Двійник

Мора витріщилася на неї.

— Його?

— Це тільки моя здогадка. Але я впевнена, що хтось був у машині з Амальтеєю, коли вона побачила край дороги цих двох жінок. Хтось допомагав їй упоратися з жертвами. Хтось достатньо сильний, аби допомогти їй запхати тіла в хижку й підпалити їх. — О’Доннел помовчала. — Мене цікавить він, докторе Айлс. Це його я прагну знайти.

— Тож ваші відвідини Амальтеї… вона тут навіть ні до чого.

— Мене цікавить не безумство, а зло.

Мора дивилася на неї та думала: «Авжеж. Тобі подобається наближатися до нього, торкатися його, відчувати запах. Амальтея тебе не приваблює. Вона всього лиш посередник, та, хто може представити тебе справжньому об’єкту твоєї жаги».

— Партнер, — мовила вона.

— Невідомо, хто він, який він. Але ваша мати це знає.

— То чому вона не називає його імені?

— Цікаве питання — чому вона приховує його? Вона його боїться? Чи захищає?

— Ви навіть не знаєте точно, чи ця людина існує. Усе, що маєте, — невизначені відбитки пальців. І теорію.

— Більше ніж теорію. Звір справжній. — О’Доннел знову схилилася до Мори й сказала тихо, майже інтимно: — Так вона його назвала, коли її заарештували у Вірджинії. Коли поліція її допитувала. Вона сказала, цитую: «Звір наказав мені це зробити». Він сказав їй убити тих жінок.

Запала тиша, в якій Мора чула, як б’ється, усе прискорюючись, її серце — мов той барабан. Ковтнула слину. Сказала:

— Ми говоримо про шизофренічку. Про жінку, яка напевно має слухові галюцинації.

— Або ж говорить про когось справжнього.

— Звір? — Мора змогла засміятися. — Може, це про її особистого демона. Про чудовисько з нічних жахіть.

— Яке лишає по собі відбитки пальців.

— Присяжних це вочевидь не вразило.

— Вони проігнорували цей доказ. Я була присутня на суді. Дивилася, як обвинувачення розгортає свою справу проти жінки в психозі, очевидному настільки, що навіть вони мали б знати, що вона не відповідає за свої дії. Але вона була легкою мішенню й засудили її легко.

— Хоча вона, очевидно, психічно нездорова.

— О, ніхто й не сумнівався в цьому, в тому, що вона чує голоси. Ці голоси можуть наказувати тобі пробити жінці голову, спалити її тіло, але присяжні все одно припускають, що ти знаєш межу між добром та злом. Амальтея була для прокурора гарантованим влучанням, тому вони так і зробили. І помилилися. Пропустили його. — О’Доннел сперлася на спинку крісла. — І тільки ваша мати знає, хто він такий.

Коли Мора під’їхала до управління судово-медичної експертизи, була вже майже шоста. На майданчику досі стояли дві автівки — синя «Хонда» Йошими й чорний «Сааб» доктора Костаса. Відчуваючи докір провини, вона подумала, що в них, певно, пізня аутопсія. Сьогодні вона мала б чергувати, але попросила колег її підмінити.

До будівлі вона ввійшла із заднього ходу й одразу попрямувала до свого кабінету, дорогою нікого не зустрівши. На столі лежало саме те, по що вона приїхала: дві теки з жовтим стикером, на якому Луїз написала: «Документи, які ви просили». Мора сіла за стіл, глибоко вдихнула й розгорнула першу теку.

То було досьє на Терезу Веллс, старшу сестру. На обкладинці вказано ім’я жертви, номер справи та дата розтину. Імені патологоанатома Джеймса Гобарта вона не впізнала, утім, сама вона з’явилася в управлінні всього лиш два роки тому, а цей звіт про аутопсію був п’ятирічної давнини. Вона перегорнула сторінку до розшифровок того, що надиктував доктор Гобарт.

«У покійної нормальна будова тіла, вік невизначений, зріст — п’ять футів п’ять дюймів, вага — сто п’ятнадцять фунтів. Особу встановлено за стоматологічними знімками, відбитки пальців зняти неможливо. Відзначено сильне обгоряння тулуба та кінцівок з обвугленням шкіри та відкриттям м’язів. Обличчя та фронтальна частина торсу постраждали менше. На тілі наявні рештки одягу, що складається із синіх джинсів GAP восьмого розміру із застебнутою блискавкою та кнопками, обгорілого білого светра і бюстгальтера з так само застебнутими гачками. Огляд дихальних шляхів кіптяви не виявив, рівень карбоксигемоглобіну в крові мінімальний».

