Двійник

— То був єдиний вихід, правда? Удати із себе безумну. Докази не можна було оскаржити — кров на ломі, крадені гаманці. Але якщо переконати їх у своєму безумстві, можна обійтися без подальших допитів. Може, вони не дізнаються про інших жертв, тих жінок, яких ви вбили у Флориді та Вірджинії. У Техасі й Арканзасі. Штатах, де є смертна кара. — Мора схилилася до неї ближче. — Чому б вам просто не видати його, Амальтеє? Зрештою, він же дозволив вам узяти всю вину на себе. І він досі на волі, досі вбиває. Продовжує все це без вас, ходить тими ж місцями, тими ж мисливськими угіддями. Щойно викрав чергову жінку в Натику. Ви можете його зупинити, Амальтеє. Можете покласти цьому край.

Здавалося, що Амальтея затримала дихання, чекаючи на наступні слова.

— Сидите тут, у в’язниці. — Мора засміялася. — Оце так невдаха. Чому ви мусите бути тут, коли Елайджа на волі?

Жінка кліпнула. Напруга в одну мить зникла з її обличчя.

— Поговоріть зі мною, — наполягала Мора. — Тут більше нікого немає, тільки ми з вами.

Ув’язнена підняла очі до однієї з відеокамер у кутку.

— Так, вони нас бачать, — сказала Мора. — Але почути не можуть.

— Усі нас чують, — прошепотіла Амальтея й зосередила всю увагу на Морі. Її незбагненний погляд став холодним, зібраним. І до страшного свідомим, наче з цих очей раптом дивилася зовсім інша істота. — Чому ти тут?

— Я хочу знати. Це Елайджа вбив мою сестру?

Довга пауза. І дивний відблиск утіхи в тих очах.

— Чого б це?

— Ви знаєте, чому Анну вбили. Правда?

— Чому б тобі не поставити запитання, на яке я можу відповісти? Те, заради якого ти насправді приїхала. — Голос Амальтеї був низький, глибокий. — Справа ж у тобі, Моро, так? Що ти хочеш знати?

Мора дивилася на неї, серце калатало. У горлі болісно набрякало одне-єдине питання.

— Я хочу, щоб ви мені сказали….

— Так? — самий лиш шепіт, тихий, наче голос у Мориній голові.

— Хто насправді моя мати?

Амальтеїні губи смикнулися в посмішці.

— Тобто, ти не бачиш схожості?

— Просто скажіть правду.

— Подивися на мене. А тоді в дзеркало. Ось твоя правда.

— Я не впізнаю в собі нічого від вас.

— Але я впізнаю себе в тобі.

Мора засміялася, дивуючись, що досі на це здатна.

— Не знаю, чого я прийшла. Тільки час змарнувала.

Вона відсунула стільця й почала підводитися.

— Тобі подобається працювати з мертвими, Моро?

Заскочена цим питанням, Мора завмерла на півдорозі.

— Ти ж саме цим займаєшся, так? — спитала Амальтея. — Ти їх розкриваєш. Дістаєш органи. Розрізаєш серця. Для чого ти це робиш?

— Цього вимагає моя робота.

— А чому ти обрала таку роботу?

— Я прийшла не про себе говорити.

— Саме так, це все про тебе. Про те, хто ти насправді.

Мора повільно опустилася назад на сидіння.

— То, може, просто скажете мені?

— Ти розкриваєш животи. Умочуєш руки в їхню кров. Чому ти вважаєш, що ми з тобою різні? — Жінка спроквола все наближалася, і Мора раптом налякано усвідомила, що Амальтея зовсім близько. — Подивися в дзеркало — і побачиш мене.

— Ми люди зовсім різних видів.

— Якщо ти так хочеш у це вірити, хто я така, щоб тебе переконувати? — Амальтея незмигно дивилася на Мору. — Завжди лишається ДНК.

Мора видихнула. «Блефує, — подумала вона. — Хоче подивитися, чи я на це куплюся. Чи справді так хочу знати правду. ДНК не бреше. Один мазок з рота — і матиму відповідь. І мої найгірші страхи можуть підтвердитися».

— Ти знаєш, де мене знайти, — сказала жінка. — Повертайся, як будеш готова до правди.

Вона підвелася, брякнувши ланцюгом об ніжку стола й подивилася в камеру. Знак для охоронців, що вона хоче вийти.

— Якщо ви моя мати, — мовила Мора, — тоді скажіть, хто мій батько.

Амальтея подивилася на неї з усмішкою на вустах.

