Клуб «Мефісто»

Зупинившись біля крамнички з усіляким мотлохом, Лілі замислилася: як найпростіше змінити зовнішність? Пофарбуватися? Ні. У країні темнокосих красунь краще лишатися брюнеткою. Певно, змінити одяг. У неї надто американський вигляд. Обміняти джинси на дешеву сукенку. Вона ввійшла до брудної крамнички й за пів години вийшла, вбрана в блакитну бавовняну сукню.

У нападі екстравагантності жінка пригостилася великою порцією спагеті болоньєзе — перша гаряча страва за два дні. Соус був посередній, спагеті — водянисті й переварені, але Лілі поглинула все, підібрала останні шматочки м’яса черствим хлібом. Тоді, наївшись, втомлена спекою, сонно рушила на пошуки готелю. Знайшла його на брудній вулиці збоку площі. Біля входу якісь пси лишили смердючі сувеніри, у вік­нах розвівалася випрана білизна, над смітником, переповненим відходами й битим склом, дзижчали мухи.

Ідеально.

Кімната, яку вона зняла, виходила на тінистий внутрішній дворик. Розстібаючи сукню, вона стежила, як хирлявий кіт ганяв щось надто маленьке, непомітне оку. Шмат мотузки? Приречену мишу?

Лілі роздягнулася до білизни, впала на грудкуватий матрац, вслухаючись у гуркіт віконних кондиціонерів, клаксони та ревіння автобусів Вічного міста. «У місті на чотири мільйони людей можна добре сховатися, — подумала вона. — Тут мене не так легко буде знайти. Навіть дияволу».

15

Едвіна Фелвей жила в передмісті Ньютона. Її дім стояв на краю засніженої території заміського клубу «Бреберн» з видом на східний рукав Чізкейк-Брук, який зараз нагадував блискучу крижану стрічку. Хоча цей будинок не належав до найбільших на вулиці розкішних маєтків, з-поміж статечних сусідів його вирізняла чарівна ексцентричність. Густі лози гліцинії чіплялися за кам’яні стіни, мов покручені артритом пальці, й чекали на весну, що зігріє вузлуваті суглоби й дасть життя квіту. Великий круглий вітраж в одному з фронтонів дивився пильним барвистим оком. Під гостроверхим шиферним дахом гострими іклами висіли бурульки. У передньому дворі гордовито піднімали вкриті кригою голови скульптури, мовби прокидаючись від зимового сну: крилата фея, заморожена в польоті, дракон, тимчасово позбавлений вогняного подиху, струнка діва з квітчастим вінком на чолі, який зима перетворила на корону з пролісків.

— Що скажеш? — спитала Ріццолі, дивлячись на будинок з вікна машини. — Два мільйони? Два з половиною?

— У такому районі, біля полів для гольфу? Я сказав би, що всі чотири, — відповів Баррі Фрост.

— За дивний старий будинок?

— Не думаю, що він такий уже старий.

— Ну, хтось завдав собі клопоту, роблячи його старим на вигляд.

— Я сказав би, що він атмосферний.

— Саме так. Житло для сімох гномів.

Джейн звернула на під’їзну доріжку, припаркувалася біля фургона. Вийшовши на добре посипану піском бруківку, помітила табличку «Інвалід» на приладовому щитку. Зазирнувши в заднє вікно фургона, побачила підйомник для візка.

— Агов! Це ви детективи? — пролунав гучний голос.

Жінка, яка махала їм із ґанку, була цілком здорова.

— Місіс Фелвей? — спитала Джейн.

— Так. А ви, певно, детектив Ріццолі.

— А це мій напарник, детектив Фрост.

— Обережно на бруківці, там слизько. Я намагаюся стежити, щоб для відвідувачів було посипано піском, але практичного взуття ніщо не замінить.

Піднімаючись сходами, щоб потиснути жінці руку, Джейн завважила, що слово «практичний» цілком пасувало до всього гардеробу Едвіни Фелвей. На ній був мішкуватий твідовий піджак, шерстяні штани й гумові чоботи — вбрання англійки з провінції. Вона взагалі повністю дотримувалася цієї ролі, від акценту до зелених садових чобіт. Хоча їй було років шістдесят, вона була міцна й пряма, мов дерево; приємне обличчя розчервонілося від морозу, плечі були широкі, наче чоловічі. Сиве волосся, охайно підстрижене під горщик, утримували заколки з черепахової кістки, відкриваючи обличчя з виразними вилицями й прямим поглядом синіх очей. Потреби в макіяжі ця жінка не мала — і без того мала приголомш­ливий вигляд.

