Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 4 из 67

«Ми колись були живими, як і ти. Невже ти думаєш, що можеш утекти від того майбутнього, яке тут бачиш?»

Коли Мора нарешті вийшла з катакомб на залиту сонцем вулицю Ремі Дюмонсель, вона глибоко вдихнула. Хоч раз у житті вона привітала вуличний галас і тисняву натовпу, наче щойно отримала другий шанс на життя. Кольори здавалися яскравішими, обличчя — більш дружніми. Їй подумалося, що це її останній день у Парижі і тільки зараз вона має змогу справді оцінити красу цього міста. Минулий тиждень доктор Айлс провела переважно в полоні конференц-залів на Міжнародній конференції із судово-медичної патології. Було так мало часу на огляд пам’яток, та й навіть ті екскурсії, які влаштували організатори конференції, були пов’язані зі смертю та хворобами: медичний музей, старий хірургічний театр.

Катакомби.

Яка іронія: з усіх спогадів, що їх вона привезе з Парижа, найяскравіший буде пов’язаний із людськими рештками. «Це нездорово, — думала вона, сидячи у вуличному кафе, смакуючи останнє горнятко еспресо та полуничний тарт. — За два дні я повернуся до зали для аутопсії, закритої від сонця, в оточення неіржавної сталі. Удихатиму тільки холодне, фільтроване повітря з кондиціонерів. Цей день здаватиметься спогадом про рай».

Мора не поспішала, занотувала ці спогади. Аромат кави, смак маслянистої випічки. Охайні бізнесмени з мобільними, витончені вузли на шаликах, що тріпотять на шиях жінок. Розважила себе фантазією, що безперечно зринала в голові кожного американця, який коли-небудь бував у Парижі: як би це було — не встигнути на літак? Просто лишитися тут, у цьому кафе, у цьому славетному місті до кінця життя?

Але врешті вона все ж таки підвелася з-за столу й піймала таксі до аеропорту. Зрештою, Мора покинула фантазію, покинула Париж, але тільки тому, що пообіцяла собі одного дня повернутися. Просто невідомо, коли саме.

Рейс додому затримали на три години. «Я могла б провести ці три години, блукаючи понад Сеною, — невдоволено думала Мора, сидячи в аеропорту імені Шарля де Ґолля. — Три години, які я могла б гуляти кварталом Маре чи шукати щось цікаве в «Ле Аль»[1]». Натомість вона стала бранкою аеропорту, настільки залюдненого, що їй не було де сісти. Коли Мора нарешті піднялася на борт літака «Ейр Франс», вона була вже втомлена й роздратована. Однієї склянки вина та обіду їй вистачило, аби провалитися в глибокий сон без сновидінь.

Вона прокинулася, тільки коли літак почав знижуватися в Бостоні. Голова боліла, призахідне сонце било в очі. Біль тільки посилився, поки Мора чекала на багаж, дивлячись, як повз неї трапом пливуть валіза за валізою — чиї завгодно, тільки не її. Він перетворився на невпинне биття у скронях, коли пізніше вона стояла в черзі, щоб подати заяву про зникнення багажу. Коли Мора нарешті сіла в таксі з самою лиш ручною поклажею, стало темно й понад усе їй хотілося прийняти гарячу ванну та чималу дозу ібупрофену. Вона осіла на задньому сидінні й знову задрімала.

Авто раптово загальмувало, розбудивши її.

— Що тут відбувається? — почула вона водія.

Стривожено подивилася затуманеними очима на мигтіння блакитних вогнів. Щоб зрозуміти, на що ж вона дивиться, знадобився час. Тоді Мора збагнула, що таксі звернуло на її вулицю, і виструнчилася — пильна, стривожена побаченим. Чотири патрульних автомобілі поліції Бруклайна стояли біля узбіччя, прорізаючи темряву блимавками.

— Схоже, там щось сталося, — сказав таксист. — Це ж ваша вулиця, так?

— Ось там мій дім. Усередині кварталу.

— Там, де ті поліційні машини? Навряд чи вони нас пропустять.

Наче на підтвердження слів таксиста до них наблизився патрульний, показуючи знаками, що вони мусять розвернутися.

Водій висунув голову у вікно.

— Мені тут треба пасажирку висадити. Вона на цій вулиці живе.

— Вибачай, друже. Весь квартал перекрито.

Мора нахилилася до водія:

— Послухайте, я вийду тут.

Вона заплатила, взяла свою сумку й вийшла з таксі. Хвилину тому вона почувалася млявою й неповороткою, тепер же теплий червневий вечір аж бринів від напруги. Мора пішла тротуаром, усе більше тривожачись мірою того, як наближалася до натовпу спостерігачів, як помічала все нові автомобілі рятівних служб, припарковані перед її будинком. Може, з кимось із сусідів щось сталося? Вона перебирала ймовірні жахи. Суїцид. Убивство. Подумала про містера Телушкіна, неодруженого інженера-робототехніка, який жив у сусідньому будинку. Чи не поводився він надто меланхолійно, коли вона востаннє його бачила? Подумала й про Лілі та Сьюзен, сусідок з іншого боку — активна боротьба за права геїв робила з цієї лесбійської пари адвокаток цілком вірогідні мішені. Тоді Мора побачила сусідок скраю натовпу, дуже навіть живих, і знову стривожено згадала містера Телушкіна, якого серед глядачів видно не було.