Коли тіло Терези Веллс запалало, вона вже не дихала. Причина смерті була цілком зрозуміла з того, як доктор Гобарт розтлумачив рентгенівські знімки.

«Знімки черепа в прямій та бічній проекції свідчать про вдавлений осколковий перелом правої тім’яної частки із клиновидним уламком завширшки чотири сантиметри».

Найімовірніше, її вбив удар по голові.

Унизу друкованого звіту під підписом доктора Гобарта Мора побачила знайомі ініціали. Надиктоване розшифровувала Луїз. Патологоанатоми приходять і йдуть, але Луїз буде в лабораторії завжди.

Мора гортала сторінки далі. Журнал аутопсії з переліком усіх зроблених рентгенівських знімків, узятих на аналізи рідин та зібраних доказів. Адміністративні документи: порядок передачі й зберігання речових доказів, опис особистих речей, імена присутніх під час розтину. Йошима асистував Гобарту. Офіцера поліції Фітчбурга детектива Свігерта, який був на аутопсії, вона не знала.

Дійшовши до кінця звіту, до фотографії, Мора з огидою завмерла. Полум’я спопелило кінцівки Терези Веллс, оголило м’язи торсу, але обличчя дивним чином уціліло, не лишаючи жодного сумніву в тому, що це жінка. «Їй було лише тридцять п’ять, — подумала Мора. — Я вже пережила Терезу Веллс на п’ять років. Якби вона не загинула, була б зараз мого віку. Якби в неї того листопадового дня не спустило шину».

Вона закрила справу Терези, узяла наступну. Знову затрималася, перш ніж розгорнути теку й подивитися на ті жахи, які вона містила. Подумала про обгоріле тіло, яке потрапило до неї на розтин рік тому, про запахи, що в’їлися їй у волосся навіть після того, як вона вийшла з лабораторії. До кінця того літа Мора не підходила до свого грилю, бо не виносила запаху смаженого м’яса. Тепер, коли вона розгорнула справу Ніккі Веллс, він знову сплив у її пам’яті.

Вогонь змилувався над обличчям Терези, однак з її молодшою сестрою вийшло інакше. Те ж полум’я, яке хіба що зачепило Терезу, натомість усю свою лють зосередило на плоті Ніккі.

«Об’єкт сильно обгорів, грудина та черевна стінка подекуди вигоріли повністю, оголивши внутрішні органи. М’які тканини обличчя та черепа теж вигоріли. Відкриті деякі зони склепіння черепа та розтрощені кістки обличчя. Решток одягу не виявлено, однак на рентгенівських знімках на рівні п’ятого ребра помітні невеликі металеві плями — ймовірно, застібки бюстгалтера, також знайдено фрагмент металу над тазовою кісткою. Рентгенівський знімок живота показав наявність кісток зародка, діаметр черепа якого відповідає приблизно тридцять шостому тижню вагітності…»

Убивця не міг не помітити, що Ніккі Веллс вагітна. І все одно її стан не викликав жалю, ані до неї, ані до її ненародженої дитини. Вони отримали тільки спільне похоронне вогнище в лісі.

Мора перегорнула сторінку. Насупившись, зупинилася над наступним реченням:

«На знімку помітна відсутність у зародка гомілкової, малогомілкової та передплеснової кісток».

Ручкою була проставлена зірочка й написано: «Див. додаток». Мора перейшла до прикріпленої сторінки й прочитала:

«*Аномальність розвитку плоду зазначена в медичній картці покійної, запис тримісячної давнини. Під час ультразвукового обстеження в другому триместрі було виявлено, що в ембріона відсутня права нижня кінцівка, ймовірно, через синдром амніотичних тяжів».

Плід мав вади розвитку. За кілька місяців до смерті Ніккі Веллс дізналася, що її дитя народиться без правої ноги, і все одно вона вирішила не переривати вагітність. Залишити дитину.

Мора знала, що останні сторінки справи будуть найважчі для сприйняття. Їй не хотілося дивитися на фото, та вона все одно змусила себе відкрити його. Побачила чорні кінцівки й торс. На знімку не було привабливої вагітної жінки, яка світилася б радістю, — тільки череп, що пильно дивився крізь обвуглену маску, тільки кістки обличчя, які ввалилися від вбивчого удару.