— Я поставила чайник, — оголосила Едвіна, запрошуючи детективів до будинку. — Якщо вам раптом захочеться чаю.

Вона зачинила двері, зняла чоботи й сунула ноги в поношені капці. З другого поверху долинув завзятий гавкіт. Судячи зі звуку — великі пси.

— О, я їх у спальні замкнула. З чужинцями вони не дуже виховані. Та й доволі грізні.

— Нам роззутися? — запитав Фрост.

— Боже, та не зважайте. Пси бігають сюди-туди, пісок наносять, то я за підлогу не переживаю. Давайте сюди ваш одяг.

Знімаючи куртку, Джейн не могла втриматися й не витріщатися на вигин стелі над головою. Відкриті крокви скидалися на балки в середньовічному залі. Льодяниково сяяло вітражне вікно, яке вона помітила ще з вулиці. Усюди, на кожній стіні, впадали в око якісь цікавинки. Ніша з дерев’яною Мадонною, оздобленою позолоченим листям і кольоровим склом. Російський православний триптих, розфарбований самоцвітними кольорами. Різьблені статуетки тварин і тибетські молитовні шалі, ряд середньовічних дубових церковних лав. Під однією стіною височів аж до самої стелі індіанський тотемний стовп у два поверхи заввишки.

— Ого, — не стримався Фрост. — Цікаве у вас тут місце, мем.

— Мій чоловік був антропологом і колекціонером, аж поки не скінчилося місце для його колекцій. — Жінка махнула на орлячу голову, що дивилася на них з тотемного стовпа. — Ця штука була його улюбленою. У коморі ще більше такого. Коштує, певно, чимало, але я звикла до кожного з цих страхопудал і не можу себе змусити від них відмовитися.

— А ваш чоловік…

— Помер. — Вона сказала це не вагаючись, просто констатувала факт. — Він був старший за мене, я вже давно вдова. Але ми провели разом непогані п’ятнадцять років.

Едвіна повісила їхній одяг, і Джейн краєм ока помітила в захаращеній шафі ціпок чорного дерева з навершям — людським черепом. «Яка гидота, — подумала вона. — Я б таке давно викинула».

Господиня зачинила шафу й подивилася на них.

— Певна, детективи, у вас повно роботи з цим розслідуванням. Тож ми подумали й вирішили полегшити вам життя.

— Полегшити? — перепитала Ріццолі.

На кухні завищав чайник, Едвіна зиркнула в коридор.

— Ходімо до кухні, — запропонувала вона й повела їх, човгаючи ношеними капцями по втомленій дубовій підлозі. — Ентоні попередив, що у вас буде чимало запитань, тож ми склали для вас повний графік. Записали все, що згадали про вчорашній вечір.

— Містер Сансоне обговорював це з вами?

— Телефонував учора, розповісти про те, що сталося, після того як я пішла.

— Це дарма. Було б краще, якби ви з ним цього не обговорювали.

Едвіна зупинилася.

— Чому? Щоб ми підходили до цього наосліп? Якщо ми хочемо стати поліції в пригоді, маємо бути певні щодо фактів.

— Я хотіла б мати неупереджені й незалежні свідчення.

— Повірте, члени нашої групи досить незалежні. Кожен має власну думку, Ентоні не допустив би іншого. Саме тому ми так добре працюємо разом.

Чайник раптом припинив верещати, жінка глянула в бік кухні.

— О, то він його зняв, — мовила вона.

«Він? Хто ще тут є?»

Едвіна поспішила до кухні, почувся її голос.

— Залиш це на мене.

— Усе гаразд, Вінні, я вже залив чай. Ти ж хотіла «ірландський сніданок», так?

Чоловік сидів в інвалідному візку спиною до гостей. Ось і той, кому належав фургон біля будинку. Він розвернувся привітати їх, і Джейн побачила копицю м’якого темного волосся й окуляри в товстій черепаховій оправі. Сірі очі дивилися на неї зосереджено й допитливо. З вигляду він годився на сина Едвіни: років двадцять п’ять, не старший. Але вимову мав американську й не було родинної схожості між міцною здоровою жінкою та цим блідим молодиком.

— Дозвольте вас познайомити, — мовила Едвіна. — Це детектив Фрост та детектив Ріццолі. А це — Олівер Старк.

Джейн похмуро глянула на молодика.

— Ви вчора були в гостях у маєтку Сансоне.