрутив кран. — Від цього не втечеш, еге ж? Велике місто чи мале містечко, чоловіки однаково стріляють у дружин, дітлахи лупцюють одне одного й хапають що завгодно. Та я ніколи не думав, що побачу якесь таке божевілля.