— Ще не здогадалася?

Відчинилися двері, з’явилася голова охоронниці.

— У вас тут усе гаразд?

Перетворення було разючим. За мить до того Амальтея дивилася на Мору з холодним розрахунком. Тепер ця істота зникла, її замінила спантеличена подоба жінки, яка смикала за ланцюг, наче не розуміючи, чому не може вивільнитися.

— Іти, — белькотіла вона. — Хочу… хочу йти.

— Так, люба, звісно, зараз підемо. — Охоронниця глянула на Мору. — Ви ж закінчили на сьогодні?

— Поки так, — відповіла та.

Ріццолі не чекала на візит Чарлза Касселя, тому дуже здивувалася, коли черговий зателефонував їй і сказав, що доктор Кассель чекає на неї в холі. Коли детектив вийшла з ліфта й побачила його, то була шокована тим, як він змінився. Здавалося, що за тиждень він постарів на десять років. Помітно схуднув, обличчя стало виснаженим і безбарвним. Без сумніву дорогий піджак безформно звисав на згорблених плечах.

— Я маю з вами поговорити, — сказав він. — Мушу знати, що відбувається.

Ріццолі кивнула черговому:

— Ми поїдемо нагору.

Коли вони з Касселем увійшли до ліфта, він мовив:

— Ніхто мені нічого не каже.

— Ви повинні розуміти, що це завжди так під час поточного розслідування.

— Мені пред’являть звинувачення? Детектив Баллард сказав, що це питання часу.

Детектив глянула на нього:

— Коли це він вам таке сказав?

— Я чую це щоразу, як він виходить на зв’язок. Це така у вас стратегія, детективе? Залякати мене, тиснути, поки я не піду на угоду?

Вона не відповіла, бо нічого не знала про те, що Баллард продовжує телефонувати Касселю.

Вони вийшли з ліфта, пішли до кімнати для допитів, де сіли за стіл один навпроти одного.

— Розповісте мені щось нове? — запитала Ріццолі. — Бо інакше ця зустріч не має сенсу.

— Я її не вбивав.

— Це ви вже казали.

— Сумніваюся, що того разу мене почули.

— Хочете сказати мені ще щось?

— Ви перевірили мою подорож, так? Я надав усю інформацію.

— «Нортвест Ейрлайнз» підтвердили, що ви були на тому рейсі. Однак це все одно лишає вас без алібі на ніч убивства Анни.

— А той випадок із мертвою пташкою в поштовій скриньці — ви хоч розібралися, де я був у той час? Я знаю, що в місті мене не було. Моя секретарка може підтвердити.

— Ви все одно не розумієте, що це не доводить вашу невинуватість. Ви могли найняти когось звернути пташці шию й покласти до Анниної скриньки.

— Я ладен визнати те, в чому справді винен. Так, я переслідував її. З десяток разів проїхався повз її будинок. І так, я справді вдарив її того вечора — і не пишаюся цим. Але я ніколи не погрожував їй смертю. Не вбивав ніяких птахів.

— Ви приїхали, щоб сказати мені це? Бо тоді… — Ріццолі почала вставати.

На її подив, Кассель схопив її за руку, так міцно, що вона негайно вдалася до самооборони, викрутивши йому зап’ясток.

Він застогнав від болю й опустився на своє місце, ошелешений.

— Хочете, щоб я вам руку зламала? — запитала детектив. — Тоді спробуйте ще раз.

— Вибачте, — пробелькотів Кассель, збентежено дивлячись на неї. Гнів, який накопичувався в ньому протягом цієї розмови, раптом кудись зник. — Боже мій, вибачте…

Ріццолі дивилася, як він зіщулився на стільці, і подумала: «Його горе щире».

— Я просто маю знати, що відбувається, — знову сказав він. — Маю знати, що ви щось робите.

— Я виконую свою роботу, докторе Кассель.

— Ви тільки те й робите, що допитуєте мене.

— Це не так. Розслідування ведеться в різних напрямках.

— Баллард казав…

— Головний тут не детектив Баллард, а я. Повірте, я розглядаю справу з усіх можливих боків.

Кассель кивнув. Глибоко вдихнув, випростався.

— Це те, що я хотів почути — що ви робите все можливе. Нічого не пропустите. Байдуже, що ви про мене думаєте, Богом клянуся, я її справді кохав. — Він запустив руку у волосся. — Жахливо, коли люди йдуть від тебе.

— Так.

— Якщо любиш когось, природно хотіти його втримати. Робиш божевільні, відчайдушні речі…