Двійник

— Людська, — сказала вона.

Усі замовкли. Єдиний звук серед цього яскравого червневого дня видавали ворони, що зібралися зграєю в деревах над ними, наче чорні плоди на гілках. Вони дивилися вниз на людей моторошно розумними очима, а каркання перетворилося на оглушливий хор. Тоді, наче за командою, птахи раптово замовкли.

— Що ви знаєте про це місце? — запитала Мора водія бульдозера. — Що тут було раніше?

— Тут були старі кам’яні стіни, — відповів Мітч. — Фундамент будинку. Ми перевезли все каміння сюди, раптом комусь знадобиться.

Він указав на купу валунів скраю ділянки.

— Нічого незвичайного. Якщо піти гуляти лісом, багато таких фундаментів можна знайти. Раніше на всьому узбережжі були вівчарські ферми. Тепер уже нема.

— То це може бути старе поховання, — припустив Баллард.

— Але ця кістка лежить саме там, де була одна зі стін, — сказав Мітч. — Навряд чи комусь захочеться поховати стару добру матусю так близько до дому. Гадаю, це до нещастя.

— Бувало, вірили, що це, навпаки, приносить удачу, — сказала Мора.

— Що?

— У старі часи вважалося, що немовля, поховане живцем під наріжним каменем, захищає будинок.

Мітч витріщився на неї. У погляді так і читалося: «Та хто ви, збіса, така?»

— Я просто хочу сказати, що практики поховання змінюються з плином століть, — пояснила Мора. — Це цілком може бути стара могила.

Угорі голосно забили крила. Ворони одночасно здійнялися з дерев, небо заповнилося пір’ям. Мора дивилася на них: така кількість чорних крил, що піднімалися разом, немов за командою, нервувала її.

— Дивина, — мовив Ґрешем.

Жінка підвелася, подивилася на дерева. Згадала вранішній гамір від бульдозера і те, яким близьким він здавався.

— У якому напрямку звідси будинок? Той, де я сьогодні ночувала? — запитала вона.

Ґрешем глянув на сонце, щоб зорієнтуватися, тоді показав пальцем.

— Там. Ви саме туди дивитеся.

— І далеко?

— Он за тими деревами. Можна пішки дійти.

Судово-медичний експерт штату Мен прибув з Огасти за півтори години. Коли чоловік у білому тюрбані з охайно підстриженою бородою вийшов із авто зі своїм спорядженням у руках, Мора одразу впізнала його. Вони з доктором Дальджітом Сінгхом познайомилися на минулорічній конференції патологоанатомів і вечеряли разом у лютому, коли він приїздив до Бостона на регіональну нараду із судової медицини. Він був невисокий, однак повна гідності манера триматися і традиційний сикхський головний убір створювали враження більшої величі, ніж насправді. Мору завжди вражала його спокійна компетентна поведінка. І його очі — карі, імлисті, з найдовшими віями, що їх вона коли-небудь бачила у чоловіка.

Вони потиснули руки — тепле привітання двох колег, які щиро симпатизують одне одному.

— То що ви тут робите, Моро? У Бостоні роботи бракує? Вирішили красти мої справи?

— Просто вихідні перетворилися на будні.

— Уже бачили рештки?

Жінка кивнула, усмішка збігла з лиця.

— Лівий клубовий гребінь, частково заритий. Ми його ще не торкалися, я знала, що ви захочете побачити його на місці.

— Інших кісток немає?

— Поки ні.

— Що ж…

Він подивився на розчищену ділянку, наче готуючись до походу крізь багно. Мора помітила, що він підготувався, правильно обрав взуття: чоботи з каталогу «Л.Л. Бін» здавалися зовсім новенькими, готовими до першого випробування брудом.

— Подивимося, що знайшов бульдозер.

Була саме передобідня пора, така спекотна й волога, що обличчя Дальджіта швидко вкрилося потом. Поки вони перетинали просіку, навколо дзижчала комашва, користуючись із новоприбулої здобичі. Детективи Корсо та Єйтс із поліції штату Мен приїхали за двадцять хвилин до нього і вже міряли кроками галявину разом із Баллардом та Ґрешемом.

Корсо махнув їм рукою й гукнув:

— Не найкращий спосіб провести чудовий недільний день, га, докторе Сінгх?

Дальджіт помахав йому, тоді присів над клубовою кісткою.

— Тут колись був будинок, — сказала Мора. — Будівельники кажуть — кам’яний фундамент.

— Решток труни не було?

— Ми не бачили.

Він обвів поглядом брудне каміння, виорані бур’яни та коріння дерев.

