Клуб «Мефісто»

— Все одно не розумію, що це означає.

— Подивіться на знімок кукси. — Докторка Айлс показала на інший знімок. — Бачите дистальний край двох кісток передпліччя? Тонка кістка — ліктьова, а товща, з боку великого пальця, — променева. Ось той шилоподібний відросток, про який я говорила раніше. Розумієте, до чого я хилю?

Джейн спохмурніла.

— Він цілий. На цьому рентгені руки вся кістка ціла.

— Саме так. Вона не просто ціла, до неї навіть досі прикріплений уламок іншої. Тобто човноподібної.

Обличчя Ріццолі раптом заніміло в прохолоді цього приміщення.

— Ого, — тихо промовила вона. — Здається, справи кепські.

— Дуже кепські.

Джейн розвернулася й підійшла до столу. Вдивилась у відрубану кисть, яка лежала біля того, що вона — як і всі вони — вважала рукою, до якої вона колись була прикріплена.

— Розрізи не збігаються, — сказала Мора. — І знімки теж.

Фрост мовив:

— Ви хочете сказати, що ця кисть їй не належить?

— Маємо підтвердити це аналізом ДНК. Але я вважаю, що доказ цього тут, на негатоскопі. — Судмедекспертка подивилася на Джейн. — Є інша жертва, яку ви ще не знайшли. І ми маємо її ліву кисть.

7

15 ЛИПНЯ, СЕРЕДА. Фаза Місяця: молодик.

У родині Солів є свої ритуали.

О першій дня дядько Пітер повертається зі своєї неповної зміни в клініці. Перевдягається в джинси й футболку та йде на город, де ростуть справжні помідорні джунглі та огіркові лози на підпорках.

О другій на пагорб з боку озера піднімається маленький Тедді. З вудкою, але без здобичі. Жодного разу не бачив, щоб він приніс додому хоча б одну рибину.

О чверть на третю приходять дві подружки Лілі з купальниками та рушниками. Та, що вища, здається Сара, приносить радіо. Тепер тихий пообідній час бентежить їхня дивна, гучна музика. Рушники розстелено на газоні, і три дівчини мліють на сонці, мов сонні представниці родини котячих. Їхня шкіра блищить від олійки для засмаги. Лілі сідає, тягнеться по пляшку з водою. Підносячи її до вуст, вона раптом завмирає, дивлячись на моє вікно. Бачить, що я спостерігаю за нею.

Це вже не вперше.

Вона повільно ставить пляшку, щось каже подружкам. Дів­чата теж сідають і дивляться в мій бік. Витріщаються на мене так само, як я витріщаюся на них. Сара вимикає радіо. Вони підводяться, витрушують рушники та йдуть до будинку.

За мить Лілі стукає мені у двері. Відповіді не чекає, заходить непрохано.

— Чому ти за нами стежиш? — запитує.

— Я просто визирав з вікна.

— Ти на нас дивився.

— Бо ви виявилися там.

Її погляд падає на мій стіл. Там лежить розгорнута книжка, яку мати подарувала мені на десятиріччя. Вона відома як «Єгипетська книга мертвих» і є збіркою прадавніх поховальних текстів. Там є всі закляття й замовляння, що потрібні для подорожі посмертям. Дівчина підходить ближче до книжки, та не наважується торкнутися, наче сторінки можуть обпекти її.

— Тебе цікавлять ритуали смерті? — питаю я.

— Це все забобони.

— Звідки ти знаєш, якщо не пробувала?

— Ти справді вмієш читати ієрогліфи?

— Мати мене навчила. Але це дріб’язкові закляття, не дуже сильні.

— А що може сильне закляття?

Вона дивиться на мене, погляд прямий і незмигний, тож мені стає цікаво, чи є в ній щось більше. Чи не недооцінив я її.

— Найсильніші закляття, — кажу я їй, — можуть повертати мертвих до життя.

— Тобто як у «Мумії»? — сміється вона.

Я чую гиготіння за спиною, розвертаюся й бачу у дверях її подружок. Вони підслуховували й зараз дивляться на мене презирливо. Вочевидь, я найдивніший хлопець, якого вони знають. І навіть гадки не мають, як я насправді відрізняюся від інших.

Лілі згортає «Книгу мертвих».

— Дівчата, нумо купатися, — каже вона й виходить з кімнати. За нею шлейфом тягнеться солодкий запах олійки для засмаги.

Я дивлюсь у вікно, як вони спускаються пагорбом до озера. У домі стає тихо.