Лілі глянула вбік, побачила її. Не махнула вітаючись, тільки дивилася так, наче їй мову відібрало, і різко штурхонула Сьюзен. Та теж подивилася на Мору і від подиву роззявила рота. Інші сусіди також почали розвертатися до неї — обличчя у всіх були ошелешені.

«Чому вони на мене так дивляться? — подумала Мора. — Що я зробила?»





Докторе Айлс? — витріщився на неї патрульний. — Це… це ж ви, правда?

«Дурне питання», — подумала вона.

— Це мій будинок. Що відбувається, офіцере?

Патрульний різко видихнув.

— Ем… гадаю, вам краще пройти зі мною.

Він узяв Мору під руку й провів крізь натовп. Сусіди врочисто розступалися перед нею, наче даючи дорогу ув’язненій, якій винесли вирок. Усі моторошно мовчали, було чутно тільки потріскування в поліційних раціях. Вони дійшли до жовтої обмежувальної стрічки, натягнутої між кілків — кілька з них було забито в дворі містера Телушкіна. «Він пишається своїм газоном, так що цьому не зрадіє», — мимоволі спало їй на думку. Патрульний підняв стрічку, Мора пірнула під неї, заходячи, як тепер стало зрозуміло, на місце злочину.

Вона збагнула, що це саме місце злочину, бо в центрі огородженого майданчика побачила знайому фігуру. Навіть з відстані Мора впізнала детектива відділу вбивств Джейн Ріццолі. Тендітна Ріццолі на восьмому місяці вагітності скидалася на стиглу грушу в брючному костюмі. Її присутність теж збивала з пантелику. Що детектив з Бостона робила в містечку Бруклайн, за межами своєї звичної юрисдикції? Ріццолі не бачила наближення Мори, бо не зводила очей з автівки, що стояла на узбіччі перед будинком містера Телушкіна. Вона хитала головою, вочевидь засмучена, темні кучері, як завжди, безладно розсипалися.

Першим Мору помітив напарник Ріццолі, детектив Баррі Фрост. Він подивився на неї, відвів очі, а тоді несподівано витріщився знову, збліднувши з лиця. Без жодного слова потягнув напарницю за руку.

Та заклякла; подібні на стробоскоп спалахи патрульних автомобілів кидали світло на сповнене недовіри обличчя. Наче в трансі, вона рушила до Мори. Тихо запитала:

— Док? Це ви?

— А хто ж іще? Чому мене всі про це запитують? Чому ви дивитеся на мене так, наче привида побачили?

— Тому що… — Ріццолі замовкла. Потрусила головою, збурила нечесані кучері. — Господи. Я на мить подумала, що ви і є привид.

— Що?

Детектив обернулася, покликала:

— Отець Брофі?

Мора не бачила священика, який стояв на узбіччі сам. Він вийшов із тіні, на шиї білою плямою вирізнявся комірець. Його завжди красиве обличчя здавалося виснаженим, контуженим. «Що Деніел тут робить?» Священиків зазвичай не кликали на місце злочину, хіба що родина жертви потребувала втіхи. Але містер Телушкін був не католиком, а юдеєм, тож причини кликати священика він не мав.

— Відведете її до будинку, отче? — попросила Ріццолі.

— Хтось мені пояснить, що відбувається? — спитала Мора.

— Йдіть додому, док. Будь ласка. Пізніше все пояснимо.

Мора відчула, як рука Брофі ковзнула її талією, і міцна хватка дала зрозуміти, що опиратися не час. Вона має виконати прохання детектива. Жінка дозволила священику провести її до дверей і завважила потайне тремтіння від близького контакту між ними, тепло його тіла, яке притискалося до неї. Вона повністю усвідомлювала те, що він стоїть поряд із нею, і від того, вставляючи ключа до замка, рухалася вкрай незграбно. Вони товаришували вже кілька місяців, утім, Мора ще ніколи не запрошувала Деніела Брофі до себе додому, і така реакція на нього нагадала їй, чому ж вона так ретельно зберігала відстань між ними. Вони ввійшли до будинку, у вітальню, де завдяки автоматичним таймерам уже горіло світло. Мора на мить зупинилася біля канапи, непевна щодо того, що робити далі.

1

Маре — історичний квартал у центрі Парижа, відомий великою кількістю відреставрованих палаців та будівель, дім найбільшої єврейської громади Європи. «Ле Аль» — квартал, у якому колись розташовувався центральний ринок Парижа; у 1979 році там побудовано величезний, переважно підземний торговий центр. (Тут і далі прим. перекл., якщо не зазначено інше.)