— Цей бульдозер міг усюди кістки розкидати.

Пролунав голос детектива Єйтса:

— Я ще щось знайшов!

— Що, аж там? — перепитав Дальджіт, коли вони з Морою пройшли до нього через усю галявину.

— Перечепився за корені ожини, — пояснив Єйтс. — І як спіткнувся, це наче вистрибнуло із землі.

Мора схилилася біля нього, і Єйтс обережно розсунув колюче переплетене коріння. З вологої землі здійнялася хмара комарів, націлившись Морі в обличчя, поки вона дивилася на те, що було там напівзакопане. То був череп. Одна порожня очна западина дивилася на неї, пронизана відростками ожинових коренів, що проклали собі шлях там, де колись знаходилися очі.

Вона глянула на Дальджіта.

— Є секатор?

Сінгх розкрив свій набір. Дістав рукавички, секатор для троянд та садову лопатку. Стоячи на колінах у бруді, вони разом вивільняли череп. Мора обрізала корені, а Дальджіт обережно відгрібав землю. Сонце пекло нещадно, сам ґрунт, здавалося, випромінював тепло. Морі кілька разів доводилося зупинитися, щоб витерти піт. Репелент, який вона нанесла годину тому, давно вивітрився, і навколо її обличчя знову юрмилися мошки.

Відклавши інструменти, вони з Дальджітом почали рити руками, схиляючись так близько, що їхні голови зіткнулися. Мора заривалася пальцями в прохолодну землю, послаблювала її хватку. Череп усе більше вивільнявся із землі, і вона зупинилася, дивлячись на скроневу кістку. На велику тріщину, яка тепер стала помітна.

Вони з колегою перезирнулися, обоє подумки відзначили: «То була не природна смерть».

— Здається, викопали, — мовив Дальджіт. — Давайте піднімемо його.

Він розгорнув пластикове простирадло й опустив руки в розкопану яму. Акуратно дістав череп та нижню щелепу, частково прикріплену до нього помічними завитками коренів. Виклав скарб на пластик.

Певний час усі мовчали. Дивилися на розтрощену скроневу кістку.

Детектив Єйтс указав на металевий блиск в одному із зубів.

— Це пломба? — запитав він. — У тому зубі?

— Так. Але дантисти використовували амальгаму для пломб ще сотню років тому, — відповів Дальджіт.

— То це все одно може бути старе поховання.

— Де тоді рештки труни? Якщо це справжнє поховання, мала б бути труна. І є ця невелика деталь. — Він показав на тріщину й підняв очі на двох детективів, що дивилися йому через плече. — Скільки б років цьому черепу не було, я гадаю, що це місце злочину.

Усі решта скупчилися навколо них, і Морі раптом здалося, наче з повітря висмоктали весь кисень. Дзижчання комарів перетворилося на пульсуюче ревіння. «Так спекотно», — подумала вона. Підвелася й пройшла на неслухняних ногах до краю лісу, де склепіння дубів та кленів давало омріяний затінок. Опустившись на великий камінь, вона охопила голову руками, думаючи: «Це мені за те, що не поснідала».

— Моро? — гукнув Баллард. — Усе гаразд?

— Ця спека. Мені треба трохи охолонути.

— Хочете води? У мене є трохи, якщо ви не проти пити з однієї пляшки.

— Дякую. Не завадило б.

Мора дивилася, як він іде до свого автомобіля. На сорочці зі спини розпливлися плями поту, схожі на крила. Він не особливо обирав шлях нерівним полем, просто йшов уперед, топтав чоботами розриту землю. Цілеспрямовано. Саме так ходив Баллард — як чоловік, який точно знав, що треба зробити, і брався за це.

Пляшка, яку він їй приніс, нагрілася від перебування в автівці. Мора жадібно ковтнула, тонка цівка води потекла підборіддям. Опустивши пляшку, вона побачила, що Баллард дивиться на неї. На мить вона перестала помічати дзижчання комах, гудіння чоловічих голосів на майданчику за кілька ярдів від них. Тут, у зеленкуватих тінях під деревами, вона зосередилася тільки на ньому. На тому, як він мимохідь торкнувся її руки, забираючи пляшку. На м’яких плямах світла на його волоссі та павутинні тоненьких зморшок біля кутиків очей. Вона почула, як Дальджіт кличе її на ім’я, але не відповіла, не відвернулася; і Баллард теж — його, здавалося, так само полонила ця мить. Вона подумала: «Один із нас мусить розірвати ці чари. Один із нас мусить випасти з них. Але я з цим не впораюсь».