Іду до кімнати Лілі. Знімаю довгі каштанові волосини з її щітки й опускаю до кишені. Знімаю кришечки з лосьйонів та кремів на нічному столику, нюхаю; кожен аромат несе з собою спалах спогаду. Лілі за столом на сніданку. Лілі сидить біля мене в машині. Я висуваю шухляди, відчиняю шафи, торкаюсь її одягу. Одягу, який міг би носити будь-який американський підліток. Зрештою, вона лишень дівчина, не більше. Але за нею слід пильнувати.

Це я роблю найкраще.

8

СІЄНА, ІТАЛІЯ. СЕРПЕНЬ.

Лілі Сол скинулася від глибокого сну й лежала, важко дихаючи, між покручених простирадл. У щілині не до кінця зачинених дерев’яних віконниць сяяло янтарне світло пообіддя. У напівмороці над ліжком дзижчала муха, кружляла в передчутті смакування її вологої плоті. Її страху. Жінка сіла на тонкому матраці, відкинула сплутане волосся й почала розтирати скроні, поки серце потроху сповільнювалося. З-під пахв текли цівки поту, вбирались у футболку. Вона змогла проспати час найгіршої денної спеки, але в кімнаті однаково було задушливо, густе повітря тиснуло. «Я не можу вічно так жити, — подумала Лілі, — інакше просто збожеволію. Можливо, вже збожеволіла».

Вона підвелася, підійшла до вікна. Навіть кахлі під ногами випромінювали тепло. Відчинивши віконниці, жінка подивилася на крихітну п’яццу, на будинки, які сонце перетворювало на кам’яні печі. Золотава імла вкривала умброю дахи й бані. Розсудливі мешканці Сієни ховалися від літньої спеки по домівках; зараз надворі були лише туристи — блукали вузькими провулками, широко розплющивши очі, пітніючи й хекаючи на крутому підйомі до базиліки, чи позували для фото на П’яцца-дель-Кампо, де підошви плавляться на розпеченій цеглі, — тобто робили всі ті властиві туристам речі, які вона сама робила, коли вперше приїхала до Сієни й ще не підлаштувалася під місцевий ритм, поки середньовічне місто ще не накрила серпнева спека.

Під вікном, на п’яцетті, не було жодної живої душі. Та, відвертаючись, жінка зауважила різкий рух у тіні біля дверей. Вона завмерла, не зводячи очей з того місця. «Я його не бачу. А він мене?» Тоді мешканець затінку вийшов зі схованки, потрусив через п’яцетту й зник з очей.

Просто пес.

Лілі зі сміхом відвернулася від вікна. Не в усіх тінях ховаються чудовиська. Але в деяких — саме вони. Деякі тіні ходять за тобою слідом, погрожують, хоч куди ти пішла.

У крихітній ванні вона плеснула теплуватою водою на обличчя, зібрала темне волосся у хвіст. Не марнувала часу на макіяж — за останній рік позбулась усіх звичок, які її сповільнювали. Вона обходилася валізкою та наплічником, мала лише дві пари взуття — сандалі та кросівки. Джинси, футболки й светри були з нею від літньої спеки до зимової сльоти. У виживанні йдеться передусім про численні шари чи то одягу, чи то емоційного захисту. Тримайся подалі від стихій, не прив’язуйся.

Бережи себе.

Вона взяла наплічник і вийшла з кімнати в тьмяний коридор. Там зупинилася, як завжди, сунула картонного сірника в одвірок у нижній частині дверей, зачинила й замкнула їх. Не те щоб той старий замок міг би когось стримати — йому, як і всьому будинку, певно, було кількасот років.

Морально підготувавшись до спеки, Лілі вийшла на п’яцетту. Знову зупинилася, оглядаючи порожню площу. Для місцевих було ще надто рано, але за годину-дві вони прокинуться від ситого сну й повернуться до своїх крамниць та офісів. Вона ще мала трохи часу, перш ніж Джорджіо чекатиме її на роботі. То була нагода прогулятися, змахнути павутиння, відвідати свої улюблені місця в улюбленому місті. Вона пробула в Сієні лише три місяці, але вже відчувала, як місто вислизає з-під ніг. Скоро вона муситиме звідси поїхати, як з усіх улюблених місць.

«Я і так тут надто затрималася».

Жінка перетнула п’яцетту й рушила вузьким провулком до Віа ді Фонтебранда. Маршрут привів її до старовинного фонтана, повз споруди, які раніше давали притулок середньовічним майстрам і де згодом були бійні. Фонтебранду, цю визначну пам’ятку Сієни, колись ушанував Данте, і вода там лишалася чиста й принадна, навіть із плином століть. Якось Лілі прийшла туди під час повні. За легендою, саме в цей час туди приходили купатися перевертні, перш ніж знову перетворитися на людей. Жодного перевертня вона тоді не побачила, тільки п’яних туристів. Можливо, це